– В мене знову нічого не вийшло… – Сиплим голосом промовив чоловік. Його понура фігура зігнулась у кріслі. Спираючись ліктями на коліна, він сховав обличчя за недбало зібраним волоссям, проте я все одно знав цей вираз. Через численні дні недосипання під очима залягли сірі тіні, щоки впали і покрились щетиною. В такі дні, як ці, мій друг зовсім забував про себе і повністю віддавався тій самій справі, на яку поклав своє життя. Якби він був людиною, давно вже заморив би себе до смерті.
– Данте, я не збираюсь тебе втішати, але нагадаю, що тобі не слід настільки сильно виснажуватись. В такому стані ти не здатний дати відпір, якщо хтось прийде за твоєю головою.
– Хм. – Було мені відповіддю. Я знав, що він ще й саркастично посміхнувся. Мої нагадування для Данте були пустим звуком. Насправді він полюбляє ходити по тонкому лезу й потрапляти у ситуації, коли потрібно боротись. Не важливо з ким або чим. Він сам був для себе головним суперником. І якщо у битві з ворогом Данте міг випустити пар, віддатись божевіллю з запахом крові, то довічна боротьба з самим собою та страхами зʼїдали його із середини.
Фігура в кріслі похитнулась. Чоловік підняв голову та обдарував мене сумним поглядом.
– Мені немає спокою без неї. Я віддам всього себе, щоб повернути Анну до цього світу. Чого б це мені не коштувало.
– Ти некромант, мій друже, а не Бог.
Данте стиснув кулаки. Він чудового розумів, що я прав. Я зачепив той самий страх, що сковує його шию чіпкими лапами і гострими кігтями впивається під шкіру. Він не дає глибоко дихати і водночас змушує жити. Він боявся програти. В темних очах загорівся вогонь спротиву. Цей чоловік ніколи не змириться з тим, що Анни немає поряд. Буде або так, як захоче він, або він Данте загине. Іншого шляху для нього немає.
– Не Бог, так. – Ще тихіше промовив мій друг, проте голос його звучав впевнено. – Він подарував моїй дружині життя, а Смерть забрала. Щоб умилостивити її, я стану їй найвідданішою слугою.
– Слуги покірно виконують накази, чи не так? Ти не вмієш цього.
Чоловік перевів погляд на вогнище в каміні. По склу вікна та по даху помірно стукали краплі дощу. Погода у Великобританії постійно була бридкою, сирість вʼїдалась навіть у постіль. Я розводив багаття, щоб хоч тимчасово позбавитись почуття холоду, а Данте на це було зовсім начхати. Він міг знаходитись у спартанських умовах та спокійно засинати навіть на голій землі. Проте сьогодні і він посунувся поближе до каміну.
– Тоді я стану її привілейованим коханцем.
– Яке нахабство!
Данте нічого не відповів, відкинувся на спинку крісла та прикрив очі. Нарешті заснув.
