…вогонь палав перед ним ненаситним створінням. Дикі язики полум’я нестримно лизали саме небо, погрожуючи спалити до попелу усе до чого зможуть дотягнутися, навіть зірки…
-Хочеш я стрибну разом з тобою? - голос збоку заговорив неочікувано, але досить приязно, і в його руці опинилася чужа, холодна та тремтяча долоня. Він одразу подивився убік й побачив в очах навпроти відблиски стрімкого полум’я в обрамлені нічної пітьми. Не менш чарівливо ніж справжнє багаття перед яким вони стояли у двох.
Ярош посміхнувся - він вірив словам, що у цю ніч можна зустріти свою долю.
Їх пальці переплелися.
***
Було близько опівночі, коли хтось почав шкребтися з-над двору. Таємничий шепіт і шурхіт мав би злякати, та Ярош хутко підвівся з ліжка і, ледь стримуючись від радості, кинувся до вікна.
Він чекав на цих гостей.
Зсунувши фіранки вбік, парубок прочинив віконниці та визирнув зовні.
- Агов, - покликав він у темряву тихо аби ненароком не розбудити своїм вже не дитячим голос сплячу матір.
-Ми тут, - відгукнулися друзі, - давай швидше!
Темні постаті ледь виднілися серед глибокої ночі. Чорне на чорному, як пляма на папері від фарби, рухалося поряд з тином. Місячне світло ледь обмальовувало контури й з просоння друзів, що згуртувалися в очікуванні, цілком можна було сприйняти за якесь страховисько.
Ярош трохи нервував, але загалом був окрилений думкою, що сьогодні, після стількох років батьківської заборони, вперше відсвяткує Купальську ніч не вдома.
Він спланував все заздалегідь, підготувався як потрібно й планував повернутися ще удосвіта аби ніхто не встиг помітити його нічної відсутності. Яроша трохи гризло сумління за те, що він мав намір вперше ослухатися батьківського наказу, але хіба ти чогось досягнеш і навчишся, якщо завжди будеш виконувати лише те про що просять…
Щасливий, в очікуванні чогось чарівного від сьогоднішньої ночі, він схопив заздалегідь зібрану сумку зі смаколиками й вистрибнув у вікно. Невдале приземлення у росяну траву та колючки троянд викликало збоку нестримний сміх кількох голосів. Ярош сердито шикнув на них:
-Тихо ви! Розбудите батьків й не тільки мені тумаків дістанеться.
На мить усі позамовкали в тривозі, вслухувалися в нічний шепіт й гавкіт якогось собаки на іншому кінці села, а потім, як зграя голодних шпаків, які побачили соковиті вишні, налетіли на Яроша і, схопивши його попід руки разом з сумкою, повели геть з двору. Так швидко і нестримно, що хто б побачив, списав би на марево чи видіння.
Бувши хлопчаком Ярош любив слухати бабусині розповіді про часи її дівування. Вона була ще та бешкетниця і це ніяк не в’язалося з її зморщеною постаттю, тому часом йому здавалося, що бабуся трохи прибріхує для яскравості.
Так от, улюблені оповідки були саме про Купальську ніч - трохи моторошні, трохи казкові, смішні та веселі, які завжди закінчувалися впевненим: «Кого у Купальську ніч зустрінеш, така твоя й доля».
Нарешті він зможе перевірити бабусині слова.
Ярош і його друзі, сперечаючись хто першим цього річ після Купала свататися піде, вийшли за село. Місяць ледь підсвічував дорогу до річки, та їм це ніяк не заважало впевнено крокувати стежкою вздовж якої росли розлогі кущі. Вони шуткували один з одного і всі, як один, були впевнені, що саме Ярошу сьогодні пощастить.
-Ото мати твоя здивується. Сиднем сидів весь час удома, а тут звідкись наречена узялася… Подумає ще, що то предки умилостивилися над її Хлопчиком-якому-нікуди-неможна й самі невісточку вибрали.
Усі зірвалися голосним сміхом, тільки Ярош невдоволено штурхнув язикатого друга у плече.
Ображатися, правда, не було за що, бо так воно і є. Мати вже дуже опікалася ним, а з часу як він увійшов у шлюбний вік, дійшло до того, що ледь не по п’ятах за ним ходила. Люди почали усіляке думати й говорити з цього приводу і Ярошу було ніяково чути шепіт поза спиною, але мати була не зламна. «Це моє дитя, - говорила вона усім. - Я не можу втрати і його».
Батька він пам’ятав сірою, розмитою постаттю, яка вечорами сиділа під тином у глибокій думі, а от мати знала його дуже добре. Кохала сильно і тому втрата дуже скалічила її розуміння як саме потрібно оберігати.
Стежка звернула і зникла у невеликій лісосмузі. Дерева нависли над ними таємничими, німими сторожами і Ярош міг присягнутися, що відчував на собі погляди невидимих очей. Та й не йому одному стало ніяково тут - друзі теж позамовкали й всі вони йшли, уважно дивлячись під ноги.
Шелестіло листя й хлюпотіло вино у пляшці, яку Ярош прихопив з собою. Купальська ніч усе ж таки свято!
Сплетіння дзвінких голосів - це перше, що вони почули ще на підході до річки. Ніжні дівочі та глибокі парубоцькі поєдналися у пісню, яка вільною птахою летіла над берегом. І лише коли вони спустилися з пагорба, то побачили всіх.
Ярошу перехопило подих. Він аж зупинився вражений. Здавалося наче сюди стіклися усі хлопці та дівчата світу; наче саме тут центр життя. А у самісінькому серці цього вихору веселощів палало багаття. Стовп вогню струменів до самого неба й навколо нього водили хороводи.
Те, що тут відбувалося по інакшому й не назвеш, як справжнє магічне дійство. Сміх і голоси, танцюючі тіні та швидкі танці заманювали приєднатися, влитися у цей потік незвичного хаосу, який складався з напрочуд злагоджених елементів.
Друзі підштовхнули Яроша у спину й самі, не чекаючи його, побігли схилом у натовп. Для них це було звичне видовище, однак було не менш захопливим й очікуваним як для Яроша, який подібного ніколи не бачив. Бабусині оповідки й в половину не так яскраво передали усю суть Купальської ночі.
Наче зачарований, Ярош спустився слідом за друзями, та швидко загубився у гамірному натовпі. Він дивився навколо й не знав з чого почати: приєднатися до хороводу, позмагатися в силі з хлопцями, допомогти дівчатам збирати трави чи спробувати себе в плетінні от тих чарівних вінків…
Він ходив поміж груп, вдивлявся в те чи займалися хлопці з дівчатами, але так і не приєднався ні до кого з них. Друзі десь зникли серед люду і він лишився сам на сам з Купальською ніччю.
Врешті решт Ярош підійшов до краю пологого берега. Кілька дівчат, одягнених лише у довгі білі сорочки, стояли чи не по коліно у темній воді й одна після одної пускали вінки. В кожний віночок була вплетена свічка. Вони палали маленькими вогниками в темряві й виглядало все це, наче ці чарівні незнайомки вичакловували зірки, кожній нашіптуючи своє побажання.
-Хочеш випробувати свою вдачу? - запитала одна з дівчат, побачивши на березі Яроша. Він не встиг відповісти як під тихий шепіт та сміх, йому вручили вінок і запалили свічку. Вогник невпевнено затремтів і Ярош прикрив його від вітру.
На скільки він пам’ятав з бабусених слів, таким чином дівчата ворожили - куди попливе віночок, там твоя доля. І це була чисто дівоча забавка.
Але чому б не спробувати?
Ярош закотив штанги до колін й увійшов у воду. Дівчата задоволено защебетали, десь позаду нього почулися парубоцькі вигуки та свисти - помітили все ж таки. Та Ярош не звертав на них уваги. Як узявся щось робити, то треба довести справу до кінця.
Із завмиранням серця він опустив вінок на воду і той, погойдуючись на хвилях, повільно поплив за рештою таких же, сплетених з надією та сподіваннями. Вогні сяяли над темною водою. Прохолодні хвилі наповзали на ноги, хлюпотіли серед очерету. Його віночок плив і плив, а він з рештою зацікавлених, затамувавши подих, спостерігав за дійством.
Ось віночок відділився від зграї. Світло від свічки допомагало бачити його з берега. Та сам віночок, сплетений з барвінку та зелені, розгледіти вже не було можливим, тільки маленький вогник, що наче левітував серед темряви назустріч такому ж відчайдушному й самотньому світлу.
Вони зіштовхнулися. Усі, хто спостерігав за дійством на воді, вражено вигукнули, а коли обидва вогники згасли, то кожен підійшов до Яроша і співчутливо поплескав по плечу.
- Що це значить? - запитав він одного з хлопців з яким ненароком зустрівся поглядами доки решта втішала його дружніми поплескуваннями.
- Не бери в голову, - відізвалася якась дівчина, визирнувши з натовпу. Вона усміхалася, її очі блищали, а розпущене довге волосся струменіло по плечах і хоч трохи прикривало занадто відкритий виріз сорочки. Ярош її не знав. І з першого погляду вона здалася йому занадто сп’янілою від магічного дійства навколо. - Ходімо святкувати! - схопила його за руку і потягнула у глиб берега, туди, де палало багаття.
Хоровод навколо вогнища, шумний і стрімкий, захопив їх обох і вони понеслися по колу, горланячи пісень. Кілька разів їх руки розчіплювалися і Ярош тягнувся схопити свою супутницю, але, зрештою, хоровод поглинув його настільки, що він перестав слідкувати за тим, кого тримав за руку.
Жар від багаття обпікав майже; спів, схожий на якесь закляття, заклав вуха, а ноги горіли від того як швидко ними потрібно було перебирати аби залишатися разом з усіма в одному потоці.
Ярош співав разом з усіма і, здається, зірвав голос. Хоровод на мить уповільнився, а потім закружляв з новою силою і цього вже він не зумів витримати. Коло із рук на мить розірвалося і виснажений Ярош, ледь тримаючись на ногах, відступив у бік.
Легені горіли, лице горіло, а ноги гули так, що хотілося сісти та більше ніколи не рухатися. Це він і зробив - плюхнувся на землю там, де й стояв. Дістав з сумки, яка увесь цей час була з ним, пляшку й пив з неї так, наче там була вода.
Світ закружляв перед очима. Образи розмилися кольоровими плямами й майоріли та миготіли; форми змінювали одна одну змушуючи відчувати себе наче у якомусь калейдоскопі. Жар охопив усе тіло Яроша і він невпевнено підвівся на ноги. В край хотілося пірнути у прохолодну воду і хоч трохи охолодитися.
Він попрямував до річки. Зрозумів, що забув сумку й обернувся, але не зумів віднайти поглядом місце, де сидів - натовп гудів і хороводив, веселився на повну і через людське майоріння було важко щось розгледіти.
Ярош подумав, що сумка - то байдуже і знову рушив до річки з наміром зайти у воду щонайменше по саму шию. Та раптом все змінилося. Уся атмосфера свята стала іншою - хлопці та дівчата почали ділитися на пари й разом ставали у чергу перед центральним багаттям. Легкі мотиви пісень змінилися на щось трохи тривожне й тягуче, наче передбачали початок чогось небезпечного і не менш важливого.
Ярош озирнувся і побачив, що майже всі вже зібралися біля багаття.
-Ось ти де! - гукнув знайомий голос і за мить Ярош побачив свого товариша. -Ми шукали тебе! - його очі горіли тим особливим вогнем, що і в решти присутніх. -Ти один? - запитав він, обійшовши Яроша. -Не знайшов невісточку для матері?
Ярош похитав головою.
-Не переймайся, - підбадьорив товариш і, закинувши руку на Ярошеві плечі, потягнув за собою до натовпу біля багаття. - Зараз знайдемо, - пообіцяв так, наче справді міг це зробити.
А Ярош і не впирався, хоча мить назад хотів скупатися в річці.
-Зараз я тебе познайомлю з де ким, - сказав, коли вони підійшли ближче до епіцентру свята. - Зачекай тут. Не йди нікуди! - наказав й доки Ярош не кивнув у відповідь, що почув його і зрозумів, не відійшов від нього.
Як тільки друг зник серед натовпу, що рухався наче якась величезна жива істота, Ярошу стало не по собі. Хлопці і дівчата, зачаровані, сп’янілі та замріяні Купальською ніччю формували своєю масою якусь певну фігуру. Вони обходили та обтікали Яроша так, наче він якась незначна перешкода. Він чув їх сміх і шепіт, до нього долітали обривки якихось розмов і лише коли нічним берегом рознісся дівочий короткий вереск, Ярош зрозумів для чого все це було.
Він озирнувся туди, звідки прилетів перший крик (не від жаху крик, а крик радості) й побачив як наступна пара, тримаючись за руки, стрибнула через вогонь. І знову крик. І сміх. І оплески. Звідусіль лунав спів, задаючи ритм для стрибка. Голоси глибокі, чарівливі. Дивним чином вони проникли Ярошу під шкіру, у саму кров, і змусили його підійти ближче.
І ще ближче.
Тут спів лунав голосніше, заведений натовп плескав в долоні акомпануючи голосам і задаючи ритм. Все швидше і швидше. Пари стрибали одна за одною через вогонь, кричали та раділи. Тому, що їх руки під час стрибка не роз’єдналися? Тому, що вогонь не встиг лизнути босі ступні? Чи тому, що їм взагалі пощастило перестрибнути це величезне багаття й не згоріти в його серці?
Якесь дике випробування. Щось не звідси, наче з потойбіччя. Може то є правдою, що у цю ніч завіса між світами підіймається і людям під силу зробити те, що є неможливим… Кордони розмиті й не зрозуміло чи усі вони на цьому березі чи вже на іншому.
Ярош дивився як вогонь палав перед ним ненаситним створінням. Дикі язики полум’я, здавалося, нестримно лизали саме небо, погрожуючи спалити до попелу усе до чого зможуть дотягнутися - навіть зірки…
-Хочеш я стрибну разом з тобою? - голос збоку заговорив неочікувано, але досить приязно і в його руці опинилася чужа, холодна долоня. Ярош одразу подивився убік й побачив в очах навпроти відблиски стрімкого полум’я в обрамлені нічної пітьми. Не менш чарівливо ніж справжнє багаття перед яким вони стояли у двох.
Він устиг роздивитися незнайомку. На голові вінок із сплетіння сухого гілля й квітів, руде волосся, худорляве обличчя з цятками на носі. Про таких кажуть «поцілована сонцем». Пухкі вуста…
Нижче погляд не опустив - повернув його до очей, чорних, як ніч, з помаранчевими відблисками від багаття.
Ярош посміхнувся - він вірив словам, що у цю ніч можна зустріти свою долю, тому…
Їх пальці переплелися.
І вони побігли.
Жар лизнув ноги, огорнув собою, наче ковдрою. Страх змусив серце забитися в грудях з такою силою, що відлуння його стукоту заклало вуха. Чужа рука міцно трималася за його і це хоч трохи відвертало від думки, що вони разом летять крізь полум’я. Очі в Яроша були міцно заплющені, але навіть так він бачив вогняне сяйво. Це світло було небезпечне. Не можна зупинятися й дивитися на нього.
А вже за мить прохолода ночі упіймала їх у свої обійми; разом з оваціями натовпу, дихнула літом і польовими квітами, призиваючи нарешті розплющити очі.
«Вже все позаду, - шепотів чи то вітер, чи то ще хтось».
Ярош розплющив очі. Тяжко дихав й обмірковував те, що сталося. Поруч нього стояла його супутниця. Вона теж переводила подих і, на відміну, від нього збентеженого, виглядала розслабленню і щасливою. Посміхалася йому ніжно і підбадьорливо. Руде волосся трохи вилося, сильно виділялося на фоні світлої шкіри та білої довгої сорочки. Вінок на голові здавався колючим, занадто обтяжливим для цієї тендітної дівчини; він наче дорогоцінна корона, що покликана возвеличувати й говорити про силу незламного духу.
«Красуня, - подумав Ярош».
Він не міг відвести від неї погляду. Якесь запитання вертілося на кінчику язика, але він не міг чіткого його сформувати. Усе Купальське дійство з його піснями й забавами відійшло на задній план, виокремивши дещо особливе. Він не розумів як, але серцем був впевнений, що ця незнайомка та сама. І те, що вони ледь знайомі, а точніше - не знайомі, а просто разом стрибнули через багаття, значить більше, ніж якісь імена.
- Як тебе звати, молодий козаче? - запитала дівчина. Її голос виявися дуже мелодійним. Серце Яроша відгукнулося на цю музику різким стрибком.
-Ярош, - відповів він ні про що не думаючи.
-Ходімо. Ярош, - вона протягнула руку, закликаючи йти за нею.
Наче заворожений, він ступив слідом навіть не запитавши куди вони йдуть.
-Ти колись збирав цвіт папороті? - заговорила дівчина, крокуючи попереду. Вітер грався з її волоссям; ділився з Ярошем п’янкими ароматами трав та квітів.
-Ні.
-Я знаю гарну місцину, де її повно, - відповіла вона радо на мить обернувшись та посміхнувшись йому.
І чомусь Ярош не сумнівався в її словах.
Йшов слідом, тримаючи за руку і берег, і Купальська ніч залишалися позаду них. Відблиски багаття тьмяніли та згодом зникли зовсім. Густа ніч оповила двох шукачів папороті, які рухалися звивистою стежкою попід лісову смугу.
Дивне відчуття тривоги зароджувалося усередині Яроша і відразу помирало так і не набравшись сили.
Цвіт папороті - то особлива річ. Рідкісна квітка, яка цвіте один раз на рік і лише у певну, таку ж особливу, як вона сама, ніч. Місяць їй замінює сонце. А той хто її таки знайде, може забажати будь-що й отримає це одразу.
Ярош пригадав, що бабуся часто обурливо бубоніла, коли згадувала про цвіт. Вона казала, що то така вигадка, бо сама її ніколи не бачила, хоч шукала щороку поки дівувала. Однак, багато хто запевняв, що то все справжнє, що квітка та велика і срібляста, що не помітити таку дивовижу серед темного лісу просто не можливо, адже вона сяє як справжній місяць.
А ще ту папороть збирала усілляка нечисть, бо цвіт той міг і їх бажання виконати.
Ярош замислився, що йому забажати, коли вони знайдуть ту папороть. Здоров’я? Щастя? Багатство? Чи може свободи? Нове кохання для матері? Чи щоб ця чарівна дівчина, яка упевнено веде його до галявини з папороттю, виявилася його долею…
Вони йшли та йшли, дерева обабіч стежки то рідшали, то густішали; грізно шипіли на них своїм листям. Десь охнула сова. Почувся трепет крил і скоро все затихло. Ярош вглядався в темну стіну з нічних тіней й не бачив нічого окрім смоляних силуетів дерев.
Він озирнувся навкруги й зрозумів, що не впізнає місцевість. Хоча видно було погано, але то було особливе відчуття, яке кричало, що вони зайшли задалеко.
-Послухай, - його голос невчасно затремтів і Ярош замовк, бо побоювався таким чином видати своїй супутниці, що розхвилювався. -Ще далеко до тієї місцини? - зрештою запитав, стиснувши її пальці.
Вони досі трималися за руки. Це було чудово - відчувати ніжну шкіру під своїми пальцями. Від усвідомлення реальності мурахи бігли по тілу. Але… Де ж вони?
Дівчина зупинилася.
-Чуєш? - запитала через мить й обернулася до Яроша.
Ярош спершу дивився на неї, а потім перевів погляд у бік і став вслухатися. Він не розумів, що саме мав почути та вже збирався запитати про це, як здалеку докотилося тихе багатоголосе жаб’яче квакання.
Розуміння того, куди вони йшли вибило землю з-під ніг.
-Ми що, на болота йдемо! - вигукнув Ярош вражено.
Там в день небезпечно ходити, а що вже казати про ніч.
Дівчина не підійшла, а підпливла наче до нього і зазирнула йому в очі.
-Не хвилюйся ти так, - усміхнулася. - До самих боліт ми не підійдемо. Перед ними є галявина й там повно папороті.
Вона дивилася йому в очі. Чи то щось шукала в них, чи то намагалася зачарувати тим, як в її власних відбивалися зірки з нічного неба.
Ярош якось не зміг придумати, що відповісти. Вдивлявся в очі навпроти, в їх німий заклик, і ноги самі зробили крок уперед, самі підвели його ближче. Вони стояли так близько один від одного, що Ярош відчув чим пахла його співучасниця розшуку папороті. Це була суміш пахнющих трав і… Вологої землі?
Напевне то йому здалося. І навіть, якщо ні, то той аромат можна багато чим пояснити. Наприклад тим, що вони близько до боліт, а тому вітрові легко доносити звідти вологі обриси запахів, чи річ у тім, що випала рясна роса, зволоживши собою землю…
Ярош схилився ближче. Майже торкнувся її щоки своєю. Потайки втягнув у себе її запах і, так, вологої землі зовсім не відчувалося. Приємний, солодкуватий аромат трав залоскотав зсередини і Ярош, не знаючи як пояснити ситуацію, узяв й поцілував її у щоку. Його губи заледве торкнулися чужою шкіри, але цього було достатньо аби відчути її ніжність. Й почервоніти від ніяковості.
Як добре, що навколо них ніч.
Ярош відсторонився.
-Я…, - він намагався сказати, що йому не шкода за те, що поцілував, але за свій вчинок проситиме вибачення. Він не хотів її ні образити, ні налякати. Просто так сталося… Але думки не складалися в рятівні слова.
Дівчина торкнулася своєї щоки. Виглядала наче здивованою, але не наляканою. А потім підвела погляд на Яроша і лукаво усміхнулась.
-Так ось ти який, молодий козаче, - протягнула солодко й притулилася до нього своїм тонким тілом. -Я ж можу й більшого захотіти, - вона не зводила з нього очей і Ярош, спантеличений, не міг точно сказати, що саме устиг в них побачити. Там точно щось промайнуло, щось хиже й заборонене, щось, що обіцяло перетворити сьогоднішню прохолоду ночі у палку пристрасть.
-Я…, - слова наче поперек горла стали й він облизнувся, зволожуючи свої пересохлі від нервування вуста. Дівчина тулилася до нього. Тонка й тендітна, з полум’яним, глибоким поглядом, звабливою усмішкою й рудим волоссям. Від неї солодко пахло, аромат паморочив голову, збуджуючи усі нервові закінчення.
Щось було в ній чаклунське, щось таке загадкове, що наводило на думку чи варто вплутуватися глибше. Але те «щось» заледве можна було розгледіти й тому Ярош списав все на звичайну тривожність й страх першого поцілунку.
Він накрив її вуста своїми.
А вона відповіла.
М’яко й ніжно.
Впевнено.
Їх вуста рухалися плавно й злагоджено, наче для них обох цілуватися щось звичне. Легкі доторки поглиблювалися. Робилися різкими й грубішими. Й коли їх язики переплелися, дівчина задоволено застогнала дозволяючи рукам Яроша лягти на її сідниці.
Для Яроша це був надзвичайний досвід, феєричний момент, коли він відчував і наче розумів свою природу.
Його руки змістились вище, лягли на мить на талію й він зрозумів, що вона не просто здавалася худорлявою у просторій, білій сорочці, вона справді була тонкою.
Тендітна, ніжна дівчинка… Її язик був у нього в роті. Вологий і гарячий, рухався вільно й повноправно породжуючи хвилі п’янкого задоволення. Ярош відчував їх гостро. Заледве не тремтів від кожної. І всі вони стікали вздовж хребта униз, наповзали на живіт й зосереджувалися в одному місці, обпалюючи його.
-Зачекай, - видихнув він насилу розірвавши поцілунок. В голові паморочилось. Серце колотилося як скажене, а в низу все палало.
-Молодий козаче, невже ти боїшся? - защебетала у вуста ледь торкаючись їх. Темний і спраглий погляд запрошував продовжити, вмовляв бути розкутішим й сміливішим. Її голос наче заліз у його голову й нашіптував віддатися своїм почуттям, підкоритися їм й отримати у винагороду дещо вкрай дивовижне.
- Я не хочу тебе образити, - відповів він дещо наполохано, а у відповідь отримав сміх.
-Повір, - сказала вона усміхаючись, - якби ні, ти б і пальцем мене не торкнувся. - А потім притислась до нього й поцілувала у лінію щелепи; залишила вологу доріжку від свого язика. - Ти ж хочеш, - шепотіла не зводячи погляду. - Я це відчуваю, - сказала на вухо і Ярош сіпнувся неочікувано відчувши її руку на своєму налитому бажанні. -Сьогодні така особлива ніч. Шкода буде проґавити такий шанс.
І не посперечаєшся…
Ярош схопив руками її лице і впився поцілунком. Зарився пальцями у руде волосся, скинувши з голови чудернацький вінок з квітів та гілля, й притис до себе, жадібно беручи її рот своїм язиком. А вона віддавалася, ледь трималася на ногах і врешті вони впали на землю, сплітаючись ногами й руками. Гладили один одного, торкалися, цілувалися, забувши про навколишній світ.
П’янкий аромат запашних трав паморочив голову.
Тіло горіло, вимагало більше уваги, більше вільних доторків і рухів. Ярош потягнув за її сорочку, задер поділ до середини стегна й нарешті торкнувся відкритої шкіри. Повів пальцями до верху з наміром дістатися потаємного і… Його наче кип’ятком облило, коли пальці знайшли те, чого зовсім не могло бути у дівчат.
-Що за?! - вигукнув Ярош відсунувшись. -Якого дідька у тебе є…, - чомусь озвучити слово не повертався язик.
«Дівчина» розчаровано зітхнула. Поправила одяг, заховавши оголене стегно, перекинула руде волосся на інше плече і сіла, жалібно дивлячись на Яроша, який ошелешено дивився у відповідь.
-Я запитав, якого дідька у тебе…
-Член? - відповів йому юнак навпроти. - Бо я хлопець. Очевидно ж, - знизив він плечима.
-Очевидно?! - перепитав Ярош розлючено. Для нього це аж зовсім очевидним не було до поки він не знайшов дещо у неї (у нього!) під сорочкою.
Його обманули. Розвели як якогось хлопчиська. Яроша охопила лють і роздратування. Він був упевнений, що як тільки дізнається, хто так над ним потішився, то зрівняє ту паскуду з землею.
Стиснувши кулаки, він підвівся на ноги. Його одяг був вологий від роси, місцями, певно, брудний, але ніч не давала можливості це чітко побачити. Місячне світло заливало все навколо сріблом, але того світла було мало для того, щоб повноцінно оцінити масштаби псувань.
Досить на сьогодні. Він ситий Купальською ніччю по саме горло. Час вертатися додому.
-Як тебе звати? - запитав він парубка, який досі сидів на землі.
Той подивився на нього відхиливши назад голову. Місячне світло ковзнуло по шиї вималював ледь помітним контуром гості лінії кадика. Ярош зціпив зуби, його язик і вуста зачесалися. Не приємне відчуття обману та огиди зі слиною ковзнуло до шлунка і той зайшовся спазмами.
-Для чого тобі моє ім’я? - у відповідь запитав хлопець, але потім похитав головую й підвівся. -Забудь, козаче. Звичайно я скажу його тобі, - усміхнувся він якось моторошно й не добре. - Мені грітиме серце думка, що ти його пам’ятатимеш допоки живеш.
Ярош напружився, спостерігаючи за тим, як хлопець, перш ніж дати повну відповідь, поволі підійшов до нього в притул. Його чорні очі вже не палали тою чарівною загадковістю, і в них не відбивалося зоряне небо. Щось не живе і моторошне дивилося на нього крізь них. Матовий чорний наче поглинав у себе все світло, всиляючи у Яроша дикий страх.
Йому б розвернутися й піти геть. І хай то б виглядало втечею, то нехай би так і було. Але - ні. Щось продовжувало тримати тут. Ярош міг присягнутися, що чиясь невидима рука міцно тримала його за зап’ястя, змушуючи холонути у венах кров.
Боячись поворухнутися, він не зводив погляду з хлопця, чия крива усмішка наводила на погані думки. А потім той подався у перед й прошепотів на вухо:
-Мене звати Улас, - сказав, обпаливши шкіру своїм подихом. І все б нічого, та він додав до своєї відповіді ще й язик, яким лизнув вушну раковину.
І Яроша наче блискавкою вдарило. Пройняло гострим поколювання від маківки до п’ят, збільшивши відчуття солодкого печіння унизу живота. Для нього це було неможливим. Він ніяк не міг зрозуміти чому продовжував відчувати це тяжіння до хлопця.
Ярош заплющив очі дозволяючи йому стояти занадто близько; дозволяючи торкатися лінії щелепи кінчиком носа й вимальовувати невидиму доріжку до підборіддя. А там Ярош не стримався й видихнув, дозволивши Уласу ковтнути те повітря. Чужі вуста торкнулися шкіри, поцілили у кутик губ, вологий язик накреслив лінію й проник у середину рота.
Ярош не міг противитися цьому. Розумом він розумів, що такого бути не може, а от тіло наче хтось тримав, не даючи рушити з місця. Тримав міцно та чуттєво, насилаючи чари та марево, які дурманили й розслабляли, змушуючи усі нерви тремтіти в очікуванні такого бажаного продовження.
- Зізнайся, - шепіт у самі вуста, - ти ж хочеш, козаче. Не відмовляй собі у задоволенні. - Чужі руки торкнулися його, пройшлися вздовж них до гори й лягли на плечі. - Такий солодкий хлопчик. Слухняний. Хочеш я візьму тебе?
Ярош розплющив очі. На нього дивилася глибока ніч, чорна й непроглядна, у якій цілком могли жити монстри. Місячне світло м’яко осяювало шкіру обличчя, надаючи їй якось сіруватого кольору з вкрапленням срібних цяток на переніссі й під очима, на щоках. Лінії гострі, витягнуті, наче юнак схуд за ці кілька секунд, поки Ярош не дивився на нього.
Хижа посмішка навпроти вибила з нього весь дух.
Думки, що це може бути чийсь жорстокий жарт, вивітрилися геть як тільки Ярош розгледів гострі кінчики зубів, що ховалися за посмішкою Уласа. У людини просто не може бути таких зубів!
Ярош відсахнувся назад з наміром бігти.
Але холодні пальці схопили його за зап’ястя до болю впиваючись нігтями у шкіру.
-Зачекай, - незадоволено промовив Улас, який з кожною миттю все менше ставав схожим на людину. - У мене для тебе є напрочуд цікава пропозиція. Раджу послухати, - додав він наказовим тоном, сильніше всаджуючи нігті у рук Яроша. Це була погроза. Моторошна й справжня. І Ярош завмер, бо не знав чого очікувати. Він не знав, що за створіння було перед ним і на що воно спроможне. Але пекучий біль в місці, де нігті усе ж таки проткнули шкіру руки й гострі зуби у роті, який він хвилини назад цілував, вказували на те, що ця істота далека від слова «безпечна».
Глибокий погляд бездонної чорної прірви в очах навпроти наче казав: «Завмри, бо інакше опинишся на самісінькому дні й далеко не факт, що будеш живим допоки падатимеш на гостре дно», тому Ярош і стояв з відчуттям, наче приріс до землі. Ноги не слухалися його, хоча серце шалено колотилося в грудях, змушуючи кров бурлити у венах.
Улас відпустив руку Яроша й подивився на свої нігті. Чорні, довгі й гострі - це були справжні пазурі монстра і Ярош впевнився у тому, що перед ним точно не людина, коли істота злизала зі них його кров.
Зап’ястя горіло вогнем тому він притис руку до себе й відчув липку вологу.
Відводити погляд від монстра було не менш страшно ніж дивитися тому монстрові в очі, але Ярош це зробив й побачив кров на своїй руці. Йому не здалося, вона справді текла крізь пальці, якими він прикрив рани від пазурів.
Потрібно тікати! Рятуватися поки не пізно!
Істота, що назвалася Уласом, наче відчула, що Ярош хотів зробити, тому швидко обійшла його і, ставши позаду, обійняла зі спини, поклавши розкриті долоні йому на груди, небезпечно близько від серця.
-Не спіши так, - улесливо й м’яко промовив він на вухо. Його подих з п’янким ароматом трав залоскотав шкіру викликаючи мурахи по тілу. От тільки ці вже тікали від жаху, розбігалися у паніці в пошуках прихистку. І Ярошу хотілося разом з ними та він дивився на руки монстра, що обіймали його, й боявся навіть сіпнутися. - Дивись, - продовжив говорити Улас й закотив правий рукав своєї сорочки показуючи як під ним червона стрічка обплітала тонке передпліччя. -У мене є гра для нас. Лише для нас двох. Правило просте, - говорив, розплутуючи стрічку й підносячи її до Ярошевих очей, - зможеш утекти, я тебе не чіпатиму.
-А як не зможу, - запитав сиплим голосом Ярош. Він і так вже знав відповідь, але глибоко в середині все ще була крихітна надія, що він помиляється, що все це вистава влаштована лише для нього одного, що хтось просто так жорстоко насміхається над ним.
-Я заберу тебе, - сказав Улас холодно. І зав’язав йому очі.
Ярош осліп. Йому стало важко дихати. Виникло відчуття наче його штовхнули у киплячий котел й вода з нього, гаряча, залишаючи болючі опіки, заповнила легені.
Холодні долоні Уласа лягли йому на плечі. Кінчик носа ковзнув по шиї, рівно вздовж артерії, голосно втягуючи в себе запах. Повільно й чутливо виводив язик якісь незбагненні символи на шкірі, залишаючи вологі сліди.
Здавалося Улас терся об нього аби запам’ятати запах та смак, щоб потім зуміти швидко знайти. Ярош не знав, що він за істота, який це монстр і які його вміння. Він думав над тим, як швидко ця нечисть може бігти, чи потрібно йому зупинятися від втоми, чи втомлюється він взагалі. Чи може він померти якщо, раптом, впаде й розіб’є голову…
Улас відпустив його. Без слів. Просто в одну мить відчуття чужих рук на плечах зникло і Ярош побіг так швидко, як тільки міг. Він не знав куди, не бачив ні дороги, ні бодай чогось. Чув лише своє важке дихання у супроводі голосного серцебиття об ребра.
Один раз упав, перечепившись чи то за коріння, чи то за гілку. Покотився мокрою землею, здерши у кров лікті й долоні, коли виставив руки для рівноваги. Він шипів й плювався травою підводячись на ноги, а після, не вслухаючись чи хтось переслідував його, побіг далі.
Стрімке бажання вижити гнало його уперед, ігноруючи будь-які інші думки.
Другий раз він упав налетівши на дерево. Жорстка кора роздерла йому щоку. Ярош зціпив зуби від болю, але зумів стримати крик. А кричати хотілося ой як! Кричати, кликати на допомогу, хоч якось подати знак, що він десь тут: чи серед лісу, чи ще десь берегом біжить, чи вже на крок від боліт…
Упавши втретє він вже не спішив зводиться на ноги. Сидів на землі, збираючи свій дух до купи,й намагався обміркувати, що йому робити. Весь час бігти не вийде. Він вже втомлений. Потрібно було придумати щось інше.
Ярош стягнув пов’язку з очей й озирнувся - матові чорні тіні довкола. Ні де їх початок, ні де кінець він розгледіти не міг. Здавалося, що його очі досі зав’язані й хотілося зірвати з себе цю штучну сліпоту. Він потягнувся руками до очей, потер їх, але нічого не змінилося. Темрява як була чорною та невблаганною, такою й залишалася, приховуючи за своєю завісою монстрів. Ярош відчував їх погляди на собі. Чув наче зловісне гарчання й скрегіт. Десь охнула сова, затріпотіла крилами й полетіла геть.
Ярош підвівся на ноги, коли відчув, що почав замерзати - по землі тягнуло холодом і сирістю. Він потоптався на місці озираючись в пошуках хоч якогось рятівного знаку та все було марно. Місяць в небі сховався за хмари залишивши його зовсім самого. Ярош подумав, що темрява може бути йому на руку, що в темряві більше шансів добре заховатися й пересидіти небезпеку, тому вибравши напрямок, рушив туди.
А згодом почався дощ.
Краплі шуміли вдаряючись об листя, падали додолу, змочуючи під ногами землю. Ярош змок від них і одяг неприємно лип до тіла. Раз по раз він ступав по калюжах з голосним плескотом.
Він йшов вже тривалий час і, зрештою якимось незрозумілим дивом, зумів вибратися на берег річки. Тут дощ шумів голосно і не стримано. Подібно до списів, пронизував річкове плесо краплями, змушуючи воду хвилюватися й тривожитися.
Це був не той берег, де гуло свято Купальської ночі. Він виявився абсолютно порожнім, без будь-яких слідів гулянь, які б усе одно мали залишитися, навіть після того, як усі порозходилися б по домівках.
Безвихідь огорнула Яроша невидимим полотном. Поки він йшов, то ще на щось сподівався, але зараз, дивлячись у безкрайню чорну порожнечу, його руки опустилися й на очі навернулися сльози.
Він загубився. А десь позаду причаївся монстр.
Ярош не знав, що робити. Він шкодував, що втік з дому, знехтувавши забороною.
Улас опинився позаду нього нечутно. Ярош навіть сіпнутися не встиг, як монстр обійняв його зі спини, поклавши голову на плече. Шепіт у вухо як лезом по нервах:
-Молодий козаче, ти зняв пов’язку, - крижані пальці лягли на Ярошеву шию змушуючи його відкинути назад голову. - Ось який вибір ти зробив, - повільно стискали, лишаючи повітря.
Ярош сіпнувся, потягнувся руками до горла й вчепився в холодну руку, що невблаганно стискала шию. Гострі пазурі боляче кололи шкіру - до крові, і Ярошеві здавалося що його ось-ось проштрикнуть наскрізь. Він хрипів та пручався, дряпав руку, яка крала його життя, та монстрові на все те було байдуже.
-Пусти! - прохрипів Ярош з останніх сил. -Будь ласка, - молив він, а по щоках бігли сльози.
Він хотів вдихнути та не міг. Легені горіли, повільно вмирали без кисню. Перед очима цвіли кольорові плями. Ярош був за мить до то того, щоб втратити свідомість, він вже майже попрощався з життям. В одне він не міг повірити - що все закінчиться саме ось так.
-У тебе був вибір, молодий козаче, - крізь кольорове марево Ярош ледь чув голос. Якийсь співчутливий та розчарований. - А в мене його не було.
На мить хватка ослабла, Ярош встиг зробити ковток повітря, а потім від сили натиску в його шиї щось хруснуло і хлопець впав на мокру траву.
Улас присів біля тіла. Довго вдивлявся в бліде лице парубка своїми чорними, мертвими очима, а потім підвівся, узяв за руку й поволік слідом за собою до річки.
Дощ стукотів по поверхні води, а вода зло шипіла у відповідь. Але тільки у неї ступили босі ноги, стала ластитися до їх власника, ніжитися й тремтіти. Вона звала до себе, торкалася Уласа й огортала собою. З цікавістю вилася й текла довкола Яроша, і без дозволу не сміла хапати й тягти до себе, слухняно чекала.
Улас пірнув на мить й випірнув з-під води. Зачесав назад мокре волосся. Підібрався ближче до тіла хлопця, що гойдалося на річкових хвилях. Дощ продовжував крапати, омиваючи застигле у часі молоде обличчя. Улас розглядав його певний час: синці на шиї, рани від пазурів на руці. А потім взявся руками за його голову і потягнув за собою під воду.
***
Оповита трауром жінка стояла на березі та з люттю в очах кидала у воду каміння. У її ніг кошик з мертвими квітами. Вони зів’яли ще до того, як вона прийшла сюди розбита горем та розпачем.
-Покажись, тварюка! - кричала у простір навколо. Вона готова була власноруч сунутися у воду й витягнути ту паскуду навку на сушу. Вона хотіла на власні очі дивитися як та нечисть висихатиме на палючому сонці; як буде тріпатися з думкою в очах, що її з’їдене горем обличчя це останнє, що та мерзота побачить. - Я наказую! Негайно вилазь інакше…
-Інакше що? - запитав п’янкий та до щему в серці знайомий голос.
Жінка саме замахнулася рукою для кидка та почувши слова, опустила руку.
Вона обернулася. Лице в вікових зморшках, під спухлими від сліз очима глибокі темні кола. Тонкі бліді вуста нервово тремтіли.
-Я запитав, що інакше? - повторив Улас.
Він стояв зовсім близько. Молоде обличчя з цятками кольору рудого волосся. Таке саме як і багато років тому. І погляд ні скільки не змінився. Тільки колір став іншим. Чорним. Мертвим. В тих очах навпроти не було живої душі.
Худе тіло огортала мокра довга сорочка. З її поділу капало у траву. Улас наче щойно виліз з води. Мокрі пасма вилися на кінцях і з них теж капало.
Жінка закусила нижню губу стримуючи сльози. Вона йшла сюди з наміром кричати, з наміром вбити мертве, але побачивши минуле, впала на коліна й притисла руки до серця.
-Ти забрав їх, - видихнула вона. - Забрав їх усіх.
Улас дивився на неї зверхньо. Й відповів таким же тоном:
-Вони на це заслуговували.
-Не правда! - викрикнула жінка з усією люттю на яку зараз була спроможна. - Ярош ще був дитиною, він…
-У нього був вибір, - перебив її Улас заморожуючи порожнечею своїх очей. - На відміну від мене, у нього був вибір! - майже прогарчав він на мить змінившись на обличчі, на мить показуючи яким насправді він є. - Невже ти забула, що я тобі обіцяв? Хочеш нагадаю через що твій син, твій чоловік, його брат та товариш померли? - Мертві очі палали гнівом. Худе обличчя зблідло й посіріло. Улас дозволив жінці ще раз подивитися правді в очі й показав те, як він виглядає насправді, показав те, що з ним зробили. -Я пручався та просив. Молив мене відпустити, а вони реготали з моїх сліз, душили, різали й ґвалтували! І ти там була. Пам’ятаєш? - Схилився він над жінкою, навис як погроза смерті над нею готовий вчепитися в горло будь-якої миті. - Стояла наче осторонь, у кущах, й дивилася. Не зробила ні чого.
-Але Яроша тоді ще не було на світі! - заперечила вона зламаним голосом. - Він не винен…
Улас погрозливо втягнув повітря й блаженно усміхнувся. Бачити цю посмішку було страшніше, ніж гострі пазурі на руці, якою він торкнувся жіночої щоки.
-Він не страждав, - відказав, ніжно погладжуючи її щоку. - На відміну від тих трьох, яких я розібрав шматочок за шматочком насолоджуючись їх криками та скавулінням. Ти можеш пишатися своєю дитиною, він не повзав на колінах просячи змилуватися. І я б сказав, що мені шкода його, але я обіцяв, що ти захлинешся стражданнями й мушу тримати слово.
Жінка наче збожеволіла, її очі округлилися й вона схопила Уласа за холодну руку. Вчепилася до болю… Могло бути так, якби він міг щось відчувати окрім ненажерливого бажання помсти.
- Будь ласка, забери й мене. Я не можу так більше, - з її очей полилися гіркі сльози. Та вона була дурна, якщо вірила, що це може розчулити таку безсердечну істоту як він.
Улас з огидою відштовхнув її від себе й випрямився. Мокра тканина сорочки огортала його худе тіло.
-Ти будеш жити, - сказав дивлячись в мокрі, червоні очі своїми бездушними й мертвими. - Пам’ятатимеш, знатимеш та житимеш. І будь-кого, хто стане тобі близьким, я неодмінно заберу. А ти дивись як їх ховають і живи з цим. Знати та жити - це те, що ти тільки й можеш.
- Ні! Будь ласка, я благаю тебе! - кричала вона йому у слід заламуючи руки. Поповзла за ним, бо заплуталася в спідницях й не змогла встати на ноги. Звала й молила, але Улас невблаганно віддалявся від неї прямуючи до води. Їх розмова завершена. Як і він сам, вона мала лишитися сам на сам із собою, потонути у своїх стражданнях.
Зрештою вона зупинилася й завмерла стоячи на колінах. Зламана, нещасна жінка. Дивилася на те, як парубок з її минулого, колись заради жарту одягнений у білу дівочу сорочку, смиренно віддався воді.