Минулого тижня, коли ми ледве не поцілувались. Я пам’ятаю ніби це було щойно. Не хотілось тебе злякати таким розвитком подій. Я знаю, що відчуваю, та знаю, що ти відчуваєш. Та ти, ти мій сполоханий зайчик.
Ми сиділи поряд, твоє плече, що ще секунду назад ледве торкалось мого, ставало все більше напористим справа. Це означало лиш одне. Хах. Ти засинаєш.
Обережно повернувши голову, я пересвідчився в своїх словах. Фільм, вже давно ніхто не дивився. З різних причин.
Мені, постійно забивало вуха, наче від хрускоту чіпсів.
Розумієш? Коли звук зведено неправильно і голоса акторів дуже слабкі, а від спецефектів зносить дах. Ти дивишся вночі і тому зробити дуже голосно не можеш. А жувати щось до фільму хочеться. І от, не чуєш половини фраз, та й до біса.
Моїм смаколиком «до фільму» сьогодні був ти. І я все ніяк не міг наїстись. А серце все сильніше стукало, стукало і вибухало так, що я пропускав найгучніші ефекти. Воно вибухало і залишалось тим хрускотом чіпсів у вухах.
А ти. Ти втомився після важкого робочого дня. Я знав це, але цінував, що натомість, Мо…обрав час провести зі мною.
І от, я повертаю голову вправо. Ти дивишся на мене, та навряд усвідомлюєш в якій ситуації зараз опинився.
Кілька секунд на роздуми. Можливо, ти щось хотів сказати і тому потягнувся до мене. Я вже відчував гарячий подих на своїх губах, та в останній момент втома взяла своє. Ти звалився мені на плече.
Ну і добре. А то перекладеш всю провину потім на мене.
І розумієш, я настільки захопився тобою і цим вечором, що лиш під кінець фільму побачив телефон в своїх руках.
А коли знову повернувся вправо, тебе вже не було. У вухах залишився хрускіт чіпсів, а на екрані я прочитав *я повертаю голову і дивлюсь на тебе*.
На кого ж я справді дивився?
А вже, ніч для нас двох.
І не задовольняє арешт
піксельних грат.
Не для того, аби дивились.
Я в безумсті.
А ти?
Підеш разом зі мною.
Кожну ніч ми в обіймах засинаємо і на ранок я весь твій. Та насправді, знаєш, любий, я десь трохи далі. І ці незнані рани так легко забиваються спілкуванням з тобою. Нам немає вороття назад. Я казав це одного разу і шепотітиму тобі знов.
Я весь твій поки я тут. Та, на жаль, об камінь протилежної реальності розбивається момент натхнення. І я не знаю твоїх думок і почуттів.
Ця справа не проходила ніякої підготовки. Наше спілкування було таким спонтанним і таким жаданим. Хотілось впасти в цю ко-залежність і провести всі дні у ліжку з тобою, поки вистачить сил.
Але знаєш, вирісши на цьому, ставши краще, я радо йду далі. У свою реальність. Бо такі думки забивають сенс мого існування. Реальність.
Потрібно вбити цю пташку нарешті.
Але Мо…
— Тянюууу!
Поклич ти мене і я обов’язково повернусь.