Чому я в цій кімнаті? Через ненависть до себе? Ні, через страх. Якщо захочу кривавий дощ проллється, а я стоятиму з закинутою догори головою.
Це місце для мене логічне, правильне. Та воно не має правил. Усі мої страхи і сподівання.
Якщо мені стане занадто боляче, то мене просто вб’ють.
«Ззаду!»
Відчуваю, як меч повільно проникає в мою плоть, між ребрами. Збоку, може здатись, що лезо пройшло рівно по центру, та це неможливо. Потрібно знайти слабке місце. Потім меч прискориться й розітне серце. Я побачу його лезо. Тіло важчає. Падаю на свого ворога.
***
Я присяду й зіпрусь на одну ногу, аби витримати вагу тіла, що нависає на мене.
***
Я поверну голову поки ще є сили.
— Ти витримаєш?
***
Я встаю відкидаючи тіло наперед. Меч вийшов, як по маслу. Я так захотіла. Смикнула правою рукою, аби її струсити.
— Звичайно ні.
Я провела мечем по горлу.
У цій кімнаті завжди пусто.
«Мені самотньо.»
«Мені все видно.»
***
Я нічого не відчуваю. Наче все нутро вирвали і викинули. Думаю про те, ким була раніше.
Не страшно, коли боляче, страшно опустіти.
«Страшно?»
Вже все одно. Я все намагаюсь згадати, що саме, мене так зламало й не пам’ятаю.
«А зараз що?»
Мені все одно. Я думаю, якщо більше не зможу писати, то це й буде кінцем. Постійно казала, що такий мій сенс.
«А зараз що?»
Зараз я не відчуваю нічого. Правда. Це ж не фарс. Я не можу більше. Всередині все вичерпали ложкою.
«Чия то була ложка?»
Я пишу це й нічого не відчуваю. Правда. Я плачу. Це теж правда. Але, всередині, нічого не відгукається. Нічого не допомагає.
Усі мої роботи просякнуті болем, бо таке життя. І моїм життям, що проживають інші.
Я себе ненавиджу. І те, що я роблю. Ненавиджу.
***
Я підібрала свою відрубану голову.
— Ти заслуговуєш хоч на один поцілунок.
Кров по руках. Тепер меч буде вислизати.
— Десять.
Людина, що підійшла ззаду різонула по шиї.
— Ще одна моя копія.
Тепер пізно плакати. Чорна зала. Світло не проникає. Допомагає бачити лиш фантазія. В чорному я.
Коли я тільки з’явилась тут, то вбивала свої копії голими руками.
Перша сиділа сама обійнявши ноги і плакала. Я так думала, що вона плаче. Вона підняла голову до мене, коли я підійшла і лице було сухим. Сліз не було. Більше, я і емоцій не побачила. В мені з’явилась така сила і ненависть.
«Хочу розбити тобі голову об стіну.»
Все що з’явилось в мене в думках.
«Чому б і ні. Я тут сама.»
«Я тут з тобою.»
Я намотала волосся на руку скільки було потрібно.
Саме приміщення було порожнім, та коли смикнула її голову вправо, то вона хруснула об щось.
«Чудесно. Невже це місце я можу уявити.»
Після другого удару я впевнилась в своїх словах. Ще і ще раз.
Думала руки і одяг будуть у крові, та нічого не було.
Повернувши голову після всього я побачила ще три копії, що стояли по праву руку від мене кривою лінією.
Більше я не задумувалась а чи можна.
Це мої діти, це я. Ніхто не казав мені, що саме це потрібно робити.
***
Це вбило мене вперше. Я ніколи не напишу так. Нещодавно це зрозуміла. Весь відчай що є в мені написані слова не готові передати. Навіть зараз я стараюсь, та знаю, що коли буду перечитувати це все буде просто реченнями.
— Десять.
Голова хруснула під черговим ударом ноги. Черговий удар ногою по лицю розбив ніс і увігнав його в голову.
— Хааа.
Кімната ставала все більшою.
Копії нагромаджувались. Та я не жаліла. Я сама цього хотіла. Хотілось більше їх трощити. Як ляльки. Бити, і бити, і бити. Все далі. Сильніше. Ненавиджу.
Втомилась. Та тут немає втоми. Це ж вигаданий світ. Я просто захотіла присісти. Обійняла себе за ноги і в голову знову почали лізти грузні думки, як я нічого не можу зробити. Нічого не вмію. Не хочу. Тепер вже не хочу. Це все через те, що я сиджу на місці.
Не страшно коли болить, страшно забути.
— Сорок вісім.
Почулось ззаду і мою голову розтрощили.