Відступати було нікуди. За спиною — глухий кут, перед очима — хмара кулаків, у серці — невгамовне бажання боротьби за справедливість. Стіва затискали в кутку місцеві «круті пацани», чи, принаймні, так вони самі себе величали.
З носа юшило, вартувало б прикласти лід — та Стів же не вдома, а бандюки навряд чи запропонують такий сервіс, а отже льоду Стів не дочекається. В голові паморочилось аж стіна дому розхитувалась мов гойдалка, а легені от-от грозився розірвати новий, болісно гострий приступ кашлю. Та попри все Стів ніколи б не зізнався, що він напівживий і потребує допомоги й порятунку. Він не такий ніжний, як усі собі думають — приймні, він собі це каже щоденно, з його впертістю та завзятістю міг би посперечатись хіба що найбільший у світі криголам.
Та впертість ситуації не рятувала, дуже навіть навпаки — Стіва відігнали туди, звідки він втекти не міг.
— Герой недороблений, — бридко гигикнув Том Джонсон, вкотре замахуючись кулаком. — Провчити б тебе як слід, а то все тобі мало.
Решта хлопців підбадьорливо зареготали.
— Гей, знайдіть когось свого розміру, бовдури! — Бакі з’явився у провулку, мов привид, однією своєю появою змусивши всіх замовкнути.
Стів аж видихнув із полегкістю. Ні, він ніколи не боявся небезпек, завжди готовий був пхатись на амбразуру, аби лиш за праве діло, однак з Бакі все одно було якось спокійніше. Принаймні, тепер він був упевнений, що його не вб’ють.
Том Джонсон, той самий, котрий бив Стіва, вирішив за краще одразу втекти. Ще двоє змились одразу за ним. Бакі вивернутись і впіймати нікого із втікачів чи то не встиг, чи то просто не схотів. Та потім помітив останнього із них, котрий чомусь не втік, лише боязко позадкував у протилежний від Стіва куток. Стів бачив у очах Бакі вагання — той міг би добряче відгамселити будь-кого, та при Стівові чомусь ніколи цього не робив.
Стів якось навіть пожартував, що той поводить себе при ньому так, ніби Стів — якась дамочка, котра кривить носа навіть тоді, коли хтось при ній просто лається, не те що б’ється. Бакі тоді не відповів нічого, лише глипнув на Стіва якось дивно, трохи знервовано, трохи ображено, й тема сама собою закрилась.
Отож зараз Бакі теж не став бити хлопця — лише згріб його за комір куртки, відіпхнув та дав добрячого копняка під зад. А тоді підійшов до Стіва, закинув руку йому на плечі і легенько підштовхнув до виходу з провулку.
— Живий, Стіві? — розтягнув він губи у своїй фірмовій кривій посмішці.
Що б не сталося, чого б йому це не коштувало — він завжди криво всміхався. Це завжди зводило з розуму дівчат, а вчителів доводило мало не до нервового зриву. І це, що гріха таїти, завжди подобалось Стіву. Стів так всміхатись не вмів. Якщо бути відвертим, він узагалі дуже рідко всміхався. Тому дивитись на Бакі в такі моменти завжди було навіть трішки заздрісно.
— Ти ж мене знаєш, — Стів глянув на Бакі та й так і застиг на декілька секунд. Шестерні думок застигли разом із ним на один короткий видих, а тоді почали невгамовно вертітись, намагаючись допомогти Стіву усвідомити щось дуже-дуже важливе. Він поки не зрозумів що саме, але точно важливе.
— Точно все добре? Ти якийсь дивний.
Бакі трохи відсунувся, змістивши руку так, що пальцями торкнувся Стівової потилиці. Він часто так робив. Пробігся легенько пасмами волосся, ніби хотів перевірити, чи все гаразд, чи нема гулі на голові абощо. Ніби хотів Стіва трохи заспокоїти, запевнити, що все минулося й тепер все буде гаразд. Стіва це не заспокоїло ні на грам.
— Так. Пішли вже додо…
Бакі занепокоєно глянув на Стіва, коли той раптово затнувся на півслові. Стів чесно намагався проковтнути клубок, що раптово утворився у горлі, стримати кашель, що вже починав його душити. Та не вийшло. Він побачив, як очі Бакі ширшають, а тоді його скрутило.
Стів усе кашляв і кашляв, тримаючись рукою поперек живота, щораз більше схиляючись до землі, аж поки врешті впав на коліна, впершись рукою в бетон, й не почав викашлювати на тротуар пелюстки азалії. Їх було так багато, що ще один такий приступ, і Стів точно задихнеться.
Коли напад минувся, Стів судомно вдихнув — у голові аж запаморочилось від такого великого ковтку кисню — та перевів погляд на Бакі. Той сидів навпочіпки поряд із ним, блідий до півсмерті, але не говорив нічого, лиш дивився на Стіва великими очима і виводив на його спині круги.
Вони дивились один на одного, не моргаючи, декілька секунд, а тоді Бакі здійнявся на ноги, допоміг підвестись Стіву. Решту шляху додому обоє грали в мовчанку.
Бакі озвався першим, коли їх верхній одяг вже висів на вішаку у передпокої.
— Ходімо до ванної.
— Нащо? — хрипко відповів Стів.
Після нападу, як і кожного разу, в горлі пекло, а у всьому тілі відчувалась слабкість, ніби його от-от розіб’є гарячка та почнуть бити дрижаки. Все, чого хотілось Стіву — лягти під ковдру, зігрітись і нарешті виспатись.
— Там є аптечка, — закотив очі Бакі, ніби це само собою зрозуміло. — Оброблю твої важкі геройські поранення.
— Бакі, — докірливо блимнув на нього Стів. — Не треба.
А тоді, хитнувшись, стомлено потерши повіки, хотів було піти до себе.
Бакі видихнув, немов приречений до страти на гільйотині за секунду до того, як йому відітнуть голову. Схопив Стіва за передпліччя та трохи занадто рвучко розвернув до себе. Стів знову хитнувся й вхопився за плечі Бакі, намагаючись втримати рівновагу.
— Не Бакай мені тут, ти ледве йдеш, — занепокоєно, Стів хотів би навіть сказати, що із ледве вловимими нотками ніжності, мовив Бакі. — Хто вона? Чию честь ти захищав цього разу?
Стів нічого не відповів, лиш опустив погляд, втупившись у підлогу, закусив губу — як і кожного разу, коли давав знати, що розмову закінчено. Бакі після такого з ним чомусь ніколи не сперечався. Нічого не сказав й тепер, лише мовчки, похнюпивши голову, поплентався до ванної, напевне, навіть не чекаючи, що Стів піде за ним. Та Стів пішов, не міг не піти — голос розуму, совісті та іще один бог знає чого, злились в один набридливий хор.
Бакі витяг із шафки аптечку, примостив її на край умивальника. Вийняв звідти вату та залишки медичного спирту. Потрусив темно-коричневою баночкою з дуже пожовклою від часу етикеткою.
— Йоду немає, — пробубонів під носа радше для себе, ніж для Стіва — той і так знав, що є й чого немає у нього вдома.
Стів зашипів крізь зуби, коли Бакі хлюпнув спирту на вату й торкнувся його розбитого лоба, обдертої скроні, тріснутої губи. Стіву хотілось, аби Бакі викинув ту вату куди подалі, аби сам торкнувся його кінчиками пальців, провів долонями… Та Бакі, як і завжди, діяв дуже обережно, не торкаючись навіть випадково, ніби контакт шкіра до шкіри міг його вбити.
І все закінчилось, не встигши початись.
Уже в дверях Стів обернувся.
— Яка різниця, чию? Поглянь на мене — мені однаково нічого не світить, — зболено всміхнувся він й швидко-швидко закліпав, ніби от-от мав розплакатись. Але сліз не було. — Дякую за допомогу.
Він вийшов із ванної й попрямував до кімнати, залишивши Бакі самого й, очевидно, у глибоких роздумах.
Ранок видався пречудовим — сонце заливало своїм жовтогарячим світлом усе навколо, зігрівало змерзлу за ніч землю. Зігрівало спину Стіва, коли той сидів на кухні за столом й чекав, коли Бакі нарешті виспиться й вийде перехопити щось на сніданок.
У Бакі був вихідний, а у Стіва — нове замовлення на підробітку. У такі дні Стів був найщасливішим на світі — шкірився, як Чеширський Кіт, нервово стукав пальцями чи то пак олівцем по столі, згорав від нетерплячки. Забував про свою хворобу.
Коли нарешті Бакі, заспаний, босий, у помнутих штанях на підтяжках і майці, з розтріпаним волоссям, виповз на світ божий — Стів сховав усмішку за кашлем. Кашляв він тепер багато, отож йому навіть вдавати нічого не довелось.
Бакі зиркнув на нього турботливо, схвильовано, розтулив було рота, збираючись щось сказати. Та Стів не дав йому це зробити, кахикнув востаннє в кулак й мовив рівним, наскільки це було можливо, голосом:
— Побудеш натурником? Для ілюстрації потрібно.
Бакі одразу трохи розслабився, поправив рукою волосся й потягнувся до хліба — відламав добрий шмат.
— Що б ти без мене робив, Стіві, — блиснув він очима на Стіва. — Кажи, як треба сісти.
Бакі налив собі молока у склянку, надпив, задоволено примружив повіки. Стів на мить затамував подих. Десь під сонячним сплетінням наполегливо залоскотало, він нервово проковтнув клубок у горлі й глибоко вдихнув. Змусив себе зрушити з місця. Підійшов до Бакі, несміливо потягнувся до нього, завмерши на кілька миттєвостей, перш ніж доторкнутись, змусити його покласти руки на стіл, відкинутись трохи назад, впертись у спинку, підставивши потилицю сонцю. Промені теплим світінням відбивались від його волосся, і Бакі здавався майже що підлітком із цим слідом від подушки на щоці, червоними, опухлими після сну, повіками та склянкою молока в руці.
На мить їх обличчя опинились надто близько. Вони так і завмерли, дивлячись один на одного: Стів — трохи перелякано, Бакі — ніби чогось чекав. Один порух, подумалось Стіву. Лише один порух, лише трохи нахилитись вперед — і він міг би спробувати. Міг би доторкнутись губами до його губ, легко, на пробу, а тоді переповзти Бакі на коліна, обхопити долонями його обличчя, притиснутися до нього всім тілом та цілувати, цілувати, цілувати запаморочливо довго. А потім…
Стів уявив, як би це було. Солодко. Тепло. Добре. Цього не зіпсувала б ані абсолютно незручний стілець, ані щетина на обличчі Бакі, ані навіть те, що Стів у цих питаннях — повний нуль. Направду, вони могли б це зробити просто на столі. Та Бакі б, звісно, із ним так не вчинив. Бакі б сказав, що принаймні першого разу це обов’язково має бути спальня, ліжко й зашторені вікна.
Стів відчув, що починає стрімко червоніти. Різко випростався, відійшов на крок. Першим порушив мовчанку.
— От так і сиди, не смій рухатись, телепню, — мовив він, намагаючись хоч трохи зняти повислу в повітрі напругу.
Розвернувся й побіг до кімнати по дорозі картаючи себе за свою дурість. Колись йому таки доведеться наважитись. Не лізти одразу з поцілунками, а бодай просто сказати — зізнатись нарешті, щоб Бакі допоміг йому щось із цим зробити, якось цього позбутись. Це ж Бакі, він завжди допоможе. Завжди щось вигадає.
Про взаємність він навіть не думав. Ну бо справді, хто в нього може закохатись? Хто його, такого, може захотіти? Худий, кострубатий, вічно блідий задохлик — ходяча хвороба, а не хлопець.
Коли він повернувся, тягнучи за собою мольберт, Бакі сидів так само, здавалось, навіть пальцем не поворухнув за весь цей час. Стів умостився навпроти нього й взявся за роботу. Пальці трохи тремтіли, та наносити контури майбутнього нарису це не надто заважало. Він підводив голову, глядів на Бакі поверх мольберта, тоді знову схилявся над роботою, тоді знов підіймав очі на Бакі.
Стів, загалом, малював досить швидко — руки літали над папером, штрихи накладались один поза одний, кінчики пальців розтушовували занадто чіткі лінії, робили світло та тінь м’якшими, легшими, та водночас — вагомішими. І коли до завершення залишалась якась крихта, лишень губи домалювати — він завжди залишав губи на кінець, вони чомусь давались йому найважче — Стів знову зайшовся кашлем, різким та жалючим. Таким, що довелося встати, впертись рукою до стіни та вхопитись за живіт. Стіву здавалось, що він зараз викашляє цілий букет квітів, а не кілька пелюсток. Проте чомусь не було навіть їх — лише ядуха та біль.
Бакі хотів було зірватись з місця, підбігти, допомогти якось — Стів бачив краєчком ока, як той одразу ж різко встав, крісло мало не перевернулось. Стів мовчки зупинив його, виставив руку розкритою долонею вперед. Бакі не сідав знову за стіл, але й не підійшов, лиш дивився тужливим, повним хвилювання поглядом.
Стів ледве дошкандибав до ванної, прикривши по собі двері — не на замок, Бакі однаково не зайде, якщо Стів цього не захоче. Направду, якби Стів замкнувся всередині, Бакі замок міг би й виламати, коли б довелось, але він не такий — допоки Стів не помирає у буквальному сенсі чи не благає про допомогу, він нічого такого не зробить.
Напевно, те, як після чергового задушливого приступу він зігнувся над туалетом і його почало вивертати, чув і Бакі, і сусіди, а заразом і пів міста. Та Стіву було якось байдуже. Лише б усе минулося. Лише б усе пройшло, і він міг би жити спокійно. Міг би дати спокій своєму… найкращому другові. Стів цього ніколи не хотів, бо що б хто не казав, як би добре не робилося Стіву при одному лиш погляді на Бакі, проте він… Він у глухому куті. І він більше так не витримує.
Стів заплющив очі, вмиваючись — не дивився на себе у дзеркало, бо наперед знав, що виглядає ще жалюгідніше, ніж зазвичай. Почистив зуби залишками зубного порошку та, зібравшись з духом, помаленько вийшов з ванної в крихітний коридорчик. Хотів було прослизнути до кухні, мовчки сісти за стіл і… ну, продовжити спокійно малювати абощо. Але там, підпираючи собою кухонний одвірок, стояв Бакі.
Стів завмер, наче вкопаний. Від погляду Бакі зробилося не по собі — трохи страшно і дуже соромно. Він опустив голову, ніби був винен у тому, що з ним коїться. Він відчував, що таки був.
— Пропустиш? — не надто на щось сподіваючись, спитав Стів.
У горлі йому шкребло, тілом розливалась слабкість. Мабуть, у нього тремтіли руки — перевіряти він не хотів. Навпаки, волів сховати їх за спиною, подалі від своїх очей. Подалі від очей Бакі. Досить з нього ганьби.
Та замість того, аби пропустити, Бакі підійшов до нього, м’яко поклав долоні йому на плечі, трохи стиснув пальці, дотик обпік Стіва навіть через тканину сорочки, проник кудись набагато глибше, кудись під шкіру, через м’язи, жили та сухожиття, просто у кістки
— Стіві, — хрипко почав він. — Так не можна. Скажи їй.
— Ні, я не… ні, — Стів міцно заплющив очі й скрушно захитав головою.
— Чому? — здивовано прошепотів Бакі.
Стів до біса сильно хотів би зазирнути йому в очі, побачити, що криється в глибині його погляду, та зробити це змусити себе не міг.
— Не можу. Вона… — голос Стіва затремтів. — Вона не зрозуміє, не захоче…
— Зате тоді будеш знати напевне. Не варто все життя гадати, покохає вона тебе чи ні.
Стів намить дав собі волю, уявив, що було б, коли він зізнався просто зараз. Може, Бакі навіть його б не вбив. Ймовірність того, що він був би не проти Стівових почуттів, доволі мала, а що він їх розділив би — узагалі мізерна. Але Стів мрійник. О, він у цьому профі. Ніч за ніччю він уявляв, як прокрадається до кімнатки, в якій спить Бакі, лягає із ним поруч, як той підсувається до нього, обіймає зі спини й тримає так, міцно й гаряче, поки обоє не заснуть. І як навіть потім, коли обійми розірвались би, Бакі б тримав його за руку або стискав би пальці на його передпліччі до самісінького світанку…
Напевне, в якусь мить Стів занадто розслабився. Навіть не помітив, коли встиг розчепити руки, опустити їх вниз. Зате добре відчув мить, коли Бакі ковзнув вниз по його плечах та згинах ліктів, пальцями оповив зап’ястки, звів їх докупи та притягнув до себе. Стів мов вдарили чимось. Він ніби збоку спостерігав за тим, як сам крутнув долоні догори, пройшовся пальцями по теплій м’якій шкірі, як сам перехопив його зап’ястки. І дивився довго, майже не кліпаючи, як вони тримають