– Глава клану Нє, – ввічливо склавши руки поперед себе, легко вклонився Вей Вусянь.
– Вей-сьоне, нумо без цього офіціозу! Ми ж з тобою браття ще з минулого життя, – всміхнувся Нє Хвайсан, проте сам теж відвісив поклон. Проте, усмішка на його обличчі змінилась легким переляком, як тільки він, повернувшись, побачив Лань Вандзі, котрий, звісно ж, прибув разом зі своїм чоловіком. Холодний вираз обличчя Ханьґван-дзюня все ще лякав Хвайсана. Не менше ніж лякав у часи, коли йому було сімнадцять. Тому він негайно склонився ще раз, тепер навіть нижче, з гучним:
– Ханьґван-дзюню, вітаю! Не очікував, що ви теж завітаєте до цього нікчемного, в наш клан Нє.
– Не очікував? Тобто ти думав, що я приїду сюди без чоловіка? Нє-сьон, все ж зарано ти набув статусу найкмітливішого в Піднебесній, ти ще такий наївний, – єхидно всміхнувся Вей Вусянь, обійнявши Хвайсана однією рукою за плечі. Той же лише презирливо фиркнув, закотивши очі, але змовчав, адже Лань Джань все ще стояв поряд та примушував Нє Хвайсана тривожно хрустіти пальцями.
– Знаєш, мені все ще вельми цікаво, навіщо та для чого я тобі знадобився так раптово?
– Чому одразу “навіщо та для чого”? Я просто хочу повеселитись із найкращим другом! Тим паче, у мене є декілька надзвичайно важливих новин, які тобі би було цікаво дізнатись!!! – вибравшись з-під руки друга, мабуть, трохи голосніше ніж потрібно, вигукнув глава ордену Нє.
Вей Їн задер одну брову доверху та легко всміхнувся, переглянувшись при цьому з Лань Джанем. У того в очах теж промайнула легка насмішка, але розпізнати її, звісно ж, міг лише Вусянь – для Хвайсана, втім як і для всіх інших, окрім ще, можливо, Лань Січеня, почуття Лань Вандзі були величезною загадкою.
– Хвайса-а-ане, ти можеш брехати будь-кому, однак не мені. Знаю я тебе, хитруна, повеселитись з другом він захотів, аякже. Зізнавайся, яка шалена ідея знову спала тобі на думку і як у твоїх божевільних планах знову замішаний я? – грайливо, проте з відчутним натиском у тоні, поцікавився Вусянь.
Глава Нє змовчав, лише всміхнувся та розкрив своє віяло, прикривши ним обличчя, а потім, показуючи рукою на вхід у головний двір, промовив:
– Не стіймо на вході, давайте пройдемо всередину! – після чого підійшов до друга, зібравшись звично підхопити його за лікоть, проте той же взяв за руку свого чоловіка з обличчям найщасливішої людини у світі. Хвайсану захотілось на мить знову закотити очі, проте він вчасно зловив себе на думці про це та стримався. “Я занадто багато часу проводжу з Дзян Ченом, я вже переймаю його звички!”- з жахом подумав він.
Підізвавши одного зі слуг легким порухом згорненого віяла, Хвайсан попросив завести ослика Вей Іна до стайні, а сам граційно розкривши віяло та легко обмахуючись ним, попрямував за одруженою парочкою. У думках на мить промайнуло те, що господар тут взагалі-то він, однак попереду йдуть Вей Вусянь з Лань Вандзі, а він лише плентається за ними ззаду. “Правду кажуть, що Ханьґван-дзюнь одружився на хаосі – Вей-сьон тільки прибув у Цінхе, а вже чинить тут безлад!!!”.
***
Усі троє сіли за столом у кабінеті Нє Хвайсана, який просто вражав своєю вишуканістю, але не такою, що різала очі, як в залах фортеці Кої у Ланьліні – там діяло правило «най буде, аби побільше.» Тонкий мистецький смак Голови Нє того не переносив, тож при нагоді старався не бачити того, на його погляд, жаху та переносити ще один естетичний інфаркт.
Кімната Хвайсана ж зовсім інша вишуканість, не така як у клані Дзінь – у нього це щось граційне, величне та неперевершене, щось таке, що зовсім непритаманне звичним оселям, але цим же воно і вражало око. Великі дзеркала з сріблястими рамами, цікавих форм підсвічники, толково розфарбована стеля, неймовірні картини, які були намальовані чи не самим Хвайсаном, книжкова шафа, що просто вражала кількістю екземплярів різними мовами та авторами. І, безумовно, колекція віял. Кількість вражала – ледь не вся стіна була завішана найрізноманітнішими яскравими аксесуарами, що аж очі розбігались. Але Вусянь, якщо чесно, більше здивувався б, якби тут їх не було.
А ще, Хвайсан схоже дуже любив рослини. На підлозі стояло дуже багато горщиків з цікавими екзотичними деревцями, а на робочому столику – вази з квітками. Вони викликали здивування у Вей Їна, адже той нічого не чув про пристрасть друга до декоративних рослин. Однак він одразу ж викинув це з голови – мало що могло статись за тринадцять років його «відпочинку», а після воскресіння вони з Головою Нє по-дружньому і не спілкувались.
Нє Хвайсан запросив гостей сісти за столик, їм одразу ж принесли чай – глава Нє розпорядився, поки Вусянь зацікавлено заглядав у всіх шпаринки його кімнати, а його чоловік не зводив з нього очей. «Чоловіче, ви більше року разом, невже ти досі такий закоханий дурник, як і спочатку?» – роздратовано подумав Хвайсан, прикриваючи обличчя віялом.
Жоден з них не встиг зробити і ковтка, як з двору почувся шум і одразу ж голосно гримнули двері.
– Хвайсане! Що ти в біса за господар, якщо я, як-не-як твій гість, приїжджаю і сам повинен шукати тебе скрізь! – власник голосу зачинив двері, а коли повернувся до людей у кімнаті, на мить оторопів.
– Вей Вусяню, біс би тебе побрав, ти що тут забув!? А твій Лань тим паче!? – гаркнув Дзян Чен, сідаючи збоку біля Нє Хвайсана.
Вей Їн лише приголомшено переглянувся з Лань Джанем, таким же здивованим, а потім глянув спочатку на свого брата, а потім на Хвайсана.
– Дзян Чене, повір, у мене до тебе те ж саме питання. Що ти тут забув? – вигнувши брову запитав Вусянь. Дзян Ваньїнь лише закотив очі, вихопивши з рук Голови Нє чашу з чаєм та роблячи ковток.
– Вей Вусянь, перестань робити з мене дурня, я приїхав сюди до свого Нє Хвайсана, бо він мене покликав. А якби і не покликав, я можу сюди приходити, будь-коли, якщо захочу побачити свого… Чоловіка, – останнє слово Дзян Чен сказав аж занадто роздратовано, проте на обличчі Нє Хвайсана промайнула тінь усмішки.
– ТВОГО КОГО!? – викрикнув Вей Їн, захлинаючись чаєм. Завдяки Лань Джаню, що одразу ж допоміг Вусяню відкашлятись, той повернув собі здатність говорити та повторив своє питання:
– Твого кого, Дзян Чене? Тобто ти зараз не помилився? Ти дійсно назвав Хуайсана чоловіком? Ти мав на увазі те, про що я думаю? Ви одружені? Як ми з Лань Джанем? Якого біса, як це сталось узагалі, коли, як? Чому я нічогісінько про це не знаю?
Коли потік питань Вей Їна скінчився, Дзян Чен лише закотив очі та проігнорував усі слова Вусяня. Нє Хвайсан поглянув на цих двох і запитав:
– Ви двоє, ви бачитесь взагалі хоч інколи? Розмовляти між собою вмієте? Дзян Чене, чому Вей-сьон не знає анічогісінько про нас?
– Чому я повинен з ним розмовляти? – спокійно запитав Дзян Ваньїнь, задираючи брову догори, чим примусив Нє Хвайсана гучно згорнути віяло та ляснути себе по лобі. Вей Вусянь дозволив мовчанці тривати ще декілька хвилин, однак згодом піднявся з-за столу та вигукнув:
– Мені хтось збирається відповідати на питання!?
Нє Хвайсан розгорнув віяло знову, щоб прикрити сміх, а згодом відповів:
– Вей-сьоне, ти тільки не кричи… Разом ми вже десь років зо одинадцять, а одружені.. Гм, я не пам’ятаю, коли була церемонія та й це, певне, вже не так важливо.
– Як це “не так важливо”!? Мій брат зустрічається з моїм найкращим другом майже стільки ж, скільки я був на тому світі, а ти кажеш що це не так неважливо? – знову викрикнув Вей Вусянь, ледь не вилазячи на стіл. Стримувала його тільки рука Лань Вандзі, який, утім, був таким же здивованим. Схоже, Голови кланів Нє та Дзян не сильно розголошували свої стосунки. Принаймні, знала точно не вся Піднебесна – не те, що про благородного Ханьґван-дзюня, якого спокусив на криву доріженьку страшний Старійшина Їлін.
– Я тобі не брат, – несподівано кинув у відповідь Дзян Чен.
Схоже, той хотів сказати щось ще, однак гучний скрегіт від складеного віяла та потемнілий погляд Нє Хвайсана його зупинили.
– Не думав, що ми дійдемо до причини вашого запрошення сюди так скоро, – Нє Хвайсан піднявся з-за столика, струсив з рукавів вигадані пилинки та раптом схопив за лікоть здивованого Вей Їна, а іншою рукою рукою – Дзян Чена. Не звертаючи уваги на здивування обох, він просто потягнув їх за собою на вихід у двір.
– Ханьґван-дзюнь, тисяча вибачень. Зараз я повернуся до вас, просто повинен розібратись із цими двома у дечому, – ввічливо, та трохи боязко посміхнувся глава Нє, на що Лань Вандзі у відповідь лише кивнув.
– А ви двоє йдете за мною. І ніякого спротиву, ясно? – Хвайсанів голос раптом став холоднішим та злішим – Вей Їн такого тону від нього жодного разу, в жодному з життів не чув!
Хвайсан повів двох братів якимись дивними стежками, вочевидь, територією клану, що була не для чужих очей. Зупинився він лише біля невеличкого будиночку без вікон, схожого на комору. Голова Нє відпустив руки братів, повернувся до них обличчям та, ігноруючи явний намір Дзян Чена гаркнути на нього, а Вей Вусяня невдоволено засипати питаннями, сказав:
– Зайдемо зараз сюди, нам треба поговорити, – вираз його обличчя не віщував нічого доброго, проте обидві “жертви” зайшли в будиночок вслід за другом. Всередині було абсолютно пусто, лише стояв стіл та дві лави. А на столі горіло рівно три свічки, через що було доволі темно. Вей Їн та Дзян Чен разом сіли на лави, один навпроти одного, Хвайсан же залишився стояти.
– Отже так, шановні. Я з вашою історією ознайомлений з обох сторін і маю прекрасне уявлення про те, що відбувається між вами. І я знаю, скільки всього ви один одному не сказали – через це ви постійно гризетесь і ніяк не можете помиритись. Тому, зараз, я залишаю вас тут наодинці на той час, поки згорять чотири палички пахощів. Вийти ви звідси повинні вже знаючи усе, що ви приховували стільки років, а ще – помирені! – грізно промовив Хвайсан, без жодної жартівливої нотки у голосі. Брати обоє шоковано замовчали.
– До речі, ось це моє віяло – не просто гарна прикраса. Воно з ножиками між складками. І з гострим металом на кінцях. Якщо ви вийдете звідси не помирившись – цим віялом буде перерізана чиясь горлянка, – добив Хвайсан, з оманливо милою посмішкою, і швидко вийшов з будиночку, замкнувши двері на ключ. Вей Їн йому вслід крикнув:
– Але ж Дзян Чен твій голубчик, а мене ти сам воскресив! Як ти можеш перерізати горло комусь із нас?
– Вей Вусянь, я тебе воскресив, я тебе й уб’ю! – крикнув Хвайсан через двері.
***
Хвилин зо десять Дзян Чен з Вей Їном приголомшено дивились на замкнені двері й намагались зрозуміти, коли це Хвайсан став таким грізним. Вони неначе ще Чифен-дзвеня, але з ликом Хвайсана побачили.
Однак за цей час їхнє мовчання стало ніяковим, та й час на примирення минав, а Хвайсана краще не злити. Обидва знали, чим це може закінчитись, якщо той не жартує – Мен Яо був тому прикладом. Тому Вей Їн першим вирішив розбавити мовчання:
– Отже, Дзян Чене… Якщо вже нас примушують помиритись, то доведеться це робити, ха-ха! Хвайсан виглядав таким злим, аж страшно стало, у-у-у!
– Вей Вусянь, давай без твоїх смішок. У мене немає сильного бажання миритись із тобою, але якщо нам дали привід, тоді давай серйозно поговоримо.
– Давай поговоримо, хіба ж я проти! Тільки особисто мені не спадає на думку щось таке, що я мав би розповісти. Про… Про золоте ядро ти давно знаєш. Тож мені немає чого розповідати, хіба що ти сам запитаєш, – обличчя Вей Іна зробилось незвично серйозним.
– Як ти взагалі жив на Лваньдзан? – вирішив почати з найболючішого Дзян Чен.
***
Хвайсан, вийшовши з будиночку, зрозумів, що Ханьґван-дзюнь не став чекати його в кімнаті, а пішов за ними – дурною була надія на те, що той не поплентається за Вей Вусянем. Доволі вірогідно, що маючи доволі гострий слух, той чув абсолютно все, що Нє Хвайсан говорив та як погрожував перерізати чиєсь горло. На обличчя одразу ж поліз переляк, а руки непомітно затремтіли. Нє Хвайсан міг скільки хочеш погрожувати своєму Дзян Чену, скільки хочеш використовувати у своїх планах Старійшину Їлін, скільки хочеш обводити навколо пальця весь заклинацький світ, проте Лань Джаня він все ще до тремтячки боявся. Він був упевнений, що з перерізаною шиєю залишиться зараз саме він!
– Х-х-ханьґван-дзюню! Ви не подумайте!!! Я не збирався вбивати Вей-сьона чи щось таке! Я б скоріше Дзян Чена прибив, ніж нашкодив би Вей Вусяню! – Хвайсан звісно ж лукавив, адже було якраз-таки навпаки. – Я просто хотів пригрозити їм обом, щоб вони дійсно поговорили, розібрались між собою, адже я не міг більше слухати їхні жалібні розповіді про минуле та усе те, про що вони шкодують, як від а-Чена, так і від Вей-сьона! Пробачте! – намагався виправдатись Хуайсан, зігнувшись у ввічливому поклоні. Зі сторони виглядало доволі комічно – сам Верховний Заклинач схилився у три погибелі та виправдовується перед другим паном Ланем. Але Хвайсан нічого не міг з собою зробити – холодне беземоційне обличчя Лань Вандзі досі його лякало, навіть після десятиріччя стосунків з Дзян Ваньїнем, чиє обличчя виглядало не набагато добрішим і у кого постійно починав страшно метати іскри Дзидянь на пальці.
Лань Джань лише послухав Нє Хвайсана і просто забрався геть, не те що ні слова не промовши, а навіть кивком голови Хвайсана не удостоївши. Голова Нє не знав як реагувати – Лань Вандзі почув та пробачив його, чи вже треба готуватись до смерті?
– Ханьґван-дзюню, то ви приймаєте пробачення? Я дійсно не мав погрожувати вашому чоловіку, але повинен же я був якось змусити їх помирити!
Лань Джань знову ніяк не відреагував на його слова, тому Хвайсан просто здався і відійшов до бесідок, щоб сісти там за столик та прикурити трохи пахощів. Треба ж знати, коли можна Дзян Чена та брата його випускати «на волю.”
***
– Якого біса ти змовчав про те, що ядро втратив рятуючи мене!? І навіщо взагалі було мене рятувати!? – викрикнув Вей Їн.
– Бо ти дурень, який ні про жодні міри безпеки не подбав! Ти знаєш як би дзєдзє хвилювалась, якби Вені тебе тоді схопили!? – не менш гучно крикнув Ваньїнь.
– А за тебе тобто вона не хвилювалась!? Тобто ти про міри безпеки подбав!?!? Ти кинувся у лапи звірю, а ще мені дорікаєш за якусь там безпеку!
– Вей Вусяню! – у відчаї вигукнув глава Дзян, не знайшовши відповіді.
– Дзян Чене! – так само крикнув Вей Їн, а потім встав із-за стола й міцно обійняв брата. – Ми один одного коштуємо, – уже майже прошепотів він.
– Злазь з мене, Вей Вусяню, обжиматись зі своїм Ланем будеш, – насправді стримуючи посмішку сказав Дзян Чен, намагаючи скинути руки брата з себе просто для виду. Проте Вей Їн все ж розчепив обійми та сів за своє місце.
– Дзян Чене, ще одне слово про «мого Ланя»! Я все ще пам’ятаю твої слова тоді, у Пристані Лотоса! – копіюючи брата, закотив очі Вей Їн, а потім знову посерйознішав. – Однак усе ж, я дійсно тоді повинен тобі подякувати. Ти позбувся свого ядра через мене, я… дійсно вдячний тобі? Не треба тоді злитись на мене, за те що я віддав своє – я просто повернув назад свій борг, – посміхнувся Вей Їн. – А ще… Вибач. Справді, вибач. Я не впевнений, що ти до кінця мене вибачиш, але я сподіваюсь, що колись заслужу пробачення. Вибач, за те що я так довго приховував від тебе правду. І за невиконану обіцянку вибач. І… За Яньлі. Я знаю, за неї мені нема прощення, однак…- Вей Їну не дали договорити.
– Вей Вусянь, я зараз тобі нагадаю як відчувається удар Дзидяня, якщо ти не стулиш пельку негайно ж. Я не витримаю ще одного твого вибачення, закрий рота просто, – роздратовано кинув Дзян Чен, чим спантелечив Вей Їна. – Що ти дивишся на мене, як баран на нові ворота? Вибачення твої приймаються, проте це не значить, що я тебе вибачу отак одразу і просто. Я подумаю, як тобі ще заробити виба… Вей Вусянь, не смій знову мене обіймати, прибери руки! – проте Вей Їна ті слова вже звісно ж не спинили. Вей Вусянь голосно засміявся, чим викликав легку посмішку і у Дзян Чена.
– Дзян Чене, знав би ти, як я за тобою скучив! За бурмотінням твоїм, за криками і за погрози Дзидянем, котрі не здійснюються! Плакати зараз буду від ностальгії, віриш, брате?
– Зараз погроза ударити Дзидянем реальною все ж буде, якщо ти з мене не злізеш, – посміхаючись сказав Дзян Чен, стискаючи брата в обіймах міцніше, наперекір своїм словам. – Приїжджай якось у Юньмен. Зі своїм другим паном Ланем. І своїм сином. А-Лін з ним дуже подружився, – випроставшись та миттю витерши ледь проступивші сльози, щоб їх не помітив Вей Вусянь, сказав Дзян Ваньїнь. Вей Їн же зі хвичною щасливою посмішкою промовив:
– А ти приїжджай у Ґусу, зі своїм Нє Хвайсаном.
– Так, Вей Усянь, я побув добрим рівно одну мить, більше я добрим не буду! Не смій мене перекривлювати, – грізно встав Дзян Чен з-за столу, все ж не в змозі стримати усмішку.
– Ні, а-Чен, серйозно, приїжджай. І обов’язково бери Дзінь Жуланя, добре, Дзінь Ліна, тільки не дивись на мене так. Хвайсана теж обов’язково! Щоправда його я не пущу за поріг, поки він не покаже, що привіз із собою вина.
– Не пропустиш за поріг Верховного Заклинача, аякже. І хто ти взагалі в клані Лань такий, щоб не пускати гостів на територію?
– Я хто такий? Та я чоловік самого Ханьґван-дзюня, а отже я зять глави клану Лань! От я хто! – випнув груди вперед Вей Їн, дуже собою загордившись. – До речі, а як так вийшло, що ви з Хвайсаном… Пара?
– Поговори про це зі своїм дружбаном, – закотив очі Дзян Чен.
– З ним я теж поговорю, не сумнівайся! Але я хочу від тебе почути, ну!
– От приїдеш у Юньмен, там і розповім.
– Ну, Дзян Чене, розкажи зараз! – почав скиглити Вей Їн, як знадвору почувся скрегіт – Хвайсан відчиняв двері. Повільно зайшовши в кімнату він пильно глянув на обличчя спочатку свого чоловіка, потім найкращого друга.
– Ви помирились!? – одразу запитав Хвайсан. – Якщо ні, ви сидітимете тут до того, поки не помиритесь, – обличчя його одразу стало грізним, від чого Вей Їну дуже сильно захотілось засміятись.
– Сан-Сан, не злись, ми помирились! Правда ж, Дзян Чене? – обійняв Вей Вусянь брата за плечі.
– Правда-правда, але це все ще не дає тобі правда торкатись мене, коли тобі хочеться, – роздратовано скинув руку брата Дзян Чен.
– Ой-ой, які ми грізні! А хто мене зараз сидів обіймав, весь у сльозах і соплях? Не ти часом?
– ВЕЙ ВУСЯНЬ! Стули пельку, інакше, ті плітки про те, що глава клану Дзян вбив Старійшину Їлін стануть зовсім не плітками. І ніякий Хвайсан тебе до життя не поверне! – прикрикнув дзян Чен, а Вусянь тим часом вже заховався в обіймах Лань Джаня, котрий теж встиг зайти у будиночок, щасливо посміхаючись.
– Поверне! – вставив свої п’ять копійок Хвайсан, визираючи з-за віяла із задоволеними очима. Дзян Чен лише поглянув на чоловіка вигнувши брову та сказав, із повністю серйозним обличчям.
– Аякже, Хвайсан такий друг, що з-під землі дістане, – він сам усміхнувся своїм словам та спричинив гучний регіт Нє Хвайсана і Вей Вусяня. Навіть у Лань Вандзі куточки губ полізли вверх. Однак у нього це напевно від того, що в його обіймах щасливо сміявся коханий, з душі якого повністю спав камінь провини перед названим братом, а не через вдалий жарт Дзян Чена.