Вей Вусянь та Нє Хвайсан, тримаючись за плечі один одного, вийшли на місток біля річки, цілком вкритої лотосами, що саме розкрили свої пишні пелюстки. У руках Вусянь тримав ще горнятко надзвичайно смачного юньменського вина, яке ж він сам і вигадав колись.
– А знаєш, Сан-сьоне, шкода все-таки, що ти не побачив Пристань Лотоса і цю річку до того всього! – збуджено вигукнув Вей Вусянь. Хвайсан же від його слів аж похнюпився. – З цього мосту завжди падали наймолодші учні – одна дощечка, десь посередині, була зламана, але її завжди ставили на місце, а потім молодші знову провалювалися…- Вусянь зареготав, поринаючи у юнацькі спогади.
– То ж це добре, що ми не лопаримося, хіба ні? – сказав Хвайсан.
– Лопаримося? – не зрозумів Вей Їн.
– Пролоримося! – вигукнув той, видаючи своє цілковите сп’яніння.
Десь здалеку пролунали різкі гучні кроки, а озирнувшись Вусянь помітив постать у шарлатових шатах у себе за спиною. Дзян Чен точно був не в настрої – не сказати, що виглядав він таким вже розгніваним, але роздратованим так точно. Вусянь зиркнув на руку, на якій той носив Дзидянь, який на щастя, зараз виглядав звичною каблучкою на пальці, після чого полегшено видихнув.
– “Ні, Дзян Чене, ми не нап’ємося аж до того, що не зможемо встояти на ногах! Ми ж трошки вип’ємо!”, – голосно вигукнув Дзян Чен. – “Ні, Ваньїню, мене не потрібно буде нести до кімнат, я не захмелію, не треба з нами панькатися як з малими дітьми!”. Тьху на вас, як знав же, що налигаєтеся все одно!
Нє Хвайсан гикнув, ймовірно, не вловивши ні слова з промови чоловіка. Вей Вусянь же, на його превелике щастя, до алкоголю був стійкішим і у новому тілі, тож ще мав сили навіть посперечатися з братом.
– От якби ти посидів із нами трохи довше, ти б такого не говорив! Подумаєш, перебрали трошки, це ж ледь не вперше ми разом так зібралися з часів навчання у Небесних глибинах!
– Ти подиви, ледь стоїть, майже у воду валиться, а ще сперечається. Сядь вже врешті-решт, покличу Ланя твого, хай забирає звідси, – огризнувся Дзян Чен, закидаючи руку геть п’яного Хвайсана собі на плече і намагаючись його втримати та довести до кімнати. По дорозі він все не переставав лаятися, від чого Вей Їн аж розреготався.
– І все-таки, гарно ми випили! Стільки згадалося… От же ж Дзян Чен, сам би теж з нами отак сп’янів би, але ж ні, він бачте глава клану, йому не можна! – сплюнув Вей Вусянь. – Як добре, що Хвайсану все одно, другий молодий пан Нє він чи Верховний Заклинач, однаково нахлебчеться до смерті…
На небосхилі з’явився білий силует, що плавно, але все ж доволі хутко наближався. Згодом п’яні затуманені очі Вей Їна змогли розгледіти у ній Лань Вандзі. Він умить усміхнувся і спробував підвестися. На жаль, у цьому він потерпів поразку.
– О, Ханьґван-дзюню, ти прийшов мене забрати? Не переймайся, я можу йти сам, не настільки я п’яний! Скільки б я не пив, я все ж жвавий і бадьорий; навіть якби ти зараз мене викликав на двобій, будь певен, я б тебе виграв! – самовдоволено усміхнувся Вей Вусянь, знову намагаючись підвестися, та все ще безуспішно. Лань Вандзі мовчки слухав та споглядав його безнадійні спроби встати на ноги. Він підійшов ближче, мовчки схопив його за плече і той нарешті став рівно.
– О-о… Можливо, не виграв би. Я геть у хмелю… Понесеш мене на руках? – жартівливо сказав Вусянь, а Лань Джань, без жодних вагань, миттю підхопив його під колінами та за спину. Вей Їн верескнув від неочікуваності, але вирватися й не спробував.
– Я лише дражнюся з тобою, Лань Джаню… Як у старі добрі часи… – Вей Їн позіхнув. Незліченні випиті ним пляшки вина давали про себе знати.
– Мг. Я знаю, – вимовив Лань Вандзі, а потім додав: – Вей Їн заслуговує, аби його носили на руках.
Вей Вусянь кілька разів шалено швидко кліпнув очима, а потім пригорнувся обличчям до плеча Лань Джаня й пробубонів:
– Ти ніколи не попереджаєш, хоча я завжди прошу!
– Ти просив попереджувати про романтику. Я сказав лише правду, – спокійно відказав Вандзі, від чого Вусянь аж у відчаї застогнав. Його знову не попередили!
***
– А де наш Сиджвей? – запитав уже тверезий Вей Їн, поки Лань Джань розчісував його поки ще вологе, довге волосся. Гаряча ванна, міцний зелений чай, а ще кілька чуттєвих поцілунків чоловіка привели його до тями. Він ніби й пив узагалі цього вечора. Усе ж таки, стійкість до спиртного, майже така ж, у нього колишнього, справді виявилася надзвичайно прекрасною новиною для нього.
– Повинен був лишитися з молодим главою Дзінь, – тихо відказав Вандзі.
– Як же досі дивно чути про Дзінь Ліна ось це “молодий глава Дзінь”! Мале зубасте кошенятко, а вже “глава Дзінь”. Як швидко ростуть діти, – змахнув неіснуючу сльозу Вей Вусянь. Лань Вандзі мовчки погодився з ним. Він відклав гребінець убік та почав просто перебирати волосся в руках. Він надто любив волосся Вей Їна – неважливо, у цьому житті чи в минулому. Його просто заспокоювало те, що він перебирає волосся живого та притомного Вей Їна, перебирає пасма, що не заплямовані кров’ю та брудом, як у той злощасний день. Моторошні спогади про нього все ще інколи приходили до нього у найстрашніших снах. На щастя, зараз він швидко заспокоювався вночі після того, як прокинеться – живий Вей Їн у його обіймах швидко втамовував його тривогу.
Вей Вусяню ж зненацька спало на думку дещо, вірогідно, важливе. І неймовірно кмітливе, на його думку. Він різко вирвався з обіймів Лань Джаня та розвернувся обличчям до нього, голосно вигукуючи:
– Лань Джаню! Я згадав дещо!
– Що саме? – з помітною зацікавленістю у погляді запитав Вандзі.
Вусянь посміхнувся, поринаючи ненадовго у спогади, а згодом відповів:
– Знаєш, діти й справді швидко ростуть. Але інколи ж дуже цікаво подивитися, якими вони стануть у далекому майбутньому, хіба не так? – очі його аж сяяли від захоплення. Лань Вандзі, погоджуючись, кивнув головою.
– Так от! Знаєш, з Хвайсаном поки пили, згадували минуле. І згодом мені пригадалося дещо про пагорб Лваньдзан. Дещо хороше, Лань Джаню, гарні спогади звідти також є! Отож, пам’ятаєш мою невелику майстерню в печері? Я там ще компаса Зла намагався зробити кращим, проте не встиг, – зітхнув Вей Вусянь і продовжив. – Але до чого це я! Там я працював ще й над деяким талісманом. Я лише починав роботу, тож небагато втратив, але механізм його роботи в голові досі тримав. Спитаєш, що за талісман? Талісман Часу! Я геній, Лань Джань! – у помітному захваті вигукнув він, повертаючись в обійми Вандзі. Вони разом зручно лягли на ліжко, і Вусянь продовжив.
– Якщо коротко, то талісман, що переносить у часі. Він насправді повинен був повертати ще у минуле, але зараз я розумію, що це й справді безглузда ідея, адже існують усі ці ефекти метелика, та й просто часова петля дуже заплутана. А ще, якщо я створю щось таке, я не стримаюсь і захочу врятувати життя пані Ю та пана Дзяна, адже… – він замовчав, а Лань Вандзі дав йому час подумати. – Я просто знаю, що якщо я їх врятую там, у минулому, майбутнє буде зовсім не таким. Лань Сиджвей зовсім не буде Ланем та нашим сином, Дзян Чен не виховуватиме Дзінь Ліна, та й той же Хвайсан не зможе помститися за Чифен-дзвеня… І ми можемо не бути разом, як би егоїстично це не звучало. І безліч речей зміниться. Міняти щось у минулому, це ще й водночас міняти теперішнє й майбутнє. Ми не можемо втручатися у плинність часу та події колишні. Ми лиш можемо робити все можливе тут і зараз, аби у майбутньому не мати бажання повернутися й змінити щось у минулому…- промовив Вей Вусянь. Він стих ненадовго, схоже гублячи думку.
– Тьху, занадто багато розмовляв із Хвайсаном сьогодні, аж у філософію вдався! Що я хотів сказати – мені подобається та ідея з талісманом, мені хотілось би її втілити. Лишень без повернення у минуле, тільки майбутнє.
– Хіба майбутнє можна побачити точно? Воно залежить від того, що ми робимо прямо зараз, – тихо міркував Лань Джань.
– Так, звісно, ти маєш рацію, Ханьґван-дзюню! Але ж можна споглянути на майбутнє, яке чекає на нас, поки ми поводимося ось так. Можливо, це допоможе уникнути помилок. У будь-якому випадку, я збираюся виготовити його. Завтра ж, прямо тут почну малювати схему, а випробовуватиму варіанти різні вже у Ґусу. Інакше, якщо я раптом щось тут спалю, Дзян Чен мене по-справжньому вб’є.
Лань Джань повернувся до нього з обличчям, що скидалося на вигнуту брову, однак та залишалася на місці. Вей Вусянь лиш знизав плечима та пригорнувся до Вандзі міцніше, засинаючи.
Ранок почався як зазвичай, за винятком того, що вранці до кімнати раптом увірвався Нє Хвайсан з криком, що він більше ніколи не напиватиметься так, як учора. Спросоння Вей Їн так і не зрозумів, що змусило Хвайсана пообіцяти навіть таке, але незабаром часу з’ясувати й не було. У будь-якому випадку, химерність того залишалися з ним попри все, тож, можливо, знову якесь із його чудернацтв.
Уже цього ж ранку глава Нє нарешті вирушав до Цінхе, тож часу на розмови лишалося обмаль. У Нечистому Царстві, ймовірно, трапилося щось, тож Хвайсан поспіхом попрощався з Вей Вусянем та Ханьґван-дзюнем, пообіцявши обов’язково завітати до Небесних Глибин незабаром. Голос його трохи задрижав, коли він це говорив, проте Вей Їн вирішив зігнорувати, лиш усміхнувшись про себе. Він обійняв друга за плечі, злегка потріпавши по голові та отримавши за це злісний погляд, на який був змушений вибачитися й уже справді на прощання поплескати по плечу. Лише за ворітьми Пристані Лотоса з Хвайсаном попрощався Дзян Чен, а вже заходячи назад він вигукнув:
– Усе, усе, йди нарешті, займи себе роботою хоч на трохи! – і закотив очі; попри це, на його губах виднілася легенька усмішка. Вей Вусянь же, звісно, не міг її не примітити.
– А з чого б це ми такі задоволені? Що це ви там за воротами ховалися? – запитав він, зіщулюючи очі та ледь стримуючи регіт. Дзян Чен вигнув брову, махнув рукою і відказав:
– Не твоя собача справа, Вей Вусяню, – навіть не повернувся він та попрямував до Центральної зали.
– Ти мене собакою назвав!? Дзян Чене, як ти можеш!? – вигукнув Вей Їн, очевидно драматизуючи. – Лань Джаню, скажи йому щось!
***
– Що ти, до біса, робиш тут цілий день? Ти приїжджав у Юньмен, щоб спочатку напитися до безпам’ятства, а потім зачинитися у кімнаті? – увірвався Дзян Ваньїнь у спальню, виділену Вусяню. Той різко відірвав погляд від столу й спантеличено озирнувся на голос брата. Обличчя його замурзалося чорнилами й кіноваром, червона стрічка у хвості розв’язалася й майже спала з волосся. Він і справді поринув у роботу з головою. Дзян Чен підійшов до столу й помітив купу списаних папірців для талісманів, а ще якісь каракулі й замальовки на звичайному пергаменті.
– Ти згадав свої “найкращі” часи і вирішив побути винахідником? Тільки спробуй влаштувати тут пожежу чи вибух своїми дослідами, – серйозно пригрозив Дзян Ваньїнь. – Я все ще пам’ятаю, що ти не відбудовував Пристань Лотоса зі мною, як і обіцяв, я тобі точно не дозволю її зруйнувати.
– Дзян Чене, не збираюся я нічого руйнувати. Я лиш створюю різні варіації талісману Часу! Випробовуватиму я їх у Ґусу, аби нічого тобі тут не розтрощити. Ти задоволений? – посміхнувся Вусянь, знову опускаючи погляд до своєї роботи. Його саме спинили, коли він наносив фінальний штрих на один з талісманів.
– Талісман Часу? Що ти знову собі вигадав? – пильніше придивився до папірців на столі Ваньїнь.
– Я вигадав це ще у минулому житті, просто вчора вирішив дати ідеї нове життя! Талісман, що показує майбутнє! – захоплено відповів Вусянь. Очі його аж сяяли, настільки він хотів втілити ідею в життя.
– І який у цьому сенс? – насміхаючись, сказав Дзян Чен.
– Побачити, чи ти чиниш правильно наразі? – відказав Вей Вусянь, не розуміючи питання брата. Той же спантеличено вигнув брову. – Майбутнє залежить від того, що ми робимо прямо зараз, еге ж? Тобто, якщо ми сумніваємося у правильності наших дій, споглядаємо майбутнє цим талісманом. Якщо нам подобається, що ми бачимо – продовжуємо. Якщо ж ні, то потрібно змінювати щось. Усе, аби потім не шкодувати про свої дії! Це надзвичайно корисно! – вигукнув Вей Вусянь. Брат неначе задумався над словами, а згодом розвернувся у напрямі виходу з кімнати.
– Гаразд, роби, що завгодно. Тільки не розбий тут нічого, інакше здеру з тебе гроші. І ні, не твого Ланя, а твої; братимеш їх, де захочеш, але віддаси! – знову пригрозив Ваньїнь. – А ще… Якщо ти з собою щось станеться через це, то я тебе потім сам і вб’ю!
Вей Вусянь лиш розреготався, а у думках його з’явилося: “А говорить, що не хвилюється про мене”. Самовдоволена усмішка лишилася на обличчі, коли й сміятися він перестав та нарешті продовжив роботу.
***
У одному з селищ, що знаходилися недалеко від Ґусу, якраз на їхнім шляху, трапилася якась біда, щось пов’язане з примарами чи щось на кшталт того. Вей Вусянь збирався погостювати у Дзян Чена трохи довше, проте вони із Лань Джанем вирішили не зволікати з допомогою селянам та вирушати одразу. Сиджвей разом із Дзінь Ліном вирушили за ними – гарна все-таки можливість набратися досвіду в таких справах, а ще, Дзінь Лін однаково збирався завітати до Небесних Глибин.
На питання Дзян Чена про те, що він там забув, юнак відповів лише: “Маю справу особисто до глави спілки Лань. Вважай це відрядженням”. Дзян Чен же далеко не відразу зрозумів, що той лише дражнив його.
Випроводжаючи їх усіх, глава Дзян лиш попросив Дзінь Ліна не соромити ані себе, ані обидва своїх клани, а Вей Вусяня – слідкувати за тим. “Попросив” звісно ж доволі м’яко сказано…
***
– Що ж, малеча, як ви думаєте, чиїх же це все рук діло? – запитав Вусянь, спираючись лівою рукою на плече Лань Вандзі. Між пальцями ж правої руки він крутив свою улюблену Ченьцін. Селище, де вони спинилися на нічне полювання, вже поринало в сутінки; навколо вив лиховісний вітер, а у повітрі надто сильно відчувався дух темних сил.
– Яка ми тобі малеча, ти…! – Дзінь Лін так і не доказав речення до кінця, зіткнувшись поглядом із очима Ханьґван-дзюня, які так і віяли нестримним холодом. Однак Вей Вусянь, втім, як і всі поряд, прекрасно зрозумів, як збирався назвати його племінник. Лань Сиджвей не дав суперечці продовжитися, мовивши:
– Не думаю, що це зла примара, як говорять люди. Зазвичай, ті, хто не знаються на видах почвар, все скидають на примар. Проте, примари випромінюють не аж таку зловісну енергію. Також вони з’являються лише серед ночі, вештаються зазвичай людськими будинками. Утихомирити їх можна звичайним талісманом, однак, ці люди говорили, що вже пробували всі талісмани й обереги.
– Як на мене, то це один зі злих духів, які народжуються з не до кінця втихомирених демонів! – вигукнув Дзінь Лін, перебиваючи товариша. – Але ми все ще не малеча, Вей Вусяню!
– А ви робите успіхи! Відколи я почав інколи вас повчати, то ви й справді почали розбиратися у всьому краще. Цілком правильно, це злий дух демонічного походження, як і сказав Дзінь Лін. І так, усе, що сказав про примар Сиджвей – теж правда, – відповів Вусянь, успішно ігноруючи останні слова Дзінь Ліна. Лань Сиджвей тим часом озирнувся до Лань Вандзі, намагаючись отримати підтвердження й від нього, той же ледь помітно кивнув головою.
– Отож, з ким ми працюватимемо розібралися. Зараз же справа за нами. Як ми повинні вигнати духа? – запитав Вей Їн, підходячи ближче до юнаків.
– Дух же демонічний, тож чисто у теорії ти можеш пограти на своїй, нарешті нормальній флейті, він тобі підкориться й ми з легкістю його вб’ємо, – знизав плечима Дзінь Лін, а згодом продовжив. – Але ви ж не просто так нас покликали на полювання, отже легкий шлях зараз зовсім не для нас.
Вей Вусянь засміявся й потріпав племінника по голові, на що той роздратовано верескнув і ледь не вдарив його по руках. Стримав його лише Ханьґван-дзюнь, що стояв збоку. Сиджвей же озирнувся до Лань Вандзі та сказав:
– Ханьґван-дзюню, ви ж на нещодавньому занятті розповідали про духів саме? Приманки з дрібної нечисті, про які ми говорили, спрацюють у нашому випадку?
– Так. Саме вони нам і знадобляться, – відповів Лань Джань, усередині вдоволено усміхаючись успіхам сина. Вей Вусянь же, обійнявши Дзінь Ліна однією рукою за плечі за шию, підбіг до Лань Сиджвея і схопив його так само.
– Молодець, А-Юаню! Точніше, Сиджвею! Усе-таки, уроки в Ґусу Лані теж інколи бувають корисними… – багатозначно мовив він, на що отримав промовистий погляд Вандзі у свою сторону.
– Що ти так на мене дивишся? Хіба ти не згоден, що майже всі заняття у вас – непотрібна історія кланів та зубріння цитат давно забутих заклиначів? – задер брову Вей Їн. – Знаєш, як колись казав Хвайсан: “Нащадкам великих кланів навіть своїх родичів запам’ятати важко, що вже казати про інші”. От ти уяви, щоб Дзінь Лін навчався у Небесних Глибинах і вчив усе це? Йому аби дядьків своїх усіх запам’ятати, а тут ще й історія інших кланів!
– Що ти верзеш!? Кажи вже, що нам робити, врешті-решт, а на свої нісенітниці продовжуєш розповідати! – вигукнув Дзінь Лін, зовсім скидаючись на свого дядька Дзяна.
***
Поки молодші пішли полювати на дрібних почвар для приманки, Вей Вусянь спокійно всівся під одним з дерев, тримаючи в роті соломинку. Лань Вандзі, звісно ж, й не думав сідати на брудну землю, але теж став біля дерева, спираючись плечем об стовбур.
– Цей малий, Дзінь Лін, зовсім перейняв характер Дзян Чена. І павліна, чорт його забирай! Я просто впевнений, що якби Яньлі була жива… – речення він не закінчив, адже не знав, що далі говорити. Навколо панувала тиша, Лань Джань теж не знав, що відповісти. Тим паче, він загалом рідко щось розповідав – зазвичай він просто відповідав Вусяню. Ніякове мовчання почало бентежити того, тож він почав подумки перебирати все, про що можна було б продовжити говорити.
– До речі! Зараз же чудова нагода випробувати талісман Часу! – раптом схопився він на ноги.
– Ти не чекатимеш до приїзду в Ґусу? – запитав Лань Вандзі.
– А навіщо? Тим паче, зараз якраз випадок, коли варто подивитися, що буде згодом. І чи правильно ми зробили, що відправили малечу наодинці, – усміхнувся він. – Я, звісно ж, не думаю, що з ними щось станеться, але це можна перевірити, еге ж?
Він дістав з-під поясу торбинку цянькунь та почав шукати всередині щось. Незабаром він дістав звідти папірців зо десять, що були цілком розписані кіноваром.
– Отже, Лань Джаню, я зробив 13 різних варіацій талісману Часу. Використовувати насправді можна буде десь 5 із них. Тож, ось це, – він показав 4 талісмани, що тримав їх під вказівним та середнім пальцями, – талісмани, які показують найближче майбутнє. Десь до години, можливо, дійде і до двох. Один штрих сумнівний, тож невідомо, який з них подіє. Саме їх ми і випробуємо. Ти ж допоможеш, Ханьґван-дзюню?
– Звісно. Що мені потрібно робити? – не роздумуючи, відповів Лань Вандзі.
Вей Їн посміхнувся, адже досі не звик до готовності чоловіка до будь-чого, що він вигадає. Майже два роки разом, проте ось це досі його дивувало, а ще робило на серце надзвичайно добре.
– Талісман діє частково за принципом “Співпереживання”. Тобто, моє тіло буде непритомним, а я сам повністю порину в події майбутнього. Щоб повернути мене назад, потрібен якийсь звук, що я його часто чую і точно впізнаю, – сказав він. – Твого голосу і… Того як ти мене кличеш вистачить…- доказавши, він ні з того ні з сього зашарівся. Лань Джань, помітивши вираз його обличчя та зарум’янілі щоки аж посміхнувся. Вей Вусянь вирячився, а потім пригорнувся збоку до Вандзі.
– Лань Джаню-ю-ю, можна ж мене попереджувати перед тим, як усміхатися! Моє серденько не витримає неочікуваної посмішки твоєї! Ти знав, що ти всміхаєшся надзвичайно гарно? Ти завжди порівнюєш мою посмішку з Сонцем, а от твоя схожа на Місяць, Лань Джаню! – промовив він, викликаючи ще більшу посмішку в того. Відірвавшись від його плеча, Вей Їн помітив, що у Лань Вандзі аж почервоніли вуха й зареготав.
Згодом вони все ж розпочали перевірку. Перший талісман не спрацював узагалі – Вей Їн навіть очі заплющити не встиг, як він просто впав на землю, хоча до того був заряджений темною силою Вусяня. Другий, як і третій просто змусив його знепритомніти, при тому, що перед очима в нього була суцільна темінь. Лань Джань кликав його через хвилин п’ять після впадання у “дрімоту”, аби, якщо талісман діє не як слід, не гаяти ще більше часу.
Четвертий же варіант виявився тим, чого й чекав Вусянь. Він точно опинився у недалекому майбутньому – місяць сяяв угорі вище, аніж зараз, небо огорнула суцільна темрява, а не сутінки, а ще поряд він бачив Сиджвея з перекошеною на чолі стрічкою. Неподалік же він побачив себе самого і Лань Вандзі – вони стояли перед якоюсь жіночкою. Він хотів підійти ближче та прислухатися, однак, вочевидь, у талісмані не передбачалися переміщення – подивитися майбутнє можна було лише у тому місці, де фізично знаходилося тіло у теперішньому часі. “Необхідно буде виправити це” – подумки сказав собі Вусянь. Згодом він побачив Дзінь Ліна, що примчався до Сиджвея – його вбрання геть забруднилися, наче він добряче покотився по землі.
– З ким це вони говорять? – запитав Дзінь Лін у Сиджвея.
– Якась жіночка лається, адже вчитель Вей розламав двері у її будинку, коли намагався схопити духа. Здається, її не переконують навіть гроші, що пропонував Ханьґван-дзюнь.
– Навіщо Вей Вусянь ламав двері? – спантеличено запитав Дзінь Лін.
– Дух втікав надто швидко, починати грати на флейті, підбирати потрібну мелодію й усе таке, зі слів учителя Вея, у цьому випадку не подіяло б, адже дух зумів би вилетіти геть. Тож він на своїх двох помчав за ним, намагаючись зловити голими руками, – спокійно пояснив Лань Сиджвей, подумки думаючи, які ж дурнуваті, але водночас справді геніальні ідеї спадають на думку вчителю Вею.
– Це так безглуздо! Він справді пішов на духа голими руками, поки буквально може керувати ним з допомогою музики? Божевільний! – вилаявся Дзінь Лін, одразу ж згадуючи, як дядько Дзян просив Вусяня слідкувати за ним. “За ким ще тут треба слідкувати!” – промайнуло в його думках.
– Тим не менш, це спрацювало! – захоплено вигукнув Вей Вусянь, спираючись на плече племінника. – Ми її переконали. Насправді, натрапили на просто жадібну людину. Треба було відразу запропонувати їй трохи більше срібла, тоді б вона не сварилася так довго.
– Вей Їне! – голос пролунав не від Лань Джаня з майбутнього, а десь збоку. Він вмить розплющив очі, озираючись навколо. Лань Вандзі тримав його за руку, а збоку стояли юнаки з наповненими торбинками цянькунь у руках.
– Що ти побачив? – одразу ж запитав Лань Вандзі. У парубків збоку не виникло жодних питань, тож, ймовірно, вони вже встигли з’ясувати все у Ханьґван-дзюня і чекали розповіді про майбутнє у Вей Вусяня. У їхніх поглядах так і проглядалося захоплення разом із запитанням.
– Що ж. Змушений вас розчарувати – приманка не подіє на духа, мені доведеться ловити його голіруч, а згодом сваритися із однією жадібною панянкою… Утім, неважливо. Ходімо, все ж варто скористатися приманкою. Допоможу вам її встановити, можливо, саме це й зробить її дієвою! – вигукнув Вей Вусянь та стрибком звівся на ноги. Усі навколо змовчали й просто попрямували за ним.
***
– Пані, пані, перепрошую! Я не хотів вибивати вам двері! – одразу ж вигукнув Вей Їн, тримаючи згусток темного диму в руці. Він помітив господиню, чиї двері постраждали, тож вирішив негайно перепросити. До нього вже прямував Лань Джань із витягнутим з піхов блакитним мечем. Він умить застромив клинок посередині звісного клубка, що все намагався вирватися з рук Вей Вусяня. Після удару Біченем він умить розлетівся на невеличкі шматочки та згодом ті просто зникли із землі, неначе випарувалися. Здолавши духа, Вей Вусянь знову озирнувся до жіночки та почав перепрошувати.
– Вибачте! Ми віддамо вам кілька срібляників, аби ви полагодили свої двері. Просто дух увірвався у ваш дім, нам треба було його зловити, – поки він говорив, Лань Джань уже поклав йому в долоню 5 срібляників, а він же сам простягнув її господині. Та не могла навіть слова вставити у цьому швидкому нестримному потоці фраз Вей Їна. – До речі, раджу вам придбати якийсь талісман-оберег, адже якщо дух проник у домівку якось, то може проникнути і вдруге!
Віддавши срібло жіночці, він чкурив геть звідти, підбігаючи до Дзінь Ліна. Геть як під час дії талісману Часу, той лаявся:
– Він справді пішов на духа голими руками, поки буквально може керувати ним з допомогою музики? Божевільний!
– Але це ж спрацювало, чи не так? – усміхаючись, сказав Вусянь трохи іншу фразу, аніж повинен говорити, просто для різноманіття. – Переставай сердитися на все підряд, племінничку. А ще, нам пора все-таки вирушати у дорогу. До ранку дійдемо до Небесних Глибин!
– Ти так любиш їх, що сильно рвешся туди? – посміхнувся Дзінь Лін, вочевидь, намагаючись подражнити його. Однак він отримав у свою сторону лиш погляд Сиджвея, що у ньому чітко виднівся докір. Він удав, ніби не помітив.
– У мене є ще кілька варіантів талісману, що мені їх варто випробувати! – сказав Вей Їн, беручи Лань Вандзі попід руку. – Один з талісманів показує дуже далеке майбутнє. Мені дуже цікаво подивитися на вас, малечу, через років так двадцять, – сказав Вей Вусянь, а згодом помітив Дзінь Ліна, що вже збирався заперечити: – Гаразд, гаразд, не малечу, а дорослих парубків, нехай. Суті не міняє – хочу поглянути, якими ви будете. А ще, мені треба якось зробити так, щоб мати змогу не сидіти на одному місці, поки знаходжуся в майбутньому. Це так незручно!
Згодом, усі четверо нарешті зрушили з місця та попрямували до Ґусу. Дзінь Лін лаявся на Вей Вусяня, поки той нестримно реготав, Сиджвей намагався заспокоїти товариша; Лань Вандзі слухав усі байки Вей Їна, що він їх розповідав із такою захопленістю, що будь-яка нісенітниця видавалася правдою.
Усе як зазвичай. Здавалося, у майбутнє і не потрібно заглядати – навіщо псувати собі враження про те, що є зараз? Щастя, все-таки, було тут і зараз. Хіба ж не потрібно насолоджуватися ним тут і зараз, а не забирати у себе той єдиний шматочок радощів, аби змінити майбтунє? Ніхто ж навіть не гарантує щастя після якихось змін, але просто зараз, у цю мить, воно переповнює життя.
Саме з цими думками Вей Вусянь і відклав у далеку скриньку всі створені ним талісмани Часу.
– Хіба ти не працював над ними так довго? Тобі ж справді здавалися корисними ці талісмани, – здивувався вранці Лань Джань, помітивши скриньку в його руках.
– Знаєш, у минулому я робив і справді багато помилок, однак зараз я щасливий, як ніколи. Якби я мав талісман Часу тоді, я, можливо, змінив би хід історії, так. Не чинив би так, як робив тоді, – зітхнув Вей Вусянь, а згодом, трохи помовчавши, продовжив: – Але хто зна, можливо, все стало б навіть гірше? Можливо, я більше ніколи й не дізнався про те, що таке щастя? Зрештою, яка різниця, що станеться колись, якщо зараз ти поруч зі мною.
– І завжди буду з тобою. У будь-якому майбутньому, – мовив тихо Лань Джань.
Вей Вусянь лишень усміхнувся. І справді, не користуючись ніякими талісманами він міг упевнено сказати, що завжди бачитиме Лань Вандзі поруч, на своїй стороні.