— Як це я не можу піти до своєї ж квартири, бо ви там поселили якогось пройдисвіта? — власне, виявив Едді, що в його квартирі хтось живе, коли побачив ще один навісний замок на дверях. Повернення до Сан-Франциско відбувалося геть не так, як йому б хотілось.
— Не кричи на мене, я літня жінка, — «аж занадто», — закотив очі репортер. Він плянував після довгої дороги з Нью-Йорка витягнути ноги на канапі, попиваючи з кухля щось міцне, а не стирчати перед дверима нахабної орендодавиці, яка чомусь вирішила, що квартира йому більше не потрібна. — Ти поїхав на ціле літо, от я і вирішила, що нічого поганого не станеться, коли дам прихисток хлопчині на 2-3 тижні.
— А нічого, що там мої речі? Може, я там злитки золота тримаю на видноті, а ви чужу людину в мій дім пускаєте, — жіночка зміряла Брока зверхнім поглядом. Якби він мав будь-що коштовніше за свій байк, то не жив би у районі, де квартири здають студентам за потижневу оплату.
— Не галасуй так, людей побудиш, — хтозна, чи бував він у порядних районах, та чоловік підозрював, що там о 12 дня навряд чи хтось спить. — Всі твої речі я поскладала в коробки та замкнула в коморі, можеш не дякувати. Ходімо, забереш їх.
— Я не збираюся нічорта забирати! — до цього моменту журналіст справді намагався стримуватися, зважаючи на хворе серце (і голову) власниці будинку, та це вже було ні в які ворота. Хер хтось виселить його з власної квартири. Ну може не власної, але він же чесно її орендував, врешті-решт. — Я заплатив вам на три місяці вперед саме для того, щоб уникнути незручних ситуацій, коли повернуся…
— То треба було повертатися, коли казав, а не на півтора місяця раніше. Радій, що я взагалі перед тобою дверей не закрила, договору ти ж не укладав, — бісова росіянка. Коли заселявся, то не міг дозволити собі пристойне житло, а згодом те, що в Едді не було офіційного місця проживання, було тільки на користь, бо не усі, про кого він писав, були, скажімо, сильно задоволені роботою.
— Я хочу назад у свою квартиру, за яку вам заплатив. І нікуди звідси не піду, — чоловік змінив тактику в надії, що орендодавицю замучить совість або на неї зійде божа кара, абощо.
— Ну що ж ти будеш робити? Гаразд, давай так — він з’їде десь за півтора тижня, а ти поки поживеш поверхом нижче? Там є квартира, трохи більша за твою, вважай, приємний бонус.
— І що, я житиму на дивані без постелі, їстиму з пластикового посуду і митимуся одноразовими шампунями з готелів, бо всі мої речі замкнені в моїй же коморі?
— Як же ти любиш драматизувати, Едді, — жіночка розсміялась. Здавалося, вона забула про те, як кілька хвилин тому погрожувала його виселити, і була налаштована на мирне вирішення конфлікту. Врешті-решт, хлопчик, якому вона зо три, напевно, роки тому здавала в оренду квартиру, виріс і став відносно впливовим кореспондентом і конфліктувати з ним могло бути не найкращим рішенням. — Ну ходімо, забереш свої склянки й фіранки.
— Там на дверях замок. Сумніваюсь, що господар вдома.
— А бодай його холєра! Слухай, ти ж у нас не маленький, сам зможеш увечері зайти й усе забрати. Все поясниш і Ві тебе пустить, він хороший хлопчина.
— Ві? — він не знав жодної людини, яка, не будучи стриптизером чи бандитом, змінювала б ім’я на одну літеру. Якщо це не діти Ілона Маска, звісно.
— Ну Веном, але він сказав, що йому комфортно, якщо до нього будь-як звертатимуться, — Брок підозрював, що тимчасовий мешканець мав на увазі трохи не це, але не став ні про що більше розпитувати, бо із загальної картини випливало, що стара росіянська гнида поселила в його квартирі якогось дивака і чути про нього ще більше означало для чоловіка більше годин тривожного безсоння. — Загалом, тримай ключі від 67-ї, поживеш там. Тільки дивись там, розіб’єш плазму — голову відкручу. Ну і з речима якось розберешся.
Видавалося, що Едді ще є що сказати, адже він ніколи не вирізнявся стриманістю, однак дев’ять годин у дорозі з пересадками та пересидками в аеропортах внесли свої корективи і журналіст поплівся надвір шукати кав’ярню, де подають найдешевшу і найміцнішу фільтр-каву. Напевне, якби репортер повертався за більш обнадійливих обставин, то навіть пішов би глянути квартиру, в яку його тимчасово переміщали. А втім, справи у Брока ішли не найкращим чином: за останній матеріял його поперли з газети, накидали страйків на відео в ютубі та двічі викликали на допит у структури, про які він тільки чув, не у найкращому контексті. Повернення до Сан-Франциско мало бути наче повернення у безпечну гавань, та і тут все ішло шкереберть.
Особливо кава. Кисла і водяниста. Здається, треба було серйозніше попрацювати над тим замовним репортажем про глобальне потепління та скорочення площ посівів харчових культур у Південній Америці. Офіціант, що приніс йому чорно-коричневу гидоту, переконавши, що це кава, ввічливо повідомив, що за 15 хвилин кафе зачиняється, тож Брок відліпився від доволі зручного крісла-мішка, зважаючи, наскільки борзо було б попросити на день його позичити, щоб забити хазяйку квартири, і повернувся до будинку.
— Можу чимось допомогти? — двері відчинив високий, за два метри, афроамериканець із широкою, втім не надто привітною посмішкою. Його шкіра була настільки темною, що навіть під світлом лямпи з теплим підтоном здавалася чорною, хоча чоловік пригадав, що десь чув, що найтемнішим можливим пігментом у природі є коричневий.
— Так, тут стався невеликий форс-мажор: я вже заплатив за квартиру на три місяці вперед, але її здали тобі…
— О, то це ти той чувак, що тут живе? Крута хата.
— Перепрошую?! — журналісту ледь очі на лоба не полізли. — То ти знав, що орендуєш не за правилами?
— Обернися, хто тут взагалі законів дотримується? Щоб ти знав, чувак з квартири навпроти штовхає наркоту, а жінка біля сходів — власниця борделю. Я Веном, до речі, приємно познайомитись.
— Едді Брок, — необачно ляпнув чоловік під впливом контрасту щойно почутого. Напевне, не треба було «світити» справжнє ім’я перед якимось мутним типом, який за кілька днів роззнайомився із усім кримінальним контингентом в будинку.
— О, типу той викривальний журналіст? А я і не впізнав тебе спершу. Був би трохи меншим — сказав би, що хочу бути як ти, коли виросту. Та що це я, — Веном струснув плечима, наче його пробрав мороз, — заходь. Я можу поспати на канапі, а ти будеш у спальні.
— Ні, дякую, — імовірно, Едді надто швидко відповів, бо господар примружився, а, однак, впустив його. — Мені залишили ключі від иншої квартири, тож я тут тільки по речі.
— А, без проблем. Допомогти щось донести? — ввічливо поцікавився Веном, поки кореспондент перекладав незначні пожитки в одну коробку.
— Дякую, сам розберусь, — відрізав Брок. Він побачив у квартирі дещо, що змусило його швиденько вшиватися і не сердити хлопця розпитуваннями проти ночі. Під простирадлом, якраз там, де мала б бути подушка, лежав пістолет.
Він був журналістом, але не героєм. Якщо юнак жив у такому районі, то явно не був представником силових структур, принаймні не офіційних, так би мовити. А отже, питання про походження зброї у найкращому випадку призвели б до того, що Едді більше не побачив би квартири і речей, а у найгіршому — не побачив би взагалі нічого. Тому він робив те, що умів найкраще — займався незалежним розслідуванням. Для цього з різною періодичністю з’являвся під дверима колишньої квартири, вираховуючи, коли той буває вдома, а коли ні. Заходити всередину також не побоявся під різними приводами: то йому раптово знадобилися кросівки для бігу, на що набагато більш спортивний на вигляд Веном лише криво посміхнувся, то сіль закінчилась, то пошту забрати.
Захоплений цим усім репортер навіть не сильно пручався, коли нахабна росіянка вирішила «підселити» до нього дівчину. Квартира була двокімнатна, а він багато місця не займав.
— Енн, Енн Вейінг, — відрекомендувалась блондинка. Вона могла йому навіть сподобатися, якби вся увага Брока не була сфокусована на тому, хто тимчасово спав у його ліжку. — Перепрошую, що так вийшло, але мені справді дуже потрібне було житло і пані Скалова сказала, що ви будете не проти.
— Едді Брок, приємно познайомитися. Та живи собі, я нещодавно у схожій ситуації опинився, тож розумію. Я загалом нечасто вдома буваю: або на роботі, або в кав’ярні внизу — там ситні круасани й недорога кава.
— Я могла б готувати й на вас теж, тільки тоді продукти ділимо навпіл, — загалом бажання дівчини налагодити з ним контакт лестило Едді, тож він довірився їй набагато більше, ніж хлопцеві, чиї розпорядок і звички вже знав як свої.
Кореспондент не був упевнений, чому Веном його так зацікавив. Логіка підказувала просто зробити анонімного дзвінка до поліції про нелегальне зберігання зброї, та було щось в цьому хлопчині, що не давало Броку спокою. Особливо ночами, коли він тупцяв по кухні, нервуючи сусідку і перебираючи версії, які тут же відкидав, вигадував нові — й знову по колу.
Чоловік був вже готовий визнати, що зовсім здурів зі своєю параноєю (аби тільки не визнавати, що гість квартири викликав у нього геть не підозру), аж тут Енн подалася до супермаркету, захопивши чужі ключі. Усвідомив це журналіст вже тоді, як сам вийшов і двері за ним замкнулися. Почергувати під колишньою домівкою теж не вийшло б, оскільки її теперішній мешканець піднявся сходами трохи швидше, ніж Едді.
— Ти ще щось хотів? Може тобі одразу усі речі наниз перенести, щоб отак не бігав?
— Ага, щоб я потім це все сам носив назад? — віджартувався репортер, думаючи, що ж робити далі. Зрештою, це була можливість вивідати ще щось у світській розмові. — Я в иншій справі: моя нова сусідка замкнула двері, забравши мої ключі, і я тепер не можу потрапити до квартири. Може, я міг би пересидіти у тебе? Сам розумієш, погода там не надто багатообіцяльна, — надворі дійсно збиралося на дощ, можливо навіть на справжню грозу, тож юнак лиш мовчки відійшов від дверей, пропускаючи гостя досередини.
— Будеш кави? Чи пива?
— Власне, кави було б дуже добре, дурію від цього тиску, — він лукавив, розраховуючи спровадити Венома на кухню, щоб оглянути квартиру.
— Паперові стаканчики та кавоварка позаду тебе, — кивнув хлопець, неймовірно розчарувавши Брока. Та він і не налаштований був якось задовольняти чоловіка, який сам не знав, чого хоче — то я не буду з тобою жити, а то знаходить якісь абсурдні причини для смолтоків.
— О, то ти з поліції? — журналіст нарешті намацав поглядом те, що шукав — у шафі висів бронежилет. Але уніформи не було. Можливо, слідчий? Чи під прикриттям?
— Ну типу того. З органів правопорядку. Слухай, — він зам’явся, — я не приїхав сюди шукати знайомств чи стосунків, тож хочу, щоб ти це знав.
— Ти здурів? — розсміявся Едді. — Я думав ти бісів мафіозі й застрелиш мене ще першого вечора, коли я побачив пістолет. Та і не подобаються мені хлопці.
— У тебе гострий зір, Едді. Та в мене гостріший.
— Поняття не маю, що це має означати, але дякую, що дозволив перебути. Енні напевне вже повернулась, вона пізніше десятої не приходить.
Він біг сходами, аж упрів. Певне, сусідка вирішила, що зблідле обличчя — це ознака його гніву за те, що змусила сидіти під дверима, тому готувала дуже швидко і тихо, не чіпаючи чоловіка стосовно таких дурниць, як, скажімо, винести сміття. Він теж їв мовчки, тільки підсилюючи тривожність Енн, та було не до того, щоб зважати на чужі почуття. Треба ж таке — його вперше сприйняли за сталкера, сміх та й годі. Одначе щось цокнуло в серці, коли Веном сказав, що не шукає стосунків. Чи це дешева кава з присмаком паперового стаканчика? Утім за хлопчиною репортер більше не слідкував.
— Емм, доброго ранку? — Брок продирав очі після ночі на енергетиках, коли він в скаженому припадку дописував статтю «на вчора». — Ти щось хотів?
— Та, хазяйка казала віддати тобі ключі, як буду виселятися, тож ось, — він не дочекався, поки чоловік витягне долоню для цього і просто втиснув ключ тому у кулак.
— Міг просто зняти той замок, що ти навішав. Але дякую, — журналіст опустив погляд у підлогу, не впевнений, чи має ще щось сказати, та схоже мав, бо хлопець ніяк не ішов. — Ну гаразд, бережи себе.
— Ага, і ти себе… — він уже майже повернувся до квартири, щоб позбирати речі, аж тут: — Едді, можна ще дещо?
— Та? — наступної хвилини як він повернувся, його губи накрили м’які вуста Венома. Брока затисло між тілом хлопця і дверима, які зачинилися із голосним стуком. І ото вже ця клята сан-франциська спека — він увесь спітнів. — Тихіше, сусідку розбудиш.
— Ну у нас там ціла квартира вільна, — по-змовницьки прошепотіли у відповідь. — Тільки я щось не зрозумів з того, як ти стискав мої сідниці — то тобі подобаються хлопці чи ні?
— Ти мені подобаєшся, придурку, — прошипів Едді десь-майже-у-вухо, залишаючи на шиї Венома слід-укус. Не останній за цей день