Кейт не може пригадати, коли над головою Олени в її уяві почав зринати червоний неоновий знак «крашанка». Можливо, це сталося ще у їхню першу зустріч, коли Вдова, така несхожа на «трєніків», залишилась без маски і просто заперечно похитала головою, коли на неї направили стрілу. Ні, справа була навіть не у зовнішності — хоча хто встояв би перед цими пухкими губами, що, лучниця була впевнена, розтягуються у найчарівнішій усмішці. Чи перед чудовою фізичною формою, настільки довершеною, що дівчина легко надерла дупу Меснику. Ні, Бішоп тоді зворушила саме ця сміливість і твердість, які не відступали навіть тоді, коли блондинка була під прицілом.
Відверто кажучи, думати, що Бєлова цікава їй лише як ще одна фігура для наслідування — тільки ближча, ніж Клінт, бо жінка, все-таки — було легше. Тоді згадки про неї можна було не проганяти від себе, як набридливих комах у липневу спеку, а тримати в найпотаємнішому куточку свідомости, час від часу витягаючи на світло і милуючись. Час від часу — це коли не б’єшся з нью-йоркськими тітушками через те, що одного разу вдягла костюм Роніна. Важче стало, коли Олена удруге увірвалася у її життя — без запрошення, немовби лютневий вітер скрізь розбиту шибку.
— Будеш макарони?
— Перепрошую?
— Макарони, кажу, будеш? Я зголодніла, поки чекала на тебе, тож вирішила щось приготувати, — і ось знову Кейт здавалося, що посмішкою дівчини можна освітити цілу кімнату, якщо не більше — увесь світ. — Сідай, поїж, мій тато каже, що це корисно.
— Ні! — нарешті віднайшла сили до активного спротиву лучниця. — Я не їстиму з тобою, ти намагалася мене убити і вдерлася до моєї квартири.
— Ну, по-перше, це не так, я звісила тебе на мотузці, щоб позбутися перешкоди. По-друге, я навіть замка не зламувала — надто досвідчена для цього. І по-третє, перестань так наїжачуватися, ти якась така ворожа, жах, — звісно, чого б це їй бути ворожою? Це ж не Бішоп за останні кілька днів втратила дім і нахапалася проблем, через які мусила дбати про матір, хоча усе мало б бути навпаки. Здавалося, Бєлова мала б її зрозуміти. Може і розуміла десь в глибині душі, та зараз її цікавило тільки одне.
— То що ти хотіла від мене?
— Ти ж народилась і виросла тут? — схвальний кивок. — Отже, все знаєш. А то я уперше в Нью-Йорку, а так досі нічого і не бачила.
— Серйозно? Підеш розглядати архітектурні пам’ятки?
— А чом би і ні? Треба ж колись відволікатися від роботи. Отже, у моєму списку Емпайр-стейт-білдінґ, оновлена Статуя Свободи, потім Рокфеллерський центр, що ще додати? — якась частина душі Кейт схилялася до того, щоб кокетливо запропонувати новій знайомій екскурсію. Усе ж Різдво — час дива; і хіба не романтично було б прогулюватися біля головної ялинки, гріючи руки об склянки із глінтвейном? Але здоровий ґлузд однаково переміг — ця мила, на перший погляд, дівчина була тренованою душогубкою, яка чомусь намагалася убити її напарника, хоч би як там Клінт намагався заперечувати їхній зв’язок.
— Бути у місті на Різдво і не відвідати ярмарок — се справжній злочин, — господарка квартири насилу спромоглася підтримати світську розмову.
— Звісно, ярмарок! Дякую, Кейт Бішоп.
— Прошу. Та ти ж не тому приїхала до Нью-Йорка? Не просто на свята? Ти хочеш поговорити з Клінтом?
— Поговорити з ним? — Вдова здавалася майже ображеною. — О ні, я збираюся убити Клінта Бартона.
Тоді неонове світло майже згасло. Бішоп вирізнялася чуттєвим сприйняттям инших людей: так, наприклад, вона бачила наскрізь Джека, що, схоже, збирався одружитися з її матір’ю лише заради грошей. Тепер же її інтуїцію приглушувала симпатія, що, здавалося, і не збиралася нікуди іти, як і власне її об’єкт.
— Він же Месник…
— Я тебе прошу! Що це слово взагалі означає? Чому ви вкладаєте в нього стільки сили і ваги? Моя сестра теж була Месницею, але я щось не бачила, щоб хтось оплачував її рахунки чи називав мюзикли на її честь.
— Зачекай, то ти сестра Наташі Романофф? — здивування дівчини було непідробним, хоча все складалося: російський акцент, хоча і не такий сильний, як у трєніків, вельми специфічний набір навичок, зрештою, Бартон одразу зрозумів, що це Вдова. Утім дещо вибивалося із загальної картини — навіщо сестрі Наташі убивати її найкращого друга?
— Приємно було поговорити, Кейт Бішоп. Але попереджаю: не ставай на моєму шляху знову, — напевне, Олені чимось завинили двері, бо вона знову вистрибнула на тросі, та Кейт не могла не зізнатися, що це мало доволі крутий вигляд.
Ті, хто вірять у всепробачальну і всевиправну любов — бовдури. Насправді любов лише грає злий жарт із серцями, змушуючи бажати уваги від об’єкта симпатії, причому чим менше її отримуєш — тим більше хочеться. Аж поки від людини не залишається нічого — рівно до моменту, поки не закохається ізнову. Лучниця підозрювала, що саме це спонукало її продовжити свою справу. Клінт підозрював дещо инше: у дівчини було найголовніше, що мала мати супергероїня — бажання захистити людей і досягти справедливости, і те, як вона носилася з Бєловою, намагаючись переконати її, що Бартон не винен у смерті її сестри, це тільки підтверджувало. Чоловік мовчав, бо для молоді похвала — то лише пожива для і так великого еґо та нестримного максималізму, втім пишався. Зрештою, не кожен, хто мав схожі здібності, вдягнувся б у костюм Роніна, ризикуючи наразити себе на небезпеку, щоб захистити людей навколо.
Кейт не вважала себе героїнею. Із усих сил намагалася нею стати, однак ніколи не вважала, що зробила достатньо, щоб бути достойною цього титулу. Врешті-решт, хіба герої, такі як Месники, сприяють тому, щоб невинну людину вважали вбивцею? Чи може закохуються у тих, хто хоче вбити їхніх друзів? Або дурними вчинками наражають себе та близьких на небезпеку? До героїні, вважала дівчина, їй іще рости й рости. У намаганні впорядкувати думки, вона пройшла повз Клінта, що мирно похропував, і попрямувала на дах. Раніше Бішоп ніколи не уникала людей, та шумні вулиці Нью-Йорка, що вже горіли передчуттям свята, краще було спостерігати згори.
Серед тисяч і тисяч будинків мегаполіса було б просто фантастично, якби вони зустрілися на одному даху. Та цього не сталося. Знаходячись всього у кількох кварталах одна від одної, Кейт та Олена споглядали під своїми ступнями різні кав’ярні та різних людей. Утім дещо їх таки об’єднувало — обоє плакали. Лучниця — за тим, що мусила заподіяти матері кривду, якої Елеонор ніколи не пробачить. Вдова — бо все її життя після «блиму» складалося із детального планування помсти, а зараз… Вона боялась зробити останній крок. І ні, справа не в тому, що дівчина не могла убити — у КДБ подбали, щоб із цим не виникало труднощів, ні, але вона не знала, як існувати далі. Заради чого? Обличчя сестри постало перед стомленим зором, та Бєлова прогнала той образ подалі. Кожна сльозинка, що спадала із її вій раніше, була за Наташею. Зараз вона плакала для себе.
Коли Олена йшла з даху, падав перший цього року сніг.
Вона знала, що мусить зробити.
У Бішоп не виникло сумніву, що блондинка зможе втілити свій задум, відколи вона побачила Вдову на різдвяній вечірці. Елегантне пальто, що, певно, приховувало костюм і купу зброї. Волосся зібране у тугу косу, щоб не заважало битися. Так, Олена повернулася убити Соколине Око. Лучниця знала, що не впорається з нею сама, то може спробувати поговорити? Хоча… Чи не було це марним намаганням домовитися із власною совістю за можливість плекати хоч малесеньку надію? Фраза «звісно, вип’ємо, коли я вб’ю Клінта Бартона» остудила гарячу голову. Неоднозначна відповідь на «припини робити так, щоб ти мені подобалась» знову підігріла очікування. Та зрештою, коли пил після битви осів, Кейт так і не знайшла дівчину. Чи так старанно шукала?
Кейт не знала, чи хоче бачити Олену після усього. Тобто так, Клінт сказав їй, що Вдова відмовилась від помсти, коли дізналася правду, але це не змінювало тих речей, які та зробила на зло напарниці Бартона. Власне, однієї речі — того, що надіслала дівчині відео, на якому Елеонор домовлялась із Кінгпіном, знаючи, що справедлива від природи Бішоп не переступить через закон навіть заради рідних. Деякі назвали б це героїзмом. Персонально Бєлова назвала б це дурістю, ятрячи й без того ще відкриту рану.
— Привіт, я ненадовго.
— Я не стану навіть питати, хто тебе впустив, але там хоча б усі живі?
— Звісно, за кого ти мене приймаєш? — блондинка по-пташиному схилила вбік голову. — Слухай, мені не варто було надсилати тобі те відео, — Кейт якось сказала собі, що не здивувалася б, якби виявилося, що українка ще і думки читає, та насправді те, як Олена без підказок знала, за що саме просити вибачення, відверто шокувало її. — Святкувала б зараз Різдво із матір’ю. Зрештою, як каже мій татко: «сім’я — це те, що залишається у нас навіть тоді, коли не залишається нічого».
— Певно, у тебе розумний тато.
— Та ні, він комуніст, — пирснула дівчина. — Як ти?
— Могло бути і гірше, бо я однаково дізналася б рано чи пізно. Зате тепер я знаю, що ніхто не погрожуватиме їй розправою.
— Але її посадять за вбивство.
— Я однаково не змогла б жити під однією стріхою із тією, хто так вчинила, хоч би яку мотивацію вона мала, — після цього запала незручна тиша. По-перше, Бєлова не могла до кінця зрозуміти, чому для лучниці було так важливо слідувати саме таким принципам, по-друге, вона не хотіла брехати, що розуміє.
— Слухай, я зайшла попрощатись. Маю иншу справу трохи за межами Нью-Йорка.
— «Трохи за межами Нью-Йорка» — це десь на иншому континенті?
— Можливо, — хитро посміхнулася Вдова. — Може ще якось здибаємось, Кейт Бішоп.
— Олено… Оленко, перш ніж ти підеш… я маю сказати дещо важливе, — всередині клацнуло: тепер шляху назад не було. Хоча вона не збиралася відступати.
— Га? — білявка обернулася, ще раз оглядаючи шикарну оселю.
— Я здається закохалася у тебе, — дяка усім святим, що Бішоп від природи була упевнена, інакше так і не вимовила б цих слів, гублячись в очах кольору ліщини. — Вибач, що воно ось так зірвалося, я хотіла все підготувати, але…
— Це ти вибач, Кейт Бішоп.
— Ні-ні, я все розумію, — погляд, опущений в підлогу, видавав те, як вона стримувала сльози — правду кажучи, доволі успішно. — Ти все ще зла на Клінта, а я його напарниця, до того ж ми не найкращим чином познайомились.
— Ні, що ти, справа не в тім! — одначе, Кейт мусила б зізнатись: попри усе, коли долоні Бєлової обіймали її обличчя, всередині майже не боліло. — Ти чудова і я зовсім не злюсь на тебе. Просто, як би це сказати, я не зацікавлена у дівчатах у цьому плані. Чи у хлопцях.
— Тобто як… аромантична?
— Щось типу того. Не розібралася у цих ваших новомодних штуках, — знизала плечима Вдова.
— Тоді ми можемо бути подругами?
— Аякже, Кейт Бішоп. Ти досі не провела мені екскурсію, — вона широко усміхнулася. Звісно, мине час, перш ніж ця незручність між ними зникне. Та рано чи пізно романтичні почуття згасають, чи принаймні їй так казали. А хорошу подругу ще треба пошукати.
— А, звісно, подивимось, що там у нас. Різдвяний ярмарок триватиме ще кілька днів, тож можемо заглянути туди, якщо головну ялинку ми з Клінтом уже розвалили, — ґеґотнула дівчина. — А ввечері візьмемо коктейлів і фільмів?
— Візьмемо фільмів? У тебе немає «Нетфліксу»?
— Вав, ти знаєш про «Нетфлікс», я вражена.
— Перестань, я не настільки стара, — вперше за довгий час Олена засміялася щиро.