– Мені треба йти.
– Залишся, – він дивиться на хлопця великими, повними болю й віри очима, – я прошу тебе, Кріс, не кидай мене. Я ж знаю, що ти йдеш назавжди.
Так, це правда. Чан й сам не був у захваті від цього, але вчинити інакше – зрадити рідні землі. Від нього залежать. Без нього все піде до біса, буквально.
Він прийшов в цей світ, бо це було необхідно для його народу, але хто ж знав, що правитель закохається в людське дитя?
Серце розривається на шмаття від болю й безнадії. Як за якісь два місяці він встиг прив’язатися до цього хлопця? Як за якісь два місяці він встиг покохати настільки сильно, що хочеться зрадити батьківщину, аби тільки залишитися поруч з ним?
Вічність, як би абсурдно це не звучало, не чекає. Браслет починає пекти руку, кажучи: “часу мало, правитель, пора додому”. Але йому чхати на чергові опіки. Чхати на час. Хочеться просто бути з ним, з його Чоніном.
– Любий, ти не уявляєш як сильно я хочу залишитися тут, з тобою, але… це майже не можливо. Я…, – Чан не встигає договорити, як Чонін негайно його перебиває, хапаючи за руку.
– Майже! Майже неможливо! Вихід є завжди. Я не хочу жити без тебе. Я не зможу жити без тебе!
Чан знає, що Чонін каже правду і в його словах нема й граму перебільшення.
Життя Чоніна було нікчемним. Він ходив в університет, бо цього вимагали батьки. Старанно вчився, бо цього вимагали батьки. Жив, бо батьки вимагали. Все, що він робив – не його вибір, а вибір батьків. Але з появою Кріса з’явилися фарби на сірому полотні його існування. Він вперше за довгі роки почав щиро посміхатися. Почав насолоджуватися кожною прожитою хвилиною. Покохав.
– Тоді, будь ласка, Кріс, забери мене. Я не хочу залишатися тут сам.
На чаші вагів стоїть довіра народу й кохання всього життя. Чан впевнений, що це саме воно, як би необачно й по-дитячому це не звучало. Що робити, якщо згодом Чонін зрозуміє, що це була помилка і він більше не хоче бути поруч з Чаном?
Важко. Людському дитинчаті не місце в Вічності. Його задушать. Його знищать. Але ж, з іншої сторони, він буде під опікою правителя. Якщо його й знищать, то тільки разом з Чаном.
– Я хочу прожити з тобою вічність. Нашу вічність, Кріс. Мені плювати де, головне – з тобою, – здається, він читає думки Чана.
– Буде важко.
– Я впораюсь.
– Тебе може не прийняти мій народ.
– Начхати.
– З часом ти можеш зрозуміти, що це була помилка.
– Ні, цього не буде, – на кожне “проти” Чонін знаходив нейтралізуючу відповідь.
Браслет відлічує останні секунди. Чан відчуває, як шкіру пропалює до м’яса. Він кидає погляд на Чоніна й розуміє, що повинен зробити. Швидко наблизившись, він з’єднує їхні уста, стискає одну руку на талії хлопця, а іншою витирає мокру від сліз щоку.
5… 4… 3… 2… 1…
Блакитне світло обіймає хлопців. Їхні тіла пронизує холод, але вони, не зважаючи на це, не відпускають один одного. Пригортаючись ще ближче, продовжують катувати себе гірким поцілунком.
Пітьма заповнює простір навколо, відбираючи останні краплини повітря. Буде важко, буде нестерпно страшно й боляче, але вони впораються.
Вони разом – це головне.