Вона стояла на балконі, загорнута у світло літнього сонця, і їй було нестерпно холодно. Маленькі льодяні голки зсередини кололи руки та ноги, змушуючи їх німіти. Сонце не могло пробитися в тіло та розтопити їх, угамувати той біль, що залізними клішнями сковував серце ось вже цілий рік. Тілесні рани вже давно загоїлися, і нагадуванням про них були лише ледь помітні рубці, що де-не-де біліли на й без того блідій шкірі. Неначе ледь помітне намисто на шиї, тонкі браслети на зап’ястях і щиколотках і ще багато сховані під одягом — усі зцілилися. Але душа все ще була понівеченою, і рани її не припиняють кровоточити. З тихим зітханням вона підняла погляд від своїх рук.
Перед нею простягнувся Рівендел, що виблискував водоспадами, вбраний у переливчастий серпанок з мільйонів маленьких крапельок. Обитель, яка так давно стала її рідною домівкою, більше не приносила того спокою та миру, як раніше. Чомусь їй вона здавалася дуже далекою та недосяжною, хоч ноги і торкалися її мармуру, а до колон можна було дотягнутися рукою.
— Твоя душа більше не зможе знайти тут спокій, — пролунав за її спиною низький і такий рідний голос.
Голки неочікувано зупинилися, і вона видихнула. Стало трохи тепліше.
— Можливо, я змогла б віднайти спокій у Лотлоріені, — відповіла вона. — Але тепер мені страшно знову подорожувати через гори.
— Ні. Ніде в Середзем’ї тобі не стане краще. Навіть у Лотлоріені.
Тепла рука м’яко опустилася на її плече, і вона заплющила очі, нагнулася назустріч матері і впала у її обійми. Тепер тепло нарешті почало литися її тілом, і сонячне проміння стало яскравішим, а шум водоспадів не таким глухим та віддаленим. Ці обійми захищали, наче колись давно, коли вона маленькою лякалася грози і блискавок, що розрізали непроглядну темряву. Але грози вона більше не боялася, а ось пітьма все сильніше підступала навіть в ясний день. Однак поруч із матір’ю ніяка темрява не могла встояти та перелякано зникала.
— Як же я можу покинути Елронда та дітей? — Вона обережно торкнулася холодним носом теплої материної шиї, а та навіть не здригнулася, лише трохи наклонила голову і погладила дочку по сріблястому волоссю.
— Усі палко бажають твого зцілення. І якщо тобі доведеться задля цього покинути їх, вони приймуть це.
— Навіть Арвен?
— Так. Вона вже не та маленька дівчинка, що всюди ходила за тобою. — На кілька секунд зависла тиша, після чого пролунало важке зітхання. — Так чи інакше… ти покинеш їх. І краще вже по своїй волі, ніж у муках від хвороби.
— Мені страшно, — зовсім тихо сказала вона. — Страшно залишати все, що я знаю, і всіх, кого я люблю. Тобі теж було страшно?
— Тоді гнів та гордість затьмарювали собою будь-який страх. А потім він замінився тугою, не встигнувши проявитися повністю. — Теплі вуста торкнулися її скроні у м’якому цілунку, вгамовуючи пульсуючий біль. — Ти не будеш одна. Мої батьки попіклуються про тебе, дадуть необхідні любов та турботу. Напевно, тебе чекають і мої брати, а разом з ними і дочка одного з них, твоя сестра…
— Вони чекають і на тебе. Пливи зі мною, мамо…
— Мені ще не дозволено. Але ми зустрінемося там колись, я тобі обіцяю.
Тихе зітхання зірвалося з її вуст. Повіки стали важчими, а стояти ставало все тяжче, бо її неминуче тягнуло у сон. Вона відчула, як її потягнуло трохи в сторону, і довелося зробити кілька кроків, доки нарешті, разом з матір’ю, вона опустилася на м’яку клинію.
— Засинай, моя зіронько. Скоро білий корабель віднесе тебе від туги та болю. А до того часу я буду поруч.
Шум водоспадів почав віддалятися, а перед очима ставало темніше, і загорнута у материнське тепло, вона нарешті заснула. І ніякі жахіття не наважилися потурбувати її.