— Тобто ти, бляха, кажеш, — робить ковток синьої рідини, — що кинув ідеального хлопця заради жінки, яка тебе зрадила, записала в мерці та хотіла вбити?
Мабуть, це дійсно звучить абсурдно, якщо узагальнити. Проте Стід намагався що є сил докладно пояснити ситуацію, щоб хоча б Лариса його підтримала. Але, якщо навіть вона в шоку з його дій, мабуть, він таки облажався.
— Ну… Якось так, — знизує плечима, нахилившись над пахощами поряд. Від них віє знайомим ароматом лаванди — улюблених Едових квітів. Лише вони зараз здатні заспокоїти його серце. — Але Мері хороша. Вона мені багато в чому допомогла, — посміхається, розминаючи закляклі ноги під столом. Здавалось, цей біль ніколи не відступить й буде переслідувати його аж до самісінької смерті. Від рук Едварда, як він особисто вважає.
Лариса, не вірячи словам божевільного джентльмена, робить іще один ковток. Стід супиться.
— А що це?
Стід — та й всі прихожі — щоразу ставлять собі це питання. Коли ворожка п’є дивний напій перед процесом передбачення, більшість схильна вважати, що саме в цій рідині захована її »віщунська сила». Тому й хочуть викупити бодай склянку за великі кошти, але Лариса завжди відмовляє. Чим би цей напій не був, він є цінним для неї. Ціннішим за гроші, а це вже багато значить.
— Українська горілка з екстрактом чорниці, — відповідає, прокашлявшись в руку. — Мені соромно за тебе, — розчаровано стверджує, спершись об стіл рукою. — Як ти міг так вчинити із бідним хлопцем? Це ж повний пиздець…
— Пані Ларисо, — ображено відвертає погляд, — не думаю, що ми достатньо близькі, щоб ви так зі мною розмовляли.
— Ти приходив до мене щотижня жалітись на дружину та невдале піратське життя. Дійсно вважаєш, що я не маю на це права?
Вони мовчки сидять близько хвилини, поки на фоні чутко негучні крики торговців та їх клієнтів. Серед них не складно розчути гамір мореплавців, що вирішують, скільки партій персиків візьмуть на човен. У цій тиші Стід дійсно не знає, що відповісти, та й через підпалений тютюн думки зовсім плутаються.
— Що ж, — зітхає. — Мабуть, я таки облажався з Едом…
— Ще і як, — різко каже й наливає собі іще одну чарку, проте Стід забирає її в жінки прямісінько з-під носа. — Якого дідька? — кричить. — Хочеш прокльон на ожиріння?
— Вам вже достатньо, — виливає залишки собі у рота, але миттю випльовує назад, щось пробуркотівши. — У будь-якому випадку, — кашляє, — чи не могли б ви мене повідомляти щодо пліток?
— Про твого багатостраждального? — Стід киває. — Без проблем. Нагадай: довге волосся, без бороди…
— Можливо, із чорним гримом, — зазначає, згадуючи слова Олу. — Ще можливо, що може бути одягнений у чорну шкіру чи щось із мого гардероба. Проте я певен чи не на всі сто, що він давно все повикидав.
— Ти це заслужив, — тицяє в нього пальцем. — І гаразд — повідомлю. Але ти не проти, якщо я… — хитро посміхається.
— Навіть не думайте його дурити!
Але Лариса таки надурила.
Щоправда, вона цього зовсім не хотіла. Чоловік, що наступного дня з’явився біля прилавка, зовсім не здався їй тим самим Чорною Бородою, чи хоча б Едом, про якого ніяк не замовкав Стід. В нього не було ані гриму, ані чорноборідського погляду й манери поведінки. Та навіть пірата він не нагадував. Радше бідного мореплавця, якому пощастило придбати кілька цінних речей на портовому розпродажі за останні гроші.
Проте той аромат лаванди, яким тхнуло від нього за кілометр… Що ж, таки добре, що Стід не замовкав про свого хлопця.
Мабуть, їй варто було напряму сказати Едові щось на кшталт: «Твій хлопець тут» чи «Стід Боннет чекає тебе в хостелі на сусідньому острові», проте вони самі розберуться. А Стід їй не платив ні за що, окрім інформації.
— Капітане, — починає Чорний Піт, наздоганяючи Стіда. — Човен готовий до відбуття. Але ми повинні дещо вам сказати… — він не встигає завершити, як Боннет закриває йому рота рукою.
— Якщо це не стосується підвищення швидкості руху нашого судна, мене це не цікавить, — каже Стід, ледь не біжучи кам’яною стежиною з гори. Потрібно прискоритись, якщо вони хочуть врятувати команду. Баттонс та Олу вже чекають.
В їхні плани на добу входить наступне: відпочинок в хостелі та повернення екіпажу. Й Боннет не збирається затримуватись. Його не полишає думка, що Роуч, певне, вже зішкрябує залишки плоті Ві Джона з кісток, адже — будьмо чесні самі з собою — Шведа можна з’їсти максимум за годину.
— Це стосовно Чорної Бороди, сер, — все ж вирішує сказати, ледь не падаючи слизькою доріжкою.
Після нічної бурі, що охопила більшу частину водного простору Англії, все довкола вогке й вкрите болотом. Зокрема, будиночок, в якому вони тимчасово оселились, довелося відмивати від болота й шматків трави, що занесло до них сильним вітром з гори поряд.
Коли Стід почув таке знайоме словосполучення, миттю зупинився. Піт врізався носом в його спину й різко відступив, коли чоловік розвернувся.
— Розказуй.
— Баттонс бачив прибуття нового човна до порту. Спершу, він не надав цьому уваги, адже — самі знаєте — човнів тут за добу додається вдосталь. Проте на ньому був прапор, що є точною копією стяга Чорної Бороди. Але із додатковими елементами.
— Якими це елементами? — незрозуміло дивиться на нього Стід.
Чи міг Ед змінити прапор? Мабуть, цілком. Та й він не любить свій статус грози семи морів, як і прапор, що асоціюється із помилковими уявленнями про його натуру. Тоді дійсно — чому б йому не змінити свій стяг?
Стід озирається, шукаючи поглядом знайомий човен. Дійсно. Це Помста. Помста стоїть прямісінько біля місця, де він залишив шлюпку. І на ній оновлений прапор. Це… Серця?
— Йди до Олу та Баттонса. Скажи, щоб відбували без мене, якщо я не прибуду за 15 хвилин, — каже, на останок поглянувши на Піта. — Я можу не повернутись.
— Ми всі на це сподіваємося, сер.
Едвард стоїть поряд із прилавком однієї із крамничок, оглядаючи срібне люстерко. В середині звичайнісіньке скло, проте вкладене у чарівну срібну раму із морським рельєфом. Ед бачить хвилі, човни, русалок, луску та, звісно ж, кракена… В очах кожного чудовиська знаходяться світло-зелені камені. Якби не мала вартість виробу, він міг би заприсягтись, що люстерко зроблене з чистого срібла, а ці камінці є нічим іншим, як смарагдами.
Ед ніколи не розбирався в дорогоцінних металах чи будь-яких інших цінностях. З цим завжди допомагав Іззі, але після походу до ворожки він втратив його слід, а окрім нього єдиним варіантом був Стід. До своєї смерті він доволі часто рятував Еда від марної трати грошей. Щоразу, як той натрапляв на металеву підробку чи звичайнісіньку лляну тканину, яку хочуть продати під виглядом світлого шовку, Стід його рятував й вимагав продати за реальною ціною.
Тіч сумно посміхається, дивлячись у невеличке люстерко. Він бачить щетину, що вже зовсім скоро буде придатна для розчісування. Він певен, що більше ніколи не забажає бороди. Без неї, хай холодно, але шкіра дихає й зовсім не свербить. А це дуже багато значить для нього в сучасних реаліях, коли він не те що не ходить митись, а взагалі не виходить зі своєї каюти без необхідності.
Краєм ока він помічає дещо знайоме. Чи то справа в ході́, чи то в фігурі, але особа, що промайнула за кілька метрів від нього, жахливо нагадує Стіда. Точніше, є його майже чистою копією. Він вирішує повернутись до розглядання люстерка, щосили намагаючись не звертати уваги на знайомі русяво-руді кучері.
Але все ж повертає голову до міражу. Й не бачить його.
— Знову всього мить, — зітхає. — Це завжди лише мить…
Щоразу, як Ед бачить Стіда, він знає — це марення. Він розмовляє, як справжній; рухається, як справжній, проте досить йому раз торкнутись такої знайомої лляної сорочки — і все. Він зникає у хмарі чорного диму, як і все довкола нього. Переважно, в такі моменти Ед втрачає свідомість чи прокидається — залежить від того, чи при тямі він був.
Під час галюцинацій він не може обійняти Стіда; не може його поцілувати. Так, він може бути поруч, може на нього кричати, але нічого більше. Будь-який дотик триває всього мить, і потім… Просто туман.
Проте переважно марення з’являються тоді, коли Ед на самоті із самим собою. Чи то він дивиться на місяць, не стримуючи сльози, чи то лежить на ліжку в безсонні — але ніколи посеред ясного дня у натовпі.
— Ед?
Тільки не знову.
Тіч намагається не дивитись на цю ілюзію. Намагається стримати сльози.
«Ти не справжній» — повторює подумки, стискаючи люстерко тонкими пальцями. Така знайома тепла рука торкається його плеча, й він певен, що зараз точно заплаче. Але не на людях. Тільки не тоді, коли його репутація й без того досить сумнівна за останній місяць.
— Ед!
Рука?
Едвард різко повертається до людини, що торкається його плеча, й впускає люстерко. Воно розбивається поруч із його ногою, й чоловік навпроти різко опускається.
Як він зміг його торкнутись?
— Господи, ти в порядку? — питає цим клятим піжонським голосом, оглядаючи ногу Еда. Він торкається до неї. Він торкається до його клятої ноги.
Тіч не дивиться вниз. Він не хоче дивитись. Він просто хоче, щоб міраж зник. Такий реальний, але все ж міраж. Ед не хоче бачити ці очі. Не хоче знову їх втрачати. Тому відступає.
Чому ця клята мить ніяк не минає? Чи потрібно, щоб саме Ед його торкнувся? Щоб було настільки боляче, наскільки це взагалі можливо, чи не так?
— Я бачу невелику подряпину, — різко випрямляється Стід, дивлячись у різні боки в пошуках невідомо чого. Ед заплющує очі. Це стає надто боляче. Варто це припинити, поки не стало запізно. — Нам варто піти пошукати спирт, щоб припекти ра…
Ляпас.
Стід хапається за щоку й шоковано дивиться на Еда. Той стоїть навпроти, дивлячись заплаканими червоними очима на свого джентльмена.
«Чому ти не зникаєш?»
— Благаю, — різко відпихає Боннета рукою, тяжко дихаючи, — зникни. Просто зникни, прошу… — невпинно б’є Стіда по грудях, чекаючи, коли вже це кляте марення зникне. — Благаю… — та воно не зникає. Наскільки б сильно він не бив — міраж й досі стоїть на місці.
Ед падає на коліна, не в змозі це більше терпіти — прямісінько на скло. Він стискає губи в рівну лінію, щоб не привертати увагу натовпу зайвими звуками. Він намагається мовчати, щоб ніхто не зрозумів, що за цим довгим сивим волоссям ховається заплакане чоловіче обличчя. Він не хоче, щоб ширились чутки. Він не хоче, щоб люди зглядались так, як… як зглядаються зараз, дивлячись то на нього, то на міраж.
Але як вони його бачать?
Стід присідає навпроти й обіймає знесиленого Еда попри те, що той, хай слабко, але відбивається.
— Чому ти не зникаєш? — б’є кулаками по спині чоловіка, після чого впивається нігтями в його шкіру. — Чому ти просто… Чому ти просто не зник, коли я тебе торкнувся? Чому ти просто не зник? Чому ти… Чому…
Ед не може більше говорити. Заховавшись у плечі Стіда, він неголосно кричить, час від часу перериваючись на подих. Тіч хапає джентльмена за плечі, притиснувшись до нього всім тілом. Стід відчуває, як нігті Еда роздирають його шкіру, але не видає ані звуку.
— Це завжди лише мить, — шепоче Ед. — Лише мить… Лише… Але чому зараз… — задихається, жадібно хапаючи повітря губами. — Чому ти просто не зникнеш?
Стід не розуміє, як зміг спричинити стільки болю. Він не розуміє, чому такий сильний чоловік, як Едвард, зараз плаче в його руках. Але знає, що це все його провина. Лише його. Він міг прийти. Міг відплисти разом з Едом. Міг бути сміливішим й просто виконати мрію цього самотнього чоловіка, якому так не вистачає любові. Попри все на світі, Стід хоче дарувати її йому. Лише любов. Лише кохання. Більше ніякого болю.
Сльози спершу маленькими краплями починають ширитись обличчям Стіда, а потім переходять в тонкі струмки, які падають на світлу сорочку. Боннет забирає волосся з Едового обличчя, заправляючи його йому за вуха. Той ніяк не знайде в собі сили на нього поглянути. Стід це розуміє, тому не змушує його. Він розуміє, що це боляче. Це жахливо боляче. Й він сподівається понести за це все покарання.
— Я більше не зникну, — шепоче, поцілувавши Едів лоб. — Я ніколи не зникну. Більше жодних митей.
— Жодних? — ледве запитує зірваним голосом, стискаючи лляну тканину.
— Жодних.