Прекрасно бути закоханим взаємно, мати час аби проводити його разом та шалено цілуватися, що хвилини. Це неймовірна мрія кожного, хто вірить у те, що цей світ створений з цукру та молока без лактози. Чому цукру, а не фруктози? Бо де ви бачили всесвітньо відоме печиво з фруктози? З без лактозного молока теж не бачили, але кому яка різниця?
Марія, мила та наївна, щиро закохана в свою подругу Орео.
Яке щастя, що то взаємно, яка трагедія, що вони не мають часу, та не мають навіть права на своє кохання. Печивна ієрархія, вигадана якимось йолопом, забороняє будь-які стосунки між печивами різного статусу. Їм навіть розмовляти заборонено між собою, на те мають право лише особливо визначенні особи, той в них є обмеження в часі, та ледь не в кількості слів та їх значені.
А через те, до якого виду вони відносяться, то й мають свої печивні зобов’язання. Кожен з них має зовсім мало часу на свої почуття, а такі пари як Орео та Марія ще менше. Кожного дня їм доводиться приховувати, що вони взагалі знайомі.
Як вони познайомились? Точно ці печивка й самі не згадають, але однією з причин було молоко, крапля якого випадково потрапило у склад цієї Марії, що робило її зовсім трохи аристократкою й робила можливою, наче місток, іскру між ними.
Ці двоє, були разом стільки, скільки могли, хто помітить серед однотипних печив зникнення одного чи двух? А як тоді ця пара відрізняла одна одну від інших? Та все просто, вони знали кожну мікроскопічну тріщенку, потертість, крихту, що відвалилась, а головне－бачили душу одна одної. Аж от печивка настільки захопились одна одною, що й не одразу зрозуміли, що їх помітили. Це ставило під загрозу все що вони мали та могли здобути, тому Марія аби очистити репутацію своєї коханої, наважилась на найжахливіше.
– Марія, прошу тебе не йди. Воно тебе з’їсть, – кричить у відчаї Орео. – Благаю, – вже не приховує сліз.
– Я знаю, кохання моє, – вже більш спокійно, змирившись зі своєю участю відповідає Марія. – Прошу пам’ятай про наше кохання, про наш час, про мене.
– Ну, чому то повинна робити саме ти? Я ж теж могла б, – схлипує у відчаї.
– Ти знає чому. Через наші статуси, – вона сумно зітхає. – Ох, якби я теж була Орео, може тоді б у нас був шанс.
– Але я тебе кохаю не дивлячись ні на що. Мені начхати на твій статус і расу! – Марія їй не відповідає, а Орео, наче щось вирішивши, твердо переводить погляд на монстра. – Тоді я піду з тобою! – їй хочуть заперечити. – Ти не зможеш мене вмовити на життя без тебе. Навіть не намагайся.
Марія лише гірко зітхає, з усією ніжністю притуляється до Орео та шепоче:
– З тобою, хоч у пекло, сподіваюсь, у наступному житті ми будемо тими монстрами та з’їмо усю твою рідню.
Орео у відповідь заливається гулким сміхом, та вони прямують до тарілки.