Перше вересня…
Перше вересня – це день знань. Хтось, в цей день, в перший раз йде у школу. Хтось радіє що, в цій же школі йому залишилося пробути останній рік. Хтось одягає німецьку уніформу й збирається влаштувати новий бліцкриг на Польщу.
Сьогоднішній ранок для Андрія не був інакшим. Але в цей раз, йому не доведеться йти у школу. Він пробув в ній 11 років свого життя, й цією весною, нарешті, закінчив її з більш-меньш хорошими балами.
Літом, парубок подав свої документи у один з університетів свого міста, на факультет права. На щастя хлопця, його заявка була прийнята. І ось о 10:00 він вже мав бути в 11-тій аудиторії. І здавалося б нічого важкого, прийди та сядь за парту. Але… Андрійко солодко спав. І, мабуть, лише чудо у вигляді будильнику врятувало його від першого свого зальоту.
— Хгм… Блін… — сонно та протяжно промовив хлопчина. — Дарма вчора з хлопцями бухав.
Андрій перевернувся на спину. Розглядаючи як сонячне проміння крадькома проникає у його кімнату. Десь з сусідьної кімнату вже було чутно як працює телевізор.
—*Ооо….. Схоже мама вже не спить.* — подумки промовив він.
Діставши телефон, хлопчина вимкнув будильник. Йому і далі хотілося спати але в теперішній момент цього робити не можна було.
Вставши, Айндрійко пішов у ванну для гігієнічних процедур, а після цього завітав на кухню, задля того щоб поснідати. Вчорашня «бухаловка» як називали це діло в його компашці, дуже негативно вплинула на його стан зараз. Голова неначе гуділа, а горло пересохло.
Вчора він, ще трьома своїми друзями вирішили випити, таким чином відгулявши вступ Андрія в універ. Ярик десь надибав «Єгер Мейстра» та пляшку рома. Данилко був зайнятий шашликом та пловом. А Сашко… ну Сашко ловив ґав. Він часто любив це робити… І ось так, на природі, Андрій в колі друзів та алкоголю завершив своє літо.
Одягаючись і готуючись до виходу, хлопчина почув як пропілікав його телефон. Взявши його в руки та включивши дисплей він помітив нове повідомлення в телеграмі.
— Ей йоу братва. Шо там? Як там? Живий? — в притаманній собі манері написав Ярослав.
— Та поки наче не здох. Ось якраз в шарагу збираюся.
— Ніхуйово-ніхуйово, одобряю. І шо, даже бодун не мучить?
— Ну голова болить, не без цього.
— Ну якщо болить то ти б може шось от башки жахнув. Ну тіп.. цей.. обезболююче.
— Та часу нема, зараз буду виходить. Спішу, бо у мене на 10 годин.
— Мм, поняв. Лади, давай там, не откинся по дорозі)
— Ти мене пізно хорониш Ярик.
— А хулі?) Всьо, давай пиздуй. Ато ще піздюлів випишуть, шо ти такий пісюн - першу сходку в шарагі пропустив)))
— Ахахах, ок. Вдачі тобі.
— Взаємно.
Поклавши телефон у кишеню свого худі, Андрій накинув на плечі сумку з канцелярськими речами, кепку й сонячні окуляри та підійшов до вхідних дверей.
Вранішне місто видавалося доволі гарним. Сонце тільки сходило, тому спека не була такою помітною. Роса розпорошилася по зеленим травинкам, а у повітрі пахло ранковою свіжістю. Десь в далечі по вулицях ходили собачники зі своїми хутряними вихованцями, а десь ще досі не розвіявся передрозсвітній туманець.
Йдучи до університету, хлопець вирішив закурити сигарету. Він задумався над тим що привело його до цього дня. 11 років школи які в ній здавалися йому вічністю, зараз – неначеб-то промайнули за одну мить. І перший дзвоник, і Світлана Григоріївна, і всі його однокласники. Хлопчина почав згадувати смішні випадки за час свого навчання. Згадав як Валерка Хомченко у 2-му класі заснув у їдальні і лицем вмазався прямо в тарілку з кашою. Згадав як у 8-му класі Ярик прийшов на хелоувін у костюмі есесівця. Але класна керівничка була категорично проти такого костюму. Вона питала навіщо він прийшов на хелоувін в цьому костюмі, на що тоді Ярослав відповів що «Якщо хелоувін – день страху, то я по школі побігаю – єврейчиків полякаю». Гарно тоді хлопці посміялися, але все ж таки костюм довелося зняти. І де ж він його тільки взяв?..
Спогадів було багато, і приємних і поганих. Так роздумуючи про минуле Андрій нарешті підійшов до воріт свого майбутнього. Увійшовши у вхідні двері він опинився в великому холі. У сторожкі біля входу хлопчина помітив людину. Цією людиною була бабця років 60-65. Привітавшись з нею, Андрійко спросив у неї як можна пройти до 11-ї аудиторії, й отримавши потрібну йому інформацію відправився туди.
На годиннику телефона вже показувало 9:59. І схоже аудиторія була нарешті знайдена. Підійшовши до дверей, і потягнувши за їхні ручки, хлопець опинився в приміщенні середнього розміру. В ньому було кілька рядів парт, в протилежному кінці знаходилася дошка, а над нею широкий плаский телевізор, скоріше за все призначений для показу презентацій та різного роду інших потреб.
Сівши за одну з парт, він ще раз оглянув аудиторію, нарахувавши в ній окрім себе ще 26 персон.
— *Схоже група в мене буде велика* — промайнуло в голові.
І нарешті по середині біля дошки він побачив стіл за яким сидів чоловік, приблизно років 45-50. З пишними вусами, неначе козацькими та густою шевелюрою з частковою сивиною.
— Кхм-кхм… Доброго ранку шановні студенти. — промовив цей вусань — Мене звати Сергій Генадійович, але можете звертатися до мене просто Сергій. Що ж… Вітаю вас у нашому університеті на факультеті права. Занудно розповідати вам про «плюси» нашого предмету я вам не буду, тому давайте краще знайомитися. Будемо так кажучи «роздупляти» колектив — з посмішкою додав він.