— Пішло воно все, — мовить Стід, ніжно торкаючись кінчиками пальців теплої руки Еда.
Вони обоє одягнені у бальні костюми, що злегка забруднились після наслідків пасивної агресії Стіда. Та й на жилеті Еда видніються сліди пороху, що з’явились після того, як той витягнув револьвер у готовності перестріляти всіх тих клятих французів.
Місяць сяє сьогодні настільки яскраво, що може скласти конкуренцію сонцю. Обоє чітко бачать один одного, хіба що для інших вони лише тіні, що повинні були розійтись своїми каютами й не бачитись до ранку.
Едвард ледь стримався, щоб не поцілувати Стіда. Він вирішив, що краще піти, аніж залишитись й сподіватись, що той не подивиться на нього із ненавистю та огидою. Але саме Стід вхопив його руку. Саме він — той, від кого Ед не чекав взаємності. Стід Боннет має дружину, дітей, статки… Навіщо йому якийсь незрозумілий бандюга? Та й… Навіщо йому торкатися його руки так ніжно, і настільки ж ласкаво дивитись у його налякані очі?
— Стіде? — запитує, повертаючись до нього усім тілом й підходячи на крок ближче. Погляд Стіда сповнений любові, якої, мабуть, навіть в материнських очах Ед ніколи не міг розгледіти. — Що ти робиш? — його голос злегка трясеться, коли той бере й другу руку Тіча.
— Станцюймо?
Ед не знає, як танцювати. За все своє життя він танцював лише із трьома: долею, смертю та підвипившим Іззі. Та й то в останньому випадку все швидко перейшло у бій на ножах.
Стід, невідомо звідки знайшовши з тонну сміливості, різко наближається до Еда, кладе одну руку тому на талію, а іншу зціплює міцною хваткою із його. Ед, тяжко ковтнувши слину, стискає його руку у відповідь, а іншу кладе на шию. Випадково зачепивши золотаві кучері, Ед здригається, викликавши у Стіда тихий сміх.
— Все гаразд? — запитує останній, наблизившись іще на крок, через що їхні груди неочікувано торкаються.
— Так, так. Звісно ж, усе гаразд. Як щось може бути не так? — панічно заходиться, шукаючи, куди подіти свої очі.
— От і чудово, — шепоче, роблячи легкий рух вліво. Його ноги вміло переступають з місця на місце, а Ед тільки й може, що мовчки на них дивитись й намагатись повторити бодай рух.
Це триває близько хвилини, коли Стід, зі сміхом видихнувши, розминає відтоптані Едом ноги. Побачивши це, Тіч відступає й відпускає Боннета.
— Що трапилось? — незрозуміло запитує Стід, знову наблизившись до Еда й торкнувшись його обличчя долонею.
— Це… Це все помилка, я гадаю.
— Ти… Тобто… Мабуть, я неправильно тебе зрозумів, — налякано відходить, виставивши руки перед собою. — Давай просто забудемо про це, якщо ти не проти. Солодких снів, — киває Стід й іде в напрямку своєї каюти.
Ед клянеться, що — всього на мить — побачив на склері його очей вологу.
«Блядь, — думає, підбігши до Стіда й обійнявши зі спини, — я не дозволю цьому трапитись».
— Що таке? — Боннет обертається до нього й плутається носом у сивій бороді.
— Вибач, я неправий, — опускає обличчя до рівня обличчя Стіда. — Забудьмо про це. Не про танець! — викрикує, махаючи руками перед собою. — Це було чудово. Я про мої слова, коли я спочатку сказав, що це помилка. Я злегка злякався, та й ти був таким сексі, тому…
Звук падаючого на землю підноса заставив їх обох повернутись до джерела звуку. Люціус налякано дивиться на них, намагаючись зрозуміти, що робити далі.
— В-ви сказали принести чай, тож я… Я… Ем… — різко опускається, збираючи осколки чашок на піднос. — Мабуть, я краще піду, — і тікає зникає з поля зору капітанів, періодично поглядаючи назад із шокованим виразом.
— Ти хотів випити чай?
— Так, — киває Стід.
— Посеред ночі.
— Для чаю ніколи не пізно, — хмикає, вирвавшись зі злегка ослаблих обіймів Еда. — Якщо ти не проти, я хотів би продовжити цю розмову в моїй каюті. Як-не-як, але тут холодно.
— Тоді я зроблю все можливе, щоб тобі було тепло.