— В тебе очі ще жовтим світяться, — каже якось Роман одного січневого ранку, заледве прокинувшись.
— То повісь їх на ялинку замість гірлянди, — віджартовується Пітер і сміється.
Він ще не спав після перетворення, хоча йому й дуже хотілося, — прийшов у чому був, добре обтершись наперед снігом, сходив у душ, вдягнувся і, як і минулого разу, заліз під ковдру, поближче до Романа — тож цілком може бути, що жовті відблиски в очах ще не пройшли.
— А може й ні, треба придивитися.
— Так краще видно? — дражниться Пітер, перекочуючись на бік.
Він намацує руку Романа, переплітає їх пальці, закидає на нього ногу — спати так набагато тепліше, вони перевіряли це весь останній місяць. Просто лежати тепліше теж.
— Так, краще. Тепер я бачу.
— І що ти бачиш?
— Ти в мене закоханий.
Роман промовляє це так легко, наче каже таке щодня. Наче це щось просте на кшталт «ти голодний?». Тільки це не питання, а ствердження. Роман заглядає йому просто в очі, трохи несміливо, з сумнівом, закушує губи, наскрізь проглядає своїми чорними проваллями зіниць, застигає в очікуванні. Пітер бачить, як гіпнотично витанцьовують Романові зіниці, розширюються і звужуються, як виблискують враз потемнілі райдужки, як тоді, коли він намагається когось загіпнотизувати. Розуміє, що справді намагається зараз його загіпнотизувати. І Пітер цьому навіть не опирається, навіть не намагається щось спростувати. Нащо? Так, він голодний. І спраглий. І дуже-дуже закоханий.
— Я в тебе закоханий, — загіпнотизовано повторює Пітер за ним. І додає від себе: — Вже давно.
— Я… — Роман затинається, дивиться на нього великими очима. — Я думав, ти…
— Ти теж, — не дає йому договорити Пітер.
— Що? — нахмурює брови той.
— Ти теж в мене закоханий.
Роман кліпає швидко декілька разів, сильніше закушує губи, і каже:
— Так, я теж в тебе закоханий, — тим самим загіпнотизованим тоном, що й Пітер десять секунд тому.
Роман виглядає збитим з пантелику, розгубленим і радісним водночас. І Пітер відчуває себе так само, як той виглядає, бо розуміє — ось те, чого він так довго хотів. Чого хотів вовк усередині нього.
І він не чекає більше ні миті. Він одразу ж відпускає Романову руку, тягнеться вгору, обхоплює обличчя Романа долонею, міцно, не тривожачись, що його щось болітиме, тягне його до себе, змушує припіднятися на ліктях, а тоді впивається в його губи. Виходить різко, гостро й не надто вишукано, він просто лежить так декілька секунд, зімкнувши повіки, навіть не рухаючись. Відхиляється, не прибираючи руки, торкаючись, щоправда, трохи легше, ніжніше. Глибоко вдихає й дивиться на Роумана ошалілим поглядом, ніби не може повірити, що й справді це зробив.
І погляд Романа такий самий ошалілий, ніби той теж не може повірити, що Пітер справді це зробив — блукає його тілом згори вниз, знову й знову спиняючись на обличчі. Губи в обох розтягуються в абсолютно щасливих усмішках, Пітер одним рухом міняє їх місцями, падає на подушки, мало не тоне в них, Роман нависає над ним. І цілує. Довго, солодко, так, що аж в животі млоїть. Що губи болять і завтра, мабуть, розтріскаються в обох. Але Пітеру байдуже. Їм обом байдуже.
— Слухай, я не маю для тебе різдвяного подарунка, — каже Роман, відсуваючись.
Він весь розчервонілий, губи червоні й припухлі, волосся розбурхане, і Пітеру хочеться його, ось такого, торкатися й цілувати до безкінечності.
— Не переводь тему.
Пітер й сам аж пашіє, він ще м’який та розімлілий після довгої ночі, після Романа, але Пітеру недостатньо. Йому хочеться ще ближче, ще сильніше. І він оповиває плечі Романа руками, притягує його настільки близько, наскільки це можливо. Роман практично лежить на ньому, він доволі важкий, але він не кришталевий, витримає.
— Ти ж в курсі, що вся ця ваша вампірська магія на нас не діє, правда? — раптом згадує Пітер.
— Не переводь тему.
Пітер сміється йому в губи, а тоді цілує його так, ніби завтра має настати кінець світу.
Що там йому до якихось згубних звичок?