А потім залишається знову. І знову. І знову.
Пітер навіть не помічає, коли встигає розслабитися настільки, що дзвонить у парадні двері дому Ґодфрі коли йому лиш заманеться. Чи навіть не дзвонить, просто заходить досередини, коли ті не замкнені на ключ. Всі вже звикли. Роман його завжди чекає. Хоча ні, Олівія, мабуть, не звикне ніколи, проте носа більше не морщить, тільки-но його побачивши. Вітається навіть.
Лінда принаймні нічого йому не каже. Лінда узагалі йому рідко коли що каже. Він дорослий хлопчик, сам зі своїм особистим життям розбереться. Особистого життя, коли по правді, в нього не так вже й багато. Точніше, його взагалі немає. Зате у Пітера є Роман і Романове ліжко.
Коли він вкотре після повні прокидається не в себе вдома, то вже навіть не дивується і не провадить внутрішні монологи про згубні звички. Якщо так вдуматись, то за стільки часу він справді почав вважати Романову кімнату чимось типу свого дому. Та вдумуватися він зараз не має анінайменшого бажання.
Зараз він думає лише про собачий холод.
Вікно відчинене навстіж — це вже встигло стати традицією. Зледенілий вітер роздуває фіранки, закидує до кімнати листя і краплі паморосі. Пітер прокидається, коли в обличчя йому прилітає темно-червоний, напівзісохлий листочок, ніс починає свербіти, і він придушує чхання — виходить все одно голосно. Він повертає голову до Романа, але той спить як і спав.
Пітер встає з ліжка, стопи тонуть у якомусь новому, супер-м’якому килимі — минулого разу тут точно був інший. Зачиняє вікно, тихо, аби не розбудити Романа. Визмрає надвір — все навколо вкрите паморозю, повітрям розстелився перистий туман. Оглядає себе — тіло наче чисте, та в душ він однаково йде, не так щоб помитися як радше для того, аби зігрітися.
Йому тепло лише поки він під водою. Душ у Романа, звісно ж, незрівнянно кращий ніж усі, під котрими він колись бував. Роман, ймовірно, теж, незрівнянно кращий.
Хтось інший міг би так годинами стояти, поки гарячі струмочки стікають його шкірою, та він так так не звик і, ймовірно, ніколи не звикне. Тому миється швидко, виходить з душу, тремтить, поки витирається великим ворсистим рушником, своїм, — у нього тепер тут багато свого, навіть зубна щітка, — та одразу ж одягається. В одязі тепліше не стає.
Думає він недовго — просто так, в ідеально підібраних під його розмір джинсах та светрі лягає у ліжко, під ковдру. Його частина постелі холодна, холодніша за самого Пітера, і він мимоволі посувається туди, звідки пашіє теплом людського тіла. І ще трохи, і ще, аж поки не впирається ліктем Роману в бік.
Роман теплий, хоч мало б бути навпаки, бо упирі не теплі. Упирі холодні у всіх сенсах — і тілом, і душею, і ще бозна чим. Але Роман теплий, і Пітер тягнеться до нього теж у всіх сенсах. До Романа хочеться доторкнутись, хочеться пригорнутись, хочеться….
І Роман, наче відчувши його думки, сунеться ближче, закидає руку Пітеру через груди, і той спершу боїться навіть поворухнутися. А тоді думає: «Будь що буде». Й остаточно ламає будь-які крихти кордонів між ними.