— Відколи це в нас ночують Руманчеки? — Олівія спускається сходами — граційна й вишукана у своєму білому пальто, наче якась блідошкіра й дуже худа версія античної статуї — рівняється з Романом.
Її витончене обличчя скривлене в ледь помітній огиді, в темнім блискучім погляді світиться невдоволеність. Проте тон, як і завжди, максимально ввічливий.
Коли примружити очі, то вони з двоє починають здаватись доволі схожими. Обоє високі, стрункі та привабливі, як і годиться упирям. Роман з його пухкими вустами, звісно, набагато вродливіший.
Руманчеки теж високі та стрункі, але з сімейством Ґодфрі схожості ні краплі. У сімейство Ґодфрі вони б не вписалися.
— Він тут не ночує, — відповідає за нього Роман, фиркаючи й крокуючи від матері геть.
— Тоді що він тут робить? — лунає йому в спину.
Вона говорить так, наче Пітера тут немає, і він не знає, куди себе подіти.
— Живе.
Живе.
У нього всередині щось обривається, коліна раптово підгинаються, він стискає зуби й хапається за поруччя, щоб не впасти. Тобто минулого разу Роман таки казав серйозно? Ідіот.
І за що йому це все?
Він кидає погляд з-під лоба на Олівію, та дивиться услід синові, на обличчі теж написано: «І за що мені все це?». Пітер помилався, чимось він з Олівією таки схожий.
Пітер замислюється на мить, а чи не вартує йому вибачитись, сказати, що дякує за гостинність, але він вже мусить йти? Але та розкриває та стуляє рот, мовчки хапає пальто та парасольку. Гучно гепає дверима. Пітер знає, що вона знову пішла трахатись з тим ідіотом, Норманом Ґодфрі. Роман теж знає. Але це одна з тем, на які вони не говорять — Роман узагалі любить вдавати, що його матері не існує. Це не Пітерова справа.
— Ну, ти йдеш?
Пітер ще раз кидає погляд через плече на вхідні двері, а тоді йде за Романом до кухні, всідається просто на стільницю, ігноруючи стільці, втуплюється у нього чіпким поглядом, допоки той витягає м’ясо з морозилки.
— Тобі розморозити чи так погризеш?
Роман скалить зуби, вдаючи із себе великого злого вовка. Сміється, ніби зробив щось дуже смішне, абсолютно не звертаючи увагу на насуплене Пітерове обличчя. Пітер ніяк не реагує на Романів сміх.
Роман врешті похмуріє теж, каже:
— Не будь таким. Це не весело.
— Яким?
Пітер хапає якусь баночку, лиш би зайняти чимось руки, підкидає її в повітрі, крутить у пальцях, ледь не впускає на підлогу. Ставить на місце.
— Серйозним. Я ж жартую, це був просто жарт. М’ясо буде на вечерю. — Він ставить м’ясо у мікрохвильовку на найнижчу температуру режиму розморожування, і Пітер дивується, нащо їм узагалі заморожувати м’ясо, коли вони можуть замовляти з доставкою найсвіжіші туші разом із м’ясником, який їх одразу ж оббілує, та кухарем, котрий потім із цього приготує якийсь кулінарний шедевр. — Для нас я замовив доставку.
Хвилин з десять вони чекають, дивляться, мов зачаровані, як крутиться у мікрохвильовці величенький шмат телятини, — такий буде танути, мабуть, години дві-три. Роман стоїть, обіпершись на стільницю ліктями, Пітер сидить, впершись у крій долонями. Роман вовтузиться, бо йому ніяк не зручно, і в якусь мить від опиняється занадто близько, вони торкаються руками, і Пітер відчуває, як у нього наелектризовується волосся на потилиці.
А тоді у двері дзвонять.
Роман зривається з місця, і через мить заходить на кухню разом з кур’єром — тягне ящик пива, ставить біля Пітера. Пітер одразу бере собі бляшанку, відкриває та робить великий ковток, задоволено мружачись.
Кур’єра ледве видно за горою коробок з піцою, якою, напевно, можна ціле місто нагодувати. Він примощує їх поряд з пивом, отримує щедрі чайові та йде, бажаючи гарного дня.
На запитально зведені брови, Роман питає, чи не хоче Пітер залишися і подивитись бейсбол по телеку. Пітер бейсбол не любить. Але пиво холодне, піца надто смачно пахне, а Роман… Ну, Роман це Роман, тут навіть казати нічого не треба.
Пітер залишається.