— Це вже якось нездорово, — бурчить у стелю Пітер, на що Роман мичить щось нерозбірливе. — Тобі не здається, що це якась геть нездорова фігня? Постійно залазити в чужий дім. Знаєш, це як пияцтво — шкідлива штука, до якої звикаєш, а потім…
Він, загалом, говорить це сам до себе, у задумі, чи, вірніше буде сказати, в легкій прострації, потираючи грудину. Під шкірою щось наче стискається, тисне на ребра, вимагає чогось, якоїсь дії. Він не може сказати напевне, чого саме йому хочеться, хоча припущення у нього, звісно ж, є.
Він обертає голову, дивиться на те місце, де, скрутившись під ковдрою, спить Роман,
— Ні, — лунає раптом приглушено й досить нерозбірливо. Мабуть, на місці Пітера цього б не розчув ніхто, у кого немає його слуху. — Якщо тебе так непокоять твої «згубні» звички, то сходи й поговори з психологом.
Те, що стискалося під шкірою, відпускає — зненацька і різко. Пітер аж захлинається повітрям. Аж у голові паморочитись починає.
— І що я йому скажу? — махає він руками і говорить швидко й задихано, наче за ним чорти женуться. — «Знаєте, у повню я перетворююсь на великого злого вовка, а потім зранку чомусь прокидаюся в ліжку не в себе, а в свого найкращого друга»? Як ти собі це уявляєш?
— Тоді на якесь анонімне зібрання.
— До клубу анонімних вовкулак?
Руки безсило падають на покривало, і на мить Пітер опускає на них погляд.
Він одягнений — одягнувся, як тільки прокинувся. Не те щоб йому було соромно бути голим, з Романом йому взагалі нічого не соромно. Та й узагалі — він же вовк, який тут сором? Просто ну справді, це вже геть нездорово.
Збоку роздається шурхіт, Роман уперто вовтузиться, ніби загубився у ковдрах і не може знайти вихід. Пітер спостерігає за цим дійством, мимоволі криво всміхаючись, і коли врешті показується його голова — заспані очі, на щоці слід від подушки — відчуває, як усередині, десь у животі, під сонячним сплетінням, розливається щось тепле й приємне.
— Тоді пропоную залишитися тут жити, — жартує Роман, Пітер пирхає і прикриває очі на мить. І за що йому все це? — А що? Це перестане бути проблемою. Більше не будеш вважати, що ночуєш в чужих людей.
— Ти мені не чужий.
— О, — глибокодумно закушує губу Роман, мружачись від сонячного світла. Штори відслонені, вікно відчинене. Надворі тепло й приємно — дивна погода для Хемлок Ґроув, особливо для кінця вересня, в такий час за всіма законами тут має бути прохолодно і накрапати гиденька мжичка. — Добре. Тоді тим більше.
— Ідіот.
— Ні, справді. Я багато про це думав. Ще один плюс — більше не будеш спати на тому непорозумінні, котре ти називаєш ліжком.
На слові «ліжком» Роман затинається, і Пітер не витримує, кидає у нього подушкою. Серйозно той говорив чи ні, він так і не дізнається