Роман нічого не каже, коли під ранок знаходить Пітера у своєму ліжку. Він просто мовчки встає та йде до дверей. Пітер з-під прикритих повік спостерігає за стрункими ногами, котрі зникають у коридорі, і на мить йому здається, що той пішов дзвонити в поліцію. Але Роман повертається через якусь хвилину-дві, ставить на столик біля Пітера склянку з водою і баночку аспірину, після чого так само мовчки лягає, відвертається від вікна, а заразом і від Пітера, накривається ковдрою та майже відразу засинає.
Пітера після перетворення завжди дико болить голова. Роман про це звідкись знає. Пітеру це б мало здатись дивним, але не здається. Набагато дивніше те, що він, Пітер, чомусь не пішов до себе додому, а припхався до Романа, заліз через відчинене вікно до його кімнати, потім — у його ліжко. І Роману на це начхати. Спить, наче немовля.
Ну гаразд, може не зовсім начхати. Пітер бачив, як той здригнувся, коли помітив його. Бачив, як його зіниці розширились, ховаючи під собою найдрібніший натяк на райдужк — чи то від переляку, чи від здивування, чи ще один бог знає від чого. Бачив, як широко розчахнулись його повіки, а на губах застигло ледве чутне «ого». А ще міг би поклястись, що чув, як його серцебиття стало вдвічі швидшим ніж зазвичай.
Хоча… Може справа у погоді? Може то все місяць якийсь неправильний? А може у Пітера починає коротити мізки? Хотілося б знати, та відповіді у нього немає.
Знає лише те, що треба встати й випити аспірин. Що Лінда певно з розуму сходить. Знає, що до його дому, чи, вірніше, до трейлера, котрий він віднедавна називає домом, рукою подати. А він тут, лежить у чому мати народила, псує своєю брудною шкірою та волоссям свіженькі, ще хрусткі, простирадла. Йому б вартувало піднятись і піти. Або, що було б набагато краще, узагалі не приходити. Та враз його це чомусь дуже мало хвилює.
Він лежить, втупившись у потилицю Романа, слухаючи його спокійне розмірене дихання.
Вдих-видих. Вдих-видих.
І засинає сам.
А коли прокидається наступного разу, сонце уже високо, сліпучий промінь пробивається у шпарину між заслоненими шторами, світить Пітеру в обличчя. Він мружиться, прикриває очі рукою, сідає, відкидаючи тонку літню ковдру. Повертає голову. Романа очікувано немає. Замість нього на його боці ліжка — дбайливо складений стосик одягу та записка:
«Як пройшло? Вполював когось?
Якщо ні, то в холодильнику є сире м’ясо».
Пітер записку ігнорує. Він виймає із баночки дві таблетки, кидає їх у воду. Допоки ті шиплять, розчиняючись, одягається. До дна осушує склянку. А потім йде, так само, як і прийшов — вилазить у вікно.
Коли приходить додому, то знаходить свій телефон, пише Роману коротке «дякую». І, не переодягаючись, падає на своє крихітне ліжко й поринає у глибокий сон без сновидінь.