У Евердін погляд недобитого пса, й уся вона вилита із холодного гніву, коли випускає стрілу і коли та знаходить свою ціль. Й лише коли кинжал Піти падає на землю, її пронизує розуміння, що він не намагався її ним проштрикнути, і що стріла влучила несхибно, і що…
Що Піта помре.
Геймітч спостерігає за цим, бо нічого іншого йому не залишається. Вливає в себе залишки віскі під звук гарматного пострілу. Він, звісно, сподівався, що їх план з ягодами спрацює, проте якась частина його усвідомлювала, десь глибоко в душі він завжди знав — з них двох виживе лише дівчисько.
Піта любить… любив її. Вона його — ні.
Геймітч посилає куди подалі камери, наставлені йому просто в обличчя, і, хитаючись, повертається до своєї кімнати. Він знає, що його чекають нескінченні зустрічі з пресою, і він волів би не тверезіти аж поки все це не закінчиться. Він не хоче ні про що думати, не хоче, аби перед очима постійно майорів спустошений дівочий погляд, не хоче згадувати, що сам у шістнадцять виглядав точнісінько так само, і…
Він не думає. Він напивається. Алкоголь обпікає горло і обпалює легені.
Цезар Флікерман — з його незмінними штучним обличчям та пружним хвостиком — крутить по центральному телебаченні відео, на якому вона вбиває Піту. Ніби це якийсь довбаний любовний скандал, а не кровопролиття. Її обличчя протягом усього інтерв’ю схоже на грозову хмару, вона жодного разу не всміхається, не киває. Вона травмована та розбита втратою, і Флікерман, завжди такий джентльмен, користується цим, продовжуючи ламати комедію.
Коли шоу добігає кінця, вона замикається у своїй кімнаті. Хеймітч вагається перед дверима, тягнеться, щоб постукати, та через мить опускає руку. Він не експерт в людських почуттях. І він наполовину певен, що вона воліла б залишитись наодинці.
Він відходить, в його руках опиняється пляшка.
Вона ламається вже у поїзді. І, зрештою, якась його частина рада, що це сталося не в Капітолії і що ніхто цього не бачить.
Та інша його частина, більша, роздратована тим, що таке узагалі трапилося і що він застряг із нею.
Він спостерігає, як вона кидає все крихке в стіну, як уламки розбитого скла падають на підлогу просто перед ними. Спершу горнятко, потім тарілка, потім ще одна тарілка. А тоді вона хапає ніж та втуплюється в лезо.
Знову цей погляд. Як у недобитого пса. Й уся вона вилита із холодного гніву.
У Геймітча млоїть в животі, він відчуває, ніби його от-от вирве. Проте цього не стається. Натомість він хапає її за зап’ясток, перш ніж вона встигне різонути себе ножем, й дивиться на неї.
— Що ти, в біса, коїш? — шипить він, а вона зводить на нього напівмертві очі.
Колись там вигравали іскри. Колись вона була дівчиною у вогні, була Переспівницею.
А зараз вона — просто зламана дитина, котра потребує порятунку.
Він сипле прокльонами собі під ніс, бо Піта мав жити і мав стати тим, хто її врятує. Проте хлопець мертвий, а Геймітч може скільки завгодно роззиратися навколо у пошуках, але нікого, окрім себе, коло неї не побачить.
— А тобі що до того? — випльовує Евердін, намагається вирвати руку.
Він не відпускає.
— Вони вб’ють твою сім’ю, — каже він їй.
«Як вони вбили мою». Слова так і повисають між ними, невисловлені, але вона чує їх у тиші. Вона відводить погляд, і ніж з брязкотом падає на землю.
Він хотів би сказати щось, що б заспокоїло її, що вселило б у неї надію. Щось на кшталт «ти впораєшся» або, що набагато гірше, «тобі покращає». Та він не зможе змусити себе їй збрехати. Він риється у своїх мізках, шукає потрібні слова, але нічого путнього на думку не спадає.
Його життя — досконалий приклад того, що ігри ніколи не полишають переможця. З дня на день він тільки те й робить, що напивається до забуття, приходить до тями в сутінках і чекає того часу, коли у нього нарешті відмовить печінка. Дідько, йому вже сорок один, і він досі анічогісінько не зробив зі своїм життям. О, ні, його життя обірвалось рівно у ту мить, коли він виграв кляті ігри.
Він точно не може сказати цього дівчиську. Він не хоче, щоб це стало і її життям також.
Та з іншого боку, хіба у когось з них є вибір?
Він незграбно гладить її по лопатці, бо не знає, що ще він може робити. Відпускає її зап’ястя. Вона дивиться на нього, він усміхається гірко сам до себе, перш ніж відвернутися.
— Прибудемо за дві години, — кидає він через плече й сподівається, що нагадування про дім буде достатньо, аби вберегти її від дурниць.
У відповідь — тиша. Він йде шукати ще віскі.
У Селищі Переможців час летить надто швидко. Вони обоє замикають кожен у своєму будинку, і Геймітчу здається, що весь час до того, як їм знову доведелося сісти на поїзд, він заледве встигав дихати.
Вони сусіди, живуть поруч, та навіть попри це за довгі місяці бачились лише раз, коли вона, із запаленими очима, з’явилась на порозі його дому. Тільки-но він відчинив двері, як вона увірвалась досередини. Взяла з кухонного столу пляшку, повагалась трохи, тоді взяла ще одну та пішла, не мовлячи ні слова, лиш час від часу схлипуючи.
Він знав, що вона не ладнала з матір’ю. Вони постійно кричали одна на одну й не давали йому спати. Іноді йому хотілося піти туди й покричати на них обох, та він цього не робив, бо був надто п’яний та насилу тримався на ногах.
І коли вони зустрічаються на вокзалі перед Туром Переможця, вона, очевидячки, з жахливого похмілля, вперто його ігнорує. Так дивно бути не єдиним, на кого Еффі кидає осудливі погляди. Вони обоє, певна річ, ігнорують Еффі, а Геймітч до того ж вдає, що ігнорує дівчисько.
Та коли вона крутиться коло гострих предметів, він насторожено схрещує руки на грудях та пильнує за нею.
— Як там твій хлопець, дорогенька? — недбало цікавиться він на півдорозі до Десятого округу.
Вона кидає на його пустий погляд. У неї мішки під очима. Вона погано спить. Вона кричить уві сні. А ще вона постійно йому сниться.
— Ти про що? — запитує вона у відповідь, колупаючись в картопляному пюре на своїй тарілці.
Їсть вона теж погано, щодня стає все худішою, і це не може не тривожити. Еффі намагається змусити її впхнути в себе бодай щось, завалюючи столик наїдками, а сама тим часом комічно журиться через її поганий смак. Навіть Геймітч знає, що дівчисько не в захваті від морепродуктів.
— Про твого двоюрідного братика, а заразом і хлопця, — сміється він, ніби дуже влучно пожартував.
Її погляд змінюється з розгубленого на злісний. Вона втуплюється в нього.
— Він мені не хлопець, — відрізає.
Можна подумати, ніхто в Дванадцятому окрузі не в курсі їх маленьких мисливських вилазок. Він закочує очі. А тоді раптом почувається вкрай ніяково, коли її погляд стає жорсткішим.
— Гейл ніколи не був моїм хлопцем, — підвищує вона голос, грюкає ложкою по стільниці. — Досить поводитись так, ніби ти, бляха, знаєш, про що говориш.
Вона вилітає з кімнати, й Еффі дивиться на нього так, ніби він вчинив якийсь злочин, а не поцікавився у дівчиська про її особисте життя. Він збентежений до крайнощів, та все, на що його вистачає — стенути плечима та повернутися до їжі. Він саме відкушує шматок яблучного пирога, коли Еффі шипить на нього.
— Йди просити вибачення, ти, негіднику!
Він зводить на неї очі.
— Що?
— Вона ж явно засмучена! А тобі взагалі ніколи, чуєш, ніколи не варто…— Еффі починає виголошувати свою надокучливу промову.
Він намагається фільтрувати її слова, проте алкоголь значно обмежує його можливості. Врешті йому просто починає хотітись вийти з кімнати.
— Чудово, — бурчить він та, похитуючись, йде геть.
Він гадки не має, куди поділося дівчисько, і він навіть не думає намагатись її знайти. Йому просто щастить — він натрапляє на неї прямісінько біля ванної. Мало не перечіпляється через неї, з його губ вилітає тиха лайка. Дивиться здивовано.
— Чого ти…
Вона зривається на ноги, та він може заприсягтися, що вона спала. Її очі були заплющеними, і вона дрімала, згорнувшись клубочком на підлозі перед дверима ванної. Йому ніколи не зрозуміти цих травмованих підлітків.
— Сонечко, у тебе що, нема своєї кімнати? — вимогливо цікавиться він й бачить, як дівчисько починає задкувати.
— Просто присіла на хвильку, — кидає вона у відповідь та відвертається.
Проте він встигає вловити блиск в її очах й почувається при цьому просто жахливо.
— Чекай, чекай, — каже він крізь зуби.
Вона знову розвертається до нього, намагаючись приховати вразливість за маскою гніву.
— Що?
— Мені ш… — він різко видихає. — Мені шкода. Що спитав таке.
Вона дивиться на нього, і він бачить, що вона намагається визначити, наскільки він щирий.
— Все добре, — напружено відповідає вона майже одразу, дивиться на нього ще мить. Відвертається.
Вони обоє емоційно виснажені.
Вона йде. Він дивиться їй услід.
Його будить приглушений крик. Він різко зводиться в ліжку, серце калатає мов навіжене. Йому потрібна секунда, щоби зрозуміти, що він не на іграх, не на похороні своєї родини й точно не вбиває Евердін. Що це кричить вона. У неї нічне жахіття.
Він сидить так якусь мить, перш ніж сповзти з ліжка, вхопити з тумбочки сорочку, накинути її на себе, і, хитаючись, вибігти в коридор. Він вагається, стоячи перед її кімнатою, тримаючи руку на клямці. Та цього разу таки наважується.
Він відчиняє двері.
Вона неспокійно крутиться в ліжку. Її одяг, просякнутий потом, прилипає до тіла, вона бурмоче щось собі під ніс у тривожному сні. Приглушено викрикує спершу Пітине ім’я, тоді Рутине, і Геймітч почувається так, ніби вдерся до чужого дому. Він стискає щелепи, грубо трясе її за плече.
— Сонце… Евердін.
Вона прокидається одразу ж, й одразу ж йому в обличчя прилітає її кулак. Він заточується.
— Ох, — видихає, потираючи щоку.
Вона дивиться на нього диким поглядом. Їй потрібно декілька секунд, щоб усвідомити усе те, що він сам усвідомив, коли прокинувся від її крику.
Вони до біса схожі. Це заспокоює та лякає водночас.
— Вибач, — мимрить вона, відкидаючи ковдру, та дивиться на нього, примруживши очі. — Ти чого не спиш?
— Золотце, ти перебудила весь поїзд, — він саркастично тягне слова.
Дівчисько виглядає спершу розгублено, тоді обурено. Відкидає назад пасма волосся, що впали на обличчя.
— Ну то йди лягай, — в її голосі вчувається образа. — Не буду тебе затримувати.
Він дивиться на неї, і якійсь його частині хочеться застогнати, бо він, як завжди, хотів допомогти, а натомість, примудрився все зіпсувати. Вона вмикає лампу, рішуче сідає, зціпивши зуби. Він видихає.
— Тобі треба поспати.
— Не можу, — відповідає вона йому так, ніби він повний дурень.
— Як ти засинала вдома? — намагається зайти з іншого боку Геймітч, й вона ледь помітно знизує плечима, уникаючи дивитись на нього.
— Прим постійно залазила до мого ліжка. Я була не сама.
Він завмирає на мить, глипає на крісло біля ліжка. Знову зітхає, роздратований тим, що збирається сказати. До біса це все, йому потрібно випити.
— Тоді я залишуся, — каже втомлено. Вона виглядає враженою. Він падає в крісло, клацає вимикачем на лампі. — Лягай спати, сонце.
В останньому слові — трохи менше сарказму й трохи більше ніжності, ніж зазвичай, і це стає несподіванкою навіть для нього самого.
Вона спостерігає за ним, сидить у темряві, мовчить.
Потім повертається під ковдру. Заплющує очі.
— Дякую, — чує він її шепотіння, таке тихе, що він навіть починає сумніватись, чи прозвучало це взагалі.
Без усієї цієї злості та образи її голос звучить так молодо, що через це Геймітч почувається геть безрадісно.
Як дожити до шістнадцяти й стати убивцею. Як дожити до шістнадцяти й зненавидіти себе за те, що вижила.
Він думає про це, й думає, й думає, аж поки його очі не заплющуються і він не поринає в сон.
Наступного ранку вони вдають, ніби нічого не змінилося, снідають порізно. Нічого й не змінилося, за вийнятком того, що вона виглядає трохи менш сонною, коли у Восьмому окрузі читає свою промову. Він попиває вино й спостерігає за тим, як вона слухняно виголошує завчені напам’ять слова.
Цього разу він знову прокидається посеред ночі, та тепер не від крику, а від того, що хтось заповз до його ліжка. Він одразу ж хапає ніж, котрий завжди тримає під подушкою — звичка, котрої неможливо позбутись — і відчуває, як його серце мало не зупиняється, коли він бачить, що це дівчисько.
— Господи боже, — каже він, відчуваючи неймовірне полегшення, що не встиг замахнутись, та неймовірний гнів, що вона навіть не розбудила його, перш ніж залізти під ковдру. — Якого ху…
— Не можу заснути, — бурмоче вона в його подушку
Їх боки стикаються. Вона краде відкинуту ним набік ковдру, загортається в неї і, здається, майже одразу засинає.
Він дивиться на неї недовірливо. Їх руки дотикаються, її голова лежить біля його плеча, а нога впирається в його гомілку. Він гадки не має, що йому робити, але він твердо впевнений, що спати в одному ліжку зі своїм підопічним-підлітком — геть недоречно. Але хіба він бодай колись робив усе як належить?
Він кладе голову на подушку, відставляє ніж на тумбочку й намагається заснути.
Це займає більше часу, ніж він готовий визнати.
Весь шлях від Восьмого округу аж до Другого кожного вечора дівчисько приходить до його ліжка.
Вони нічого не роблять, просто сплять. Та однаково щоразу, коли вони дотикаються тілами, шкіра до шкіри, він починає непокоїтись, бо це все здається збіса неправильним. Відчуття посилюється вранці, коли вони виходять з кімнати через певний проміжок часу один після одного. Бо коли б він не мав ні стиду, ні совісті у тому, що він собі дозволяє, то йому б не довелося чекати декілька хвилин потому, як вона піде, щоби піти самому.
Але це, здається, допомагає їй заснути, вона починає більше їсти, а свою моральну дилему він цілком успішно заливає алкоголем, сміючись із самого себе. Відколи це він дбає про те, щоб чинити правильно? Відколи він дбає про мораль?
Він напивається. Бо що більше він п’є, то легше йому не думати аж так багато. Тому він напивається знову й знову.
Принаймні до ночі, коли вони покидають Другий округ.
Він прокидається, тяжко дихаючи, широко розплющує очі й сипле прокльонами. Одразу ж відчуває важке збудження, розуміє, що в нього стояк, й намагається непомітно відвернутися від дівчиська.
Вона починає крутитись, але не прокидається. Дякувати богу.
Сон не виходить йому з голови. Він збуджений сильніше, ніж будь-коли за довгі останні місяці. Він ледве чутно стогне, сповзає з ліжка та, спотикаючись, бреде до ванної. Лається, пускає воду в душі та дрочить, швидко й жорстко, намагаючись приглушити ричання, коли кінчає.
Коли задоволення спадає, у нього збивається дихання. Коли він врешті приходить до тями, на нього знову валиться лавина з думок. Він відчуває огиду до себе, огиду до свого сну, бо він, чорт забирай, повірити не може, що йому наснилося таке про…
Він просто старий покидьок. Бунтівник сраний. Відчуває, як просякається ненавистю до самого себе, бо його мізки відмовляються транслювати йому щось інше, крім її рук на ньому, її рота, як він ковзає всередину…
Чорт забирай. Просто бляха чорт забирай.
Він витирається тремтячими руками, його нудить, він прихиляється до дверей. Він не може повернутись туди й лягти в ліжко разом з дівчиськом, просто не може. Він проклинає все на світі, аж поки слова не починають заглушати огиду. Робить уривчастий вдих.
Він хоче залишитись тут. Він хоче втекти. Він хоче піти до кімнати Евердін і ні про що з усього цього не думати. Так він і чинить, але не думати не виходить. Тому він плентається на кухню і напивається аж поки втрачає здатність сформулювати бодай якусь цілісну думку.
Вона запитує його, чому він пішов, а він вдає, що не чує її, натомість ображає її зауваженням про храп. Потім вони сваряться не на жарт, і вона ураганом несеться геть.
Поночі він не спить, а до своєї кімнати особливо не ходить.
Вона налітає на нього на капітолійському банкеті в честь кінця туру. І, певна річ, це обов’язково мало статись, коли він п’яний як ніколи. Він стоїть в кутку кімнати, сам, й просто заливає алкоголь собі до рота. Вона йде до нього, схрестивши руки.
— Чому ти уникаєш мене?
— Гадки не маю, про що ти, люба, — хрипить він, ледве притомний.
Вона не зводить з нього чіпкого погляду.
— Не бреши мені, —дорікає. — Ти не спиш зі мною.
Він сміється, а вона шаріється, коли розуміє, що сказала.
— Не в цьому сенсі, — кривиться, хоча щоки червоніють. Це мило. Тут вона — кривава убивця, а у всьому іншому — чисте, безневинне дитя. Ця думка змушує його збіса ненавидіти себе. Він намагається відвернутися, але вона хапає його за руку, повертаючи назад.
Її долоня тепла на його холодній руці, і він дивиться похмуро з-під лоба.
— Що, Евердін? Що?
— Ти мені не відповів, — каже вона, вперта, наче сам диявол.
Він знову сміється, та цього разу звук виходить більш загрозливий. Вона здригається, та руки не відпускає. Він крокує вперед, височіє над нею.
— Чому я не сплю з тобою? — питає він саркастично.
Її очі звужуються, і раптом весь він сповнюється сумнівами та непевністю, бо, здається, вона без зусиль може прочитати його кляті думки. Він кліпає, вириває руку з її хватки.
— Не можу заснути, — повторює він їй слова.
В очі не дивиться, бо зненацька жахається її. Її поглядів, її дотиків і того, на що вона здатна. Жахається того, що він може з нею зробити. Жахається себе і того, на що здатен він сам.
Він ненавидить те, на що перетворилося його життя. Ненавидить це ходження навшпиньки між праведним та грішним, добром та злом. Він терпіти не може власний мозок. А дівчина просто стоїть собі й дивиться на нього так, ніби розколола йому череп і витягла звідти кожнісіньку його думку. Ніби вона знає, хто він такий. Ніби знайома з демонським кодлом, що живе під його ліжком. Ніби знає, що він нажаханий нею більше, ніж Капітолієм, Сноу та рештою Панему.
— Ох, — видихає вона.
І це стає для нього останньою краплею. Він різко відводить погляд й на нетвердих ногах йде пошукати ще напоїв.
Тур закінчується. Вони знову на клятому потягу повертаються додому.
Вони застрягають один з одним.
Він замикається у своїй кімнаті, а вона займається… ну, чим би вона там не займалась наодинці з собою. Вони навіть не розмовляють. Він навмисно дуже пізно вечеряє, щоб не наштовхнутися на неї. І, господи, він почувається закінченим психом, але він не певен, що зможе витримати тишу. Або, що набагато гірше, спроб дівчиська поговорити з ним.
Наразі вона поступлива й уникає його у відповідь. Це страшенне полегшення.
Щойно вони повернуться до Дванадцятого округу, він зможе уникати її ще ефективніше — сидіти вдома з ранку до ночі, а потім з ночі до ранку кожен божий день. Він майже цього чекає. Звісно, наступного року будуть ше одні Ігри, та він чомусь певен, що за декілька місяців його відпустить. Це просто хіть, він знає. І якщо він дрочитиме, коли захоче, то не думатиме про неї.
Алкоголь, мастурбація — він гадає, цього має бути достатньо.
Він спить, коли хтось залазить на нього. Він прокидається, розплющує очі, і серце аж до горла підстрибує, бо…
Це Евердін, дивиться на нього згори вниз, розтуливши губи. Запах віскі б’є йому по ніздрях, і він розуміє, що вона п’яна. Вона п’яніша за конюха. Чи може це був швець? Тільки-но він відкриває рот, щоб спитати її «якого хріна?», як вона нахиляється і цілує його, стукаючись зубами до його зубів.
Її губи м’яко торкаються його, а він, завмерлий, намагається допетрати, якого дідька відбувається. Вона цілує його. Вона бляха цілує його, і…
Він відштовхує її, викочується з-під неї.
— Ти п’яна, — каже він голосно.
Серце скажено гепає в грудях, а він сідає й намагається уповільнити дихання.
— То й що? — бурмоче вона й знову намагається його поцілувати.
Їй не вдається. Натомість утикається йому в згин плеча, і він здригається, коли вона широко маже язиком по його шиї. І це майже змушує його забути про те, що так не можна, що завтра вона прокинеться і, боже милостивий, просто зненавидить його. Тому він хапає її за руку та відштовхує назад.
— Йди до себе, — він намагається здатися суворим та сердитим, але виходить якось геть нерішучке й загнано.
Вона сміється з нього.
— Ти не мій батько.
— Але я досить старий, щоб годидитись тобі за батька, — заперечує він, намагаючись випхати її зі свого ліжка, проте вона відмовляється навіть з місця зрушити.
— Мені байдуже, — вона зводить на нього зухвалий погляд. — Я хочу цього. Ти теж.
— Ні, не хочу, — заперечує він знову.
Але кого він дурить? Вона, очевидно, думає так само, бо повільно рухається вперед, аж поки її рука опиняється на його грудях, їхні ноги притуляються одна до одної, й вона сама практично сидить у нього на колінах.
— Евердін, — каже він з попередженням.
— Абернаті, — каже вона у відповідь, дихаючи йому в щелепу, ніби це якась клята гра.
А тоді вкотре притискається своїми губами до його.
Минає мить, одна коротка мить, перш ніж він цілує у відповідь. Всі думки з голови мов вітром вимітає, бо коли його взагалі хвилювали наслідки? Надто легко ігнорувати решту світу, коли він хапає її за волосся, коли чує тихі звуки, що вириваються з її горла, тільки-но він торкається її язика своїм.
Він притягує її ближче, притискається грудьми до її грудей. Пробігається язиком по краєчку її зубів, куштує смак віскі. Вона знову стогне, і цей звук несеться тілом просто до його члена, Геймітч відчуває, як твердіє. І раптом вони валяться на ліжко, вона сідає на ньому верхи, здирає з себе та з нього сорочку. Вони торкаються одне одного усюди, де лише можуть дотягнутись.
Він пальцями змушує її кінчити. А коли вона тягнеться до його ременя, відштовхує її. Він, звісно, старий покидьок, але не настільки повен бруду, як можна подумати. Бо коли вона прокинеться зранку й зненавидить його, він не хоче, щоби спогадом про її перший секс стало ось це.
Вона засинає невдовзі після цього, ніби нічого й не сталося. Але сталося аж забагато усього, аби міг заснути він сам. Тому він просто пригортає її до себе й дивиться у стелю, вдаючи, ніби нічого не змінилося.
Та вдавати не виходить. Все змінилося ще тоді, коли він втік до ванної.
Коли він прокидається, дівчиська вже немає, однак простирадла все ще просякнуті її запахом, і він дихає ним ще декілька митей, перш ніж встати. Вмивається, прокручуючи в голові спогади вчорашньої ночі.
Чорт забирай. Ні про що інше він думати не може. Просто бляха чорт забирай.
Він уявляє собі обличчя Еффі, коли та дізнається про все. Тоді обличчя матері Евердін. Йому хочеться кинутися зі сраного поїзда. Він зі стогоном б’є долонею по стіні.
Та він не може сховатися у своїй кімнаті навічно. По обіді вони прибудуть на вокзал, тому він робить глибокий вдих і виповзає з кімнати. Так, вчора він вчинив найгірше що лише можна було. Хоча ні, це не єдина вчинена ним найгірша річ.
Він може змиритись з цим. Він може змиритись з її ненавистю.
Він їсть свій пізній сніданок на самоті, щедро приправляє його джином з тоніком. Повертається до своєї кімнати, кілька наступних годин присвячує ненависті до самого себе. А коли потяг починає пригальмовувати, він повільно йде у тамбур.
Дівчисько чекає на нього.
Вони мовчать, навіть словом не обмовляються про те, що між ними щось відбулося. Просто стоять поруч. Потяг гуркоче, близячись до зупинки. Скиба майже поряд, Геймітч вже навіть може розгледіти ліс та околиці міста через скляне вікно. У небі сяє сонце — ця розпечена вогняна куля, занадто яскрава, аби на неї можна було дивитися. А вона дивиться, і в її напівмертвих очах вигравають іскри.
— Ти шкодуєш про це? — питає вона.
І йому хочеться сміятися, бо, звісно, він шкодує. Він шкодує про це кожною часточкою своєї душі. Шкодує, бо знає, що вона його ненавидить, але…
Але що, коли ні? Що, коли не ненавидить?
— А ти? — задає він зустрічне запитання, і вона пронизує його поглядом.
— Ні, — відповідає вона з тією ж рішучістю, котру мала, убиваючи трибута з Першого округу, коли той поранив її маленьку подругу. З тією ж рішучістю, котру мала, пускаючи вбивчу стрілу в Піту. — Ні, я не шкодую.
Вона переплітає їх пальці, тримаючи голову прямо. І він вже знає, що вона стане його кінцем.