...

Ти любив його.

Як сина твого герцога, коли він, іще немовля, вкутане у м’які шовки, дивився на тебе круглими, наче перли, безневинними очима, котрі ще не звідали цього світу, жорстокішого за розсипаний повітрям грубий пісок. Йому тільки належало відчути, як той пісок просіюється крізь молекули його тіла, осідаючи в легенях шарами, набагато товстішими за кірку засохлої крові. Правда відкривається кожному в свій час, проте ти сподівався, що він ніколи її не дізнається. Не тоді, коли ти колихав його на своїх руках, що давно встигли забути, як це —  тримати щось набагато крихкіше за скло й не розбити.

Як свого учня, коли він, будучи восьмирічним юнаком, взяв до рук свого першого клинка й бився із безтурботністю того, хто народився з інстинктами, та ще не відточив їх як слід — іще не став убивцею. Коли ти розповідав йому про війну, він закручував твої слова у вихорі танцю, коли ти бурчав про те, що так можна стекти кров’ю — пестив їх дзвінким сміхом. Йому всюди бачилось життя, можливість те життя вберегти. Метелики, що літають над поривами вітру. Дикі кабани, що блукають гірськими хребтами. Ти ж бачив лише як це життя звідки викорінити. Засохлі крила, розіп’яті на стінах. Бездиханні голови, насаджені на вістря списів.

Як свого принца, коли йому бракувало три роки, аби досягти зрілості, а він уже вперше переміг тебе в бою. Він був хлопчиськом, але ти вже бачив у ньому чоловіка, котрим йому судилося стати: тонкий стан, довгі темні вії, легкі кучері, що хвилями звивалися по обидва боки його обличчя, наче мінливий океан з його приливами та відливами. У нього були кістляві зап’ястки та не надто розвинені м’язи, проте нестачу сили він компенсував розумом та вродою. Важко було не задивлятись, проте півтора удару серця, направду, тривали занадто довго — на полі бою, а не на його імітації, тобі б уже давно перерізали горлянку.

Тоді ти вперше в житті злякався. Злякався того, що означає твоє бажання бачити його поруч із собою кожну секунду кожного дня кожного року. Злякався цього егоїстичного звіра всередині — а ти ж гадав, що зумів його приручити ще коли герцог дарував тобі дім. Тобі й за декілька життів не сплатити свого боргу, та ти пообіцяв, що спробуєш.

Син твого герцога, твій учень, твій принц — Пол — він прийшов у твої покої в ніч перед твоїм відбуттям у дюни, сів поруч із твоїм ліжком. Місячне світло розливалося його переніссям та вилицями. На відміну від тебе, на ньому були лише тонкий халат та посмішка, котра говорила більше, аніж будь-який чоловік міг би сказати за все своє життя. Його вуста були червоними, наче пелюстки троянд, проти молочно-блідої шкіри, в той час коли твою шкіру вистилали лише грубі нерівні шрами. Він торкнувся твоїх рук своїми, огорнув їх долонями з дбайливістю, котру приствятив запам’ятовуванню мистецтву меча.

Як несправедливо, подумав ти. Ці руки не мають вдаватись до насильства, проте світ, в котрому він народився, ним аж кишить.

Цієї миті ти волів би віднести його подалі від усього цього. А тоді ти вчинив інакше, краще — сам забрався подалі, виконувати свої обов’язки, сподіваючись лише, що пісок зможе поховати твої думки у своїй глибочіні так, як ховав цілі цивілізації.

 

Але думки однаково здушували твоє серце у своїх тенетах. Ти не міг від них спекатись — ані вдень, ані вночі, ані навіть уві сні, де вони виглядали так, наче були дійсністю.

 

Повернувшись, ти виявив, що його обличчя вабило твій погляд з тією з ніжністю, котру, ти бачив, твій герцог кожного вечора дарує своїй дружині. Коли герцог брав дружину за руку, ти тягнувся праворуч, шукаючи того ж самого. Коли герцог відводив убік пасмо волосся з її обличчя, твої пальці лоскотало примарним доторком до чорнявих кучерів. Коли він цілував дружину у скроню, ти відводив погляд, страшачись знайти в собі бажання вчинити так само із хлопцем, котрий сидів від тебе на відстані змаху меча. 

Ти давно знав, що твої почуття перевернулись з ніг на голову, проте їх стало так багато, що вони почали переливати через край. Ніби піщані черв’яки, котрі полюють на живих істот, почуття нагноювались у твоїх грудях під найтвердішими частинами броні, завжди настільки потужні, що витримали б усякий шторм. Боротися з цим було марною справою. Мабуть, воно б роздерло тебе на шмаття, порвало твої сухожилля та розтрощило кістки. Та коли б це було ціною, яку тобі довелося б сплатити — ти б сплатив її тричі.

Коли б ти запропонував небесам щось більш піднесене, можливо, вони б тебе почули. На той час, коли ви возз’єдналися в піщаній пустелі, він уже став молодим герцогом — тепер на ньому висів тягар відбудови Дому Атрейдес з попелища.

Байдуже. Ти обійняв його, а тоді опустився на коліна та присягнув йому своїм серцем, своїм тілом, своєю душею. Коли б тебе спитати, ти б пояснив свій вчинок маренням чи навіть спеціями, котрими просякнулось тут усе довкола, та насправді це сталося лише тому, що ти просто більше не міг опиратися бажанню потримати його за руку. Його шкіра усе ще дихала його цнотливою м’якістю — тобто, звісно, коли б він був цнотливим. Ти не знав, не міг знати напевне. Ця думка не мала тебе аж так тішити, та ти не міг стриматись. Твої губи мандрували його шкірою, втискаючи заборонену обітницю у пори, торкаючись небезпечної грані, котра розділяє вірність та любов.

Любов. Тепер ти зрозумів, що вона перемінилась. Твій погляд спинився на гербі, що обтяжував його руку, на персні, що оповив його палець та важив більше за золото. Він був масивним. Він був кліткою — це був тягар, і ти б життя віддав, лиш би допомогти підняти його. Ось що було найнесправедливіше з усього — молодий герцог успадкував замок, котрий, що й говорити, не мав жодної стіни.

Ти став би його стінами. Ти б їх із піску звів, вітром би зв’язав та власним потом укріпив. Ти створив би рай, куди б він міг привести дружину, де б міг зростити дітей, зістарітись та, врешті-решт, приєднатись до свого батька. Ти був би мечем для його щита. І ти б тримався від нього на відстані змаху клинка.

Із цим можна жити, подумав ти. Цього більш як достатньо.

 

Однак доля розпорядилась інакше.

 

Ти любив його. 

Його очі були такими ж круглими, як коли він лишень народився. Обожнювання поступилося місцем розпачу. Зараз він знає про цей світ геть усе, знає про жорстокість, що розтікається навкруги наче запалена олія. Коли б ти міг перекрутити час назад, так, як молодий герцог, здається, прокручує його вперед, ти б молився хранителям, аби перенесли вас у ту ніч у твоїх покоях. Ти б кинув виклик його наказам, покликав би його на ім’я, забрав би його подалі від усього цього. Та, перш за все, ти б залишився. Ти б торкався його так, як хотів би торкатись, цілував би його так, ніби він тихо благав, щоб його поцілували, і ти робив би це без краплі сорому. Серце, тіло, душа.

Але правда відкривається кожному в свій час. Молодому герцогу нічого, крім твого меча, не потрібно. Ти це знаєш, і ти хотів би мати змогу запропонувати йому щось більше.

Все гаразд, кажеш ти собі. Він не зламається. Не зламався тоді, не зламається й тепер.

Ти зводиш лезо догори, віддаючи йому честь, та посміхаєшся.