Вранці після того, як Фібі привозить актива Майка Гаувела у Лайман, Західна Вірджинія, вона прокидається, обливаючись холодним потом.
«Якого хріна я роблю?» — ніби мантра, яка знову і знову б’ється усередині її черепа. Кожне нервове закінчення кричить їй вилізти з ліжка, увімкнути аварійний трекер і тікати під три чорти, поки Майк не прокинувся. Кожен із тисячі семисот сорока шести днів, що вона пропрацювала на ЦРУ, веде з нею війну, переконує доповісти про все командиру і притягти свою дупу назад у Ленглі наступним же рейсом. Наказ знаходитися поза мережею для збереження прикриття не має абсолютно ніякого значення.
Вона звикла дотримуватись режиму та правил і звітувати щоранку. Вона не звикла жити у глухому містечку у чорта на задвірках, ховаючись у всіх на виду. Вона зовсім не агент під прикриттям. Вона — куратор. Вона тримає своїх активів під контролем. Вона не знімає їх з радарів і не розігрує роль щасливої подружки наркомана.
Але її інструкції гранично зрозумілі: бути новою веселою подружкою. Піклуватись про Майка, але не зближуватись занадто сильно. Допомогти облаштуватись, знайти роботу та завести нові знайомства. Не ставити під загрозу прикриття чи програму. Покинути у кінці місяця. І, що найважливіше — не дозволити активу занадто сильно прив’язатися до неї. Не дозволити йому закохатись. І, заради всього святого, не займатися з ним сексом.
Вона відмінно вміє виконувати накази. Вона відмінно вміє сидіти за столом, займатись паперовою тяганиною, а ще вона вміє спостерігати за активами та звітувати начальству про свої висновки. Але це? Це завдання їй не до снаги. Їй здається, ніби її горло стиснуте залізним обручем. Кожна клітина її тіла говорить щодуху тікати геть.
Але потім рука Майка — підтягнута й трохи худорлява — ковзає по її тілу. Коли вона повертає голову, він, ледь розплющивши повіки, обдаровує її легкою напівусмішкою, сонною та теплою.
— Привіт, — бурмоче він, поклавши голову їй на плече.
І паніка відступає.
Їй дали один місяць. Один місяць — тридцять один день — аби він влаштувався, аби переконатися, що процедури, через які він пройшов, не дали ніяких серйозних побічних ефектів. Один місяць у повній ізоляції від штабу, від агента Лассетер, від її звичного життя. Один місяць у сонный глухомані разом із цим бідним хлопцем, який і гадки не має, що його життя змінилось назавжди. А потім повернутись на базу. Один місяць у ролі Фібі.
Фібі, яка ніколи не покидала своє містечко, яка не закінчила коледж, яка задовольняється пересічністю і насолоджується тим, що має. Фібі, яка простачка. Безпечна та нудна.
Вона дивиться на Майка, котрий дрімає поруч із нею. На його розпатлане неслухняне волосся, перекручену піжаму й засохлу кірку на щоці. Він виглядає безтурботним. Безпечним. Повністю довірливим.
Вона може побути Фібі один місяць.
Правда ж?
— Привіт, — шепоче у відповідь Фібі, трохи повертаючись до нього. Його усмішка ширшає. Він притягує її ближче. Вона кладе голову на теплу бавовну його футболки.
— Мені подобається прокидатись поруч із тобою, — говорить він прямо їй у шкіру.
«Він зараз навіть майже милий», — думає вона.
Лише один місяць.
— Таак, — погоджується вона. — Мені теж.
«Тебе звуть Фібі Ларсон, — повторює вона подумки щоранку, стоячи перед дзеркалом та пропускаючи мокре після душу волосся крізь пальці. — Ти з самого дитинства живеш у Лаймані, Західна Вірджинія. Ви з Майком знайомі зі школи. Ви зустрічаєтесь вже два місяці, а тепер з’їхались, щоби жити разом, як парочка навіжених підлітків. Тебе звуть Фібі Ларсон».
Чотири дні та сім годин. Все не так так вже й погано. Ранковий міні-інструктаж добряче допомагає. До того ж вона повинна визнати, що коли не доводиться прасувати блузки і підбирати туфлі до брючного костюма, одягатися вранці стає в декілька разів простіше. В образ Фібі ввійти набагато легше, ніж вона очікувала. Працювати у мотелі, завести декількох нових друзів-торчків і проводити кожну ніч, загорнувшись у обійми Майка — не те, до чого вона звикла, але ж могло бути й гірше.
— Люба? — Майк, човгаючи ногами, заходить у ванну та всміхається їй через дзеркало. — Ось ти де.
— У нашому домі всього вісімсот квадратних футів, — каже Фібі, ледь підводячи куточки губ. — Де ж іще мені бути?
— Ну, тебе не було в моїх обіймах, то я й подумав, що може щось не так.
Вона сміється і перебільшено стогне, коли він оповиває руками її талію та притискається грудьми до її спини.
— Ти такий бляха банальний, — каже вона.
Він торкається губами її шиї.
— Я знаю. Але ти смієшся ось так кожного разу, і мені хочеться просто продовжувати у тому ж дусі.
Її усмішка трохи пом’якшується, і вона притискається до нього ближче.
— Ти підловив мене, — каже вона. — Я думаю, що ти чарівний.
— Я знав це.
Вона обертається і притискається до його губ у ніжному цілунку.
— Ммм. Ти вже покурив? Де ти постійно знаходиш цю гидоту?
Він піднімає брови. Вона відчуває, як його тіло ніби трохи дерев’яніє.
— Я зустрів хлопця… він заходить у магазин. У нього крутий фургон, люба, тобі б він сподобався.
— Ось значить яка у тебе планка для нових друзів? Крутий фургон?
Майк поникає, і вона одразу ж починає шкодувати про сарказм у своєму тоні. Це було несправедливо. У хлопця щойно — без його відома — усе життя пішло шкереберть. Він може викурити чортів косячок, якщо хоче.
— Майкі, пробач…
— Його звуть Роуз. Він завіз мені трохи травички, поки ти була у душі. Моя зміна розпочнеться пізніше, тому я подумав, що з цим все буде окей. Мені шкода.
Він каже невпевнено, ніби не знає, чи зробив щось не так. І це настільки відрізняється від того агресивного злочинця, якого вони взяли до програми Ультра, і ще дужче — від самовпевненого агента, на якого він під її наглядом перетворювався останні декілька років. Тепер він став цілковито новою людиною, і вона не може не відчути укол провини при цій думці.
Ультра повністю змінила його життя, а він про це навіть не здогадується. Тому найменше, що вона може зробити, поки вона ще тут — бути до нього доброю.
— Ні, сонце, нічого страшного. Пробач, не вибачайся, — пом’якшується вона. Вона тягнеться, щоби прибрати пасмо, яке впало йому на очі — волосся починає відростати. — Ти залишив щось для мене?
На його обличчі знову розквітає посмішка.
— Як завжди.
Коли він опускає руки й повертається до вітальні, їй вперше спадає це на думку: «А що, як ми все ж вчиняємо неправильно?»
Вісім днів десять годин і дев’ять хвилин. Вона насолоджується товариством Майка все більше й більше.
Вона гадає, що це не мало стати такою вже несподіванкою. Вони з ним були напарниками через схоже почуття гумору та схожий спосіб мислення. Лассетер запевнила її, що вони ідеально одне одному пасують. Будь-яка команда, у якій актив ладнає зі своїм куратором — це чудова команда.
Але вона доходить висновку, що справа не тільки у цьому. У Майка є легкість, якої вона не відчуває у повсякденному житті. У неї було не так багато стосунків, а навіть коли й траплялися, то вони не тривали достатньо довго, аби вона могла відчути себе ось так. У реальному житті вона була замкнутою — вона просто робила свою роботу, й робила її добре. Це було єдине, що дійсно її турбувало. А Фібі? Фібі піклується про інші речі. Фібі піклується про Майка.
І їй стає усе легше й легше вдавати з себе Фібі.
— Що це? — запитує вона вранці восьмого дня. Вона готує бекон на плиті, а Майк, розвалившись за кухонним столом, шкрябає щось на клаптику паперу.
— Га?
— Ти малюєш? — дивується вона.
Вона не знала, що він уміє малювати.
— Нічого особливого, — відповідає він і запихає папірець під листівку з піцою.
— Ні, я серйозно!
Вона полишає пательню і встає поруч із ним, обережно відсуваючи листівку убік. Весь папір розмальований невеликими начерками — місяць, зорельоти, астероїди і маленька мавпа у космічному шоломі посередині.
— Це Аполло Конг, — тихо каже Майк, і його щоки рожевіють. — Просто карлючки.
— Майку, це ж чудово.
Він зводить на неї погляд, здіймаючи брови.
— Чесно?
— Це дійсно дуже гарно. — Вона підіймає малюнок, аби подивитися ближче. — Чесно. Тобі потрібно більше ось такого малювати.
Посмішка повільно наповзає на його обличчя, неначе він нічого не може з собою вдіяти. І це змушує плавитись щось глибоко всередині неї. Цікаво.
— Дякую, Фібс. — Він забирає його, щоб оцінити виконану роботу, а потім різко підіймає голову, принюхуючись. — Це ж не?..
— Лайно! — Бекон голосно шкварчить, його краї починають обвуглюватися, а з пательні починає валити дим. Фібі кидається до сковорідки, зіштовхуючи її з палаючої конфорки. — Ох, блін, я просрала сніданок.
Майк сміється. Він встає, розглядаючи напівзгорілий бекон.
— Ну, я все ще збираюся це з’їсти.
— Справді?
— Звісно. — Він нахиляється і притискається до її щоки у швидкому цілунку. — Ти ж готувала для мене.
Їй починає здаватись, що часом вона, певно, узагалі не прикидається.
— Любий, — хихоче вона, важко дихаючи. — Сонце, я не відчуваю своїх вух!
— А ти їх колись відчувала?
Вони замовкають.
— Гарне питання.
Він тягне руку, щоби прибрати її волосся назад, та жартівливо тицяє великим пальцем у мочку її вуха.
— Не хвилюйся. Вони усе ще там.
Минуло два тижні та чотири дні. Фібі теж усе ще там. Вона не сумує за ЦРУ із його вічною біганиною та адреналіном. Вона помічає, що з кожним днем їй усе простіше й простіше вдається розслаблятись. Вона знає, що це через Майка. Ось чому це так легко. З ним приємно проводити час. А ще він такий розумний у цьому серпанку із курива та штучної апатії. Часом він ділиться своїми міркуваннями щодо чогось, і його висловлювання такі проникливі й глибокі, що від цього у неї перехоплює подих.
Вона усе частіше ловить себе на думці, що їй дуже легко сприймати себе як Фібі. Що їй уже не потрібно повторювати свої факти перед дзеркалом щоранку, бо вона живе ними, не замислюючись. Поруч із Майком їй хочеться бути Фібі.
— Фібі?
— Так, Майку?
— Ким ти хочеш стати, коли виростеш?
Вона фиркає та відкидається на передню частину канапи. Вони знову сидять на підлозі у їх задимленій вітальні та передають одне одному бонг.
— Не хочу тебе засмучувати, сонце, але, гадаю, ми вже виросли.
Він заперечливо хитає головою.
— Ні, я серйозно, — каже він. — Типу, це приголомшливо, і мене це приколює, але типу… ти ніколи не думала, що, можливо, хочеш чогось більшого?
— Чогось більшого? — перепитує вона.
Раптово весь кайф зникає. Він знає? Програмування збоїть? Вона грайливо тицяє йому пальцем під ребра, щоби переконатися, що він нормально почувається. Їхні процедури даються взнаки як на емоційному, так і на фізичному рівні. Болючість — одна з перших ознак, що програмування перестає діяти.
— Чому я повинна хотіти чогось більшого?
— Я не знаю, — знизує плечима він. Здається, її тицяння мізинцем ніяк на ньому не позначилось. Вона розслабляється. Усе гаразд. — Ти найрозумніша людина з усіх, кого я знаю. Ти просто… набагато краща за це місто.
Він цього не каже, проте вона усе одно чує: «Набагато краща за мене». Від цього їй стає боляче. Їй хочеться оповити його руками, притиснути до себе, виводити візерунки на його шкірі і повторювати, що він набагато кращий, ніж вона узагалі колись зможе стати.
І вона усвідомлює, що може. Бо вона Фібі. І якась її частина — глибоко-глибоко всередині — завжди була Фібі. І може ця її частина завжди шукала саме Майка.
— Мені подобається бути там, де я зараз, — каже вона впевнено і тягнеться до нього. Вона тягне його на килим, а потім скорочує між ними відстань і притискається до нього зверху. — Я б не хотіла опинитися деінде, лише тут.
— Справді? — тихо запитує він.
— Справді. А ти? — цікавиться вона. Вона знає, що не повинна. Підіймати тему, що виходить за межі наявного стану речей, категорично не рекомендується, аби не дати стертим спогадами виплисти на поверхню. Але вона усе одно хоче знати. — Тобі хочеться чогось більшого?
Майк знизує плечима і грається запальничкою, перш ніж впустити її на килим.
— У мене є ти. Ти моє дещо більше.
Коли він знову повертається до неї обличчям до обличчя, вона не здивована. Вона знає, до чого усе іде — вона розуміє, що саме до цього вони завжди йшли. Останні два тижні їй вдавалось зводити усю близькість до мінімуму, обмежуючись лише поцілунками, обіймами та випадковими пестощами раз чи двічі. Вона не хотіла, аби її зловили на тому, що вона забула про мету свого перебування тут. Про своє завдання. Вона завжди виконувала накази.
Але просто зараз нічого із цього більше не має значення. Вона — Фібі. Її попереднє життя, сім’я, з якою вона майже не спілкується, обшарпана квартира і побачення, на які вона рідко коли ходила — усе це більше не визначає її.
Якимось чином зараз вона дійсно Фібі.
Це не схоже на витвір мистецтва. Усе абсолютно не так, як у фільмах, де у героїні від кожного дотику героя перехоплює подих і зірки спалахують перед очима. Усе відбувається трохи безладно. Майк абсолютно ніяковий. Його дотики до її шкіри під футболкою такі обережні, ніби він ніяк не звикне, що тепер йому усе це дозволено. Що йому дозволено відчувати її, цілувати її, пробувати на смак… Але разом з тим він уважний та зосереджений. Він прислухається до кожного її звуку щоби знати, що усе робить правильно. І коли він самими лише пальцями змушує її кінчити, у неї трохи паморочиться в голові.
Він рухається у ній, теплий та твердий.
Вони розтягнулись на килимі, який з тих пір, як вони в’їхали, жодного разу не бачив пилососа. Ніхто з них двох навіть не подумав про те, аби зупинитись та взяти презерватив. Але ніщо з цього не має зовсім ніякого значення. Бо все ідеально — він робить усе ідеальним. З ним вона не відчуває себе під ковпаком. З ним їй не треба відповідати нічиїм очікуванням та звітувати про кожен крок. З Майком їй можна просто бути. І це найприємніше почуття з усіх можливих.
Після того, як він кінчає їй на живіт, — вона не під ковпаком, але не дурепа ж, — він бере вологий рушник, щоби витерти її. Коли вони обидвоє переміщаються на диван, розкинувши кінцівки на всі боки, Майк обвиває її своїми худими руками. А потім вона відчуває, як він залишає легкий поцілунок на її плечі.
— Ти тремтиш, — тихо зазначає він, і в його голосі вчувається занепокоєння. — Як ти? Я зробив тобі боляче?
Так, вона тремтить, і вона про це знає. Вона, жінка, у якої в її двадцять вісім більше життєвого досвіду, ніж у більшості, тремтить у руках якогось хлопця.
«Не якогось, — виправляє вона себе. — Майка».
Коли вона говорить про це ось так, це врешті-решт більше не видається таким аж дивним.
— Зі мною все гаразд, — запевняє вона його. — Тобі немає про що непокоїтись.
Як же вона вляпалась.
Усі останні п’ять днів почуття провини, що засіло усередині, прогризає у ній діру.
Фібі хоче розповісти Майку про все. Хоче у всьому йому зізнатись та попросити пробачення — за брехню, за те, що дозволила Ультрі повністю перекроїти його життя та кинути у цьому богом забутому місці. Вона хоче, щоби він знав, хто він такий — хто він насправді такий — щоб йому більше ніколи не було страшно. Щоб він перестав відчувати, що повинен постійно за все просити вибачення. Щоб перестав боятись жити.
Однак потім вона дивиться на нього. Дивиться, коли він намагається приготувати для неї вечерю, не пересипавши спецій, коли він малює у своєму блокноті, коли він спить поруч із нею, пускаючи слину на подушку. І просто не може так із ним вчинити. Тепер у нього нове життя, і вона не може його зруйнувати.
Вона уявляє собі, як витягнеться його обличчя, коли вона розповість йому. Вона не зможе цього витримати. І якщо він її зненавидить, то її боягузлива частина хоче, щоби це сталося, коли за нею вже й сліду не лишиться.
Вона працює на ЦРУ. Вона працювала на ЦРУ з тих пір, як її виповнилося двадцять три, вона тільки-но випустилась із академії, а її спостережливість та увага до деталей привернули увагу вербувальника.
Бути агентом — це все, що вона знає. І неважливо, наскільки добре їй було останніми кількома тижнями, неважливо, наскільки добре було відчувати себе Фібі, вона знає, що це не може тривати вічно.
У неї є робота. І що б не трапилось, вона завжди доводить справу до кінця.
До того, як вона повинна буде зателефонувати у Ленглі, щоб її забрали, залишається шість годин. І поки вона щосили намагається ігнорувати почуття провини, що вовтузиться у животі, Майк приносить додому квіти.
— Перевдягнись, — говорить він їй, з невеликим елегантним помахом вручаючи букет маргариток. Дурневі зрозуміло, що він зірвав їх у сусідському саду — грудки землі все ще звисають зі стебел. Почуття провини, що засіло у животі, змішується з чимось іще, і вона й гадки не має, що з цим робити. — Я поведу тебе на вечерю.
— Що? — каже вона, піднявши брови, і відчуває, як муки совісті вгризаються щораз глибше. — Навіщо?
— Бо сьогодні нам три місяці, ти виглядаєш страшенно привабливо у сукні, а ще я чув про один ресторанчик у Кларксбурзі з найсмачнішою бляха італійською їжею, яку ти узагалі колись куштувала, — пояснює він. — Я відклав трохи грошей. Отож ми можемо розщедритись і замовити цілу пляшку вина. Ну ж бо, йди одягнися!
— Кларксбург? — перепитує вона.
— Так! — всміхається Майк. — Ми ж ніколи нікуди не ходимо, у мене від цього вже дах їде. То чом би й ні?
Вона знає, на що саме його запрограмувала Ультра — знає про всі побічки, задіяні для його ж безпеки. Вона знає, що спроба покинути місто, ймовірно, не найкраща ідея. Вона знає, що це ризик.
Вона також знає, що не повинна так із ним чинити. Що варто придумати відмовку, вигадати хворобу — та що завгодно, лише б усе не виглядало так, ніби вона просто встала й пішла від нього одразу ж після того, як він зводить її в якийсь дорогий ресторан. Чорт, та вона просто зобов’язана розповісти йому правду. Щоби він знав, що відбувається і чому вона повинна піти. Принаймні так його неминуче розбитому серцю буде потрібно трохи менше часу, аби зцілитись. І так вона хоча б перестане бути клятою боягузкою.
Проте один лише погляд в осяяні передчуттям очі змушує її замовкнути. Вона не може відмовити йому — не тоді, коли він він настільки схвильований тим, що збирається зробити для неї щось страшенно миле.
І якщо у Майка залишається лише один вечір із його дівчиною, то вона збирається зробити цей вечір найкращим.
— Десять хвилин, — каже вона йому, скочивши з дивана. — Просто дозволь мені стати для тебе сексуальною.
— Ти вже стала.
Вона швидко цілує його, проходячи повз.
Усе йде гладенько рівно до того моменту, як вони опиняються на дорозі за п’ять хвилин їзди до околиці міста. У стерео грають «The Pentagons», вікна опущені й теплий вітерець розвіює по плечах її волосся. Почуття провини, що гризе її зсередини, вщухає, і вона відчуває себе просто чудово.
До тих пір, поки вона не помічає, що у Майка побіліли кісточки пальців.
— Сонце? — каже вона, дивлячись на те, як він стискає кермо. Це явно нехороша ознака. Коли він не відповідає, вона присувається до нього трохи ближче. — Милий? Що з тобою?
— Нічого, — відповідає він, стискаючи щелепу.
— Ти впевнений?
— Абсолютно.
— Маячня, а не абсолютно. Ти ніколи не виглядаєш ось так.
— Я просто… Я почуваю себе якось дивно.
Він тремтить. Він не дивиться на неї, його погляд цілковито зосереджений на дорозі просто перед ним, та навіть так вона розуміє, що він у жахливому стані. Він дуже зблід. Усе його тіло труситься як листок на вітрі.
Починає діяти програмування. Він не може покинути місто. Вона не може дивитись, як це з ним відбувається.
— Любий, — рішуче каже вона, — зупини машину.
— Ні, це… Я зможу це зробити…
— Усе гаразд, просто пригальмуй на секунду.
— Н-ні, я впораюсь…
До перетину кордону міста залишається менше хвилини. Майк починає задихатись.
— Гальмуй! Зараз же!
Він ніяк не реагує, і вона хапає кермо.
Вона не думає — просто діє. Потрібно прибрати їх з дороги і зупинити авто, щоби він міг оговтатись від панічної атаки. Можливо, він і не знає, що відбувається, зате знає вона. Вона бачила, як інші агенти намагаються впоратись з новим програмуванням. Знає, що добром це не скінчиться. Їй потрібно відвезти їх подалі від околиць міста, знову повернути до безпеки їхнього будинку. Тому що це так блін несправедливо, що вони замкнули його у цій пастці. Завершити його програму — добре. Відправити його в якусь глушину — чудово. Стерти йому пам’ять — просто відмінно. Але не дозволяти йому ніколи й нікуди поїхати?
Вона так більше не витримає. Він гідний більшого, ніж це.
На щастя, коли вона хапається за кермо, це не стає причиною їх смертей, що цілком собі могло б статися. Різкий рух допомагає Майку подолати паніку і виводить його із заціпеніння. Він б’є по гальмах. Автівку дещо заносить по ґрунтовому узбіччі, але потім вони зупиняються — цілі й неушкоджені, без єдиної подряпини.
Цілу хвилину єдиний звук, який вона може чути — його прискорене дихання.
— Мені так шкода, — нарешті каже вона, і її тихий голос провалюється у те, що наразі здається прірвою між ними.
Він тримається за голову руками та схиляється до неї.
— Я не можу, — каже він надсадно. — Я не можу відвезти тебе туди. Не можу виїхати…
— Я знаю, — відповідає вона, обіймаючи його. Важіль перемикання передач впивається їй у стегно, і їй незручно ось так тягнутись до Майка, але їй однаково. — Все гаразд. Я розумію.
— Я не знаю, що зі мною таке.
— Думаю, у тебе трапилась панічна атака, любий, — каже вона м’яко. Боже, як же вона їх усіх ненавидить. Вона ненавидить Лассетер та усю їхню контору за те, що вони з ним зробили. Вона ненавидить себе. — Тепер ти в порядку.
— Я хотів відвезти тебе туди, — каже він їй. — Так сильно хотів.
Вона утримує його в обіймах до тих пір, поки його дихання не вирівнюється й він не перестає тремтіти. Ніжно гладить його волосся, намагаючись допомогти йому прийти до тями. Коли він нарешті знову говорить, його голос звучить набагато рівніше, ніж до того.
— Пробач мені.
— Я не серджусь, сонце.
— Проте я серджусь, — наполягає він. — У тебе має бути можливість ходити у гарні ресторани, а не стирчати у чорта за копитами із хлопцем, який включає паніку на раз-два. Я не хочу стримувати тебе. У тебе має бути щось більше, ніж це.
— Чшш, — заспокійливо каже вона. — Перестань. У мене є ти — це все, що мені потрібно. Ти не стримуєш мене.
Ніщо зі сказаного не є брехнею.
— Пробач мені, — його голос наповнений гіркотою. — Мені справді дуже-дуже шкода.
— Не вибачайся, сонце. Все добре. — Вона знову гладить його волосся. — Всі час від часу лякаються.
Настає тиша — коротка мить, коли між ними проскакує електричний струм, а тоді…
— Я кохаю тебе, — шепоче він.
Вона не готова до того, що у неї так перехоплює горло. Вона не готова до того, наскільки швидко починає калатати її серце і як від почуття провини, що дзиґою крутиться у животі, на очі навертаються сльози. Вона не готова до того, що він говорить їй ці слова тут, на узбіччі дороги у богом забутому містечку в непроглядній глушині.
Вона ніколи не була до цього готова.
— Я теж кохаю тебе, — шепоче вона у відповідь.
І вона не бреше. Ось уже декілька днів вона нікому, окрім себе, не бреше.
Опівночі, після того, як Майк викурює бонг і відрубується, заплутавшись ногами в простирадлах, Фібі тихо виходить на задній двір. Вона сідає на сам краєчок заднього ґанку, підтягнувши коліна до грудей, і дістає стільниковий телефон, який тримала у таємниці й не вмикала увесь останній місяць. А потім набирає номер.
Їх з’єднують на першому ж гудку.
— Агент Лассетер слухає.
— Агент Беккетт, доповідаю, — каже вона. Справжнє ім’я, що злітає з язика, звучить дивно. Їй доводиться ковтнути, щоби прибрати сухість та біль у горлі. — Місія по реінтродукції пройшла успішно. Актив не пам’ятає своє попереднє життя та особистість, а також не становить загрози для програми чи свого оточення.
Вона майже чує посмішку агента Лассетер через трубку телефону.
— Відмінна робота, агенте, — відповідає та. — Автомобіль прибуде через півгодини. Відразу після цього Ви вирушите на допит.
— У цьому немає необхідності.
Настає тиша. А потім в трубці звучить:
— Перепрошую?
Вона збирається з духом, на мить стискаючи губи у тонку смужку.
— У авто немає необхідності. Я не повернусь у Ленглі.
— Вибачте, здається, я не розчула.
— Це моя заява про відставку. Набуває чинності негайно.
Коли Лассетер знову говорить, її тон стає жорстким:
— Автомобіль забере Вас за півгодини, агенте Беккетт. Після прибуття Ви одразу ж отримаєте нове завдання.
— Ні, не отримаю, — відповідає вона. — Я не повернусь.
— Гадаю, це не Вам вирішувати, агенте.
— А я гадаю, що якраз мені, — кидає вона у відповідь. — Отож я справді не рекомендую надсилати машину. Хіба що Ви хочете, аби Майк згадав усе про те, ким він був раніше… і на що він здатен.
— Агенте Беккетт…
— Знищіть мої файли. Усі без винятку.
І вона кидає трубку.
Їй потрібна лише секунда, щоби знову вимкнути телефон. Поховання його разом із аварійним трекером на тому жалюгідному клаптику, який вони називають садом, теж не займає багато часу. Тільки-но вона закриває свою техніку останнім шматком землі, як одразу ж почуває себе набагато легше. Вільніше.
Коли вона лягає до ліжка поруч із Майком, той прокидається.
— Сонце? — бурмоче він і тягнеться до неї.
— Привіт, любий.
— Куди ти ходила?
— Просто до ванної, — відповідає вона йому. — Але вже повернулась.
— Добре, — шепоче він, оповиваючи її руками. — Не тікай більше. Ти змерзла. Ходи до мене, я тебе зігрію.
Вона цілує його у лоба.
— Не хвилюйся, — каже вона ніжно. — Тепер я нікуди не втечу.
Тепер вона Фібі Ларсон. Вона живе в містечку Лайман, Західна Вірджинія. Вони з Майком зустрічаються вже три місяці. І вони тільки що зізналися одне одному в коханні. Її звуть Фібі Ларсон.
І нарешті, нарешті вона почувається самою собою.