(Йонас закоханий).
Він каже собі, що не закоханий… що він просто не може бути закоханим. Тільки не в неї. Не в Марту.
Не у свою власну тітку, з усіх, чорт забирай, людей.
Він ніколи не був у неї закоханим. Ані тоді, коли у школі побачив, як Бартош перекинув руку Марті через плече, а Мартин погляд був таким, наче вона витає десь дуже-дуже далеко.
Ані тоді, коли Бартош сказав йому, що ніяк не може додзвонитись до Марти, і Йонас пригадав її дзвінок, котрий він навмисно проігнорував, й задав собі єдине питання: «Чому я?».
Ані навіть тоді, коли Марта, граючи в «Аріадні», декламувала монолог про долю та невидимі узи, а він не міг відвести погляду від того, наскільки вишукано вона виглядала у білій сукні та з яскраво-червоною помадою на губах… Чи коли вона відшукала його поглядом й дивилась на нього через усю актову залу. Дивилась трохи занадто довго, і хоч від цього його потилиця палала вогнем, Йонас дивився у відповідь, бо йому було необхідно, аби вона знала, що він усе бачив і що йому не все одно.
Він не був закоханим, коли потім, майже одразу, пішов до її гримерки, аби привітати її з виступом. Чи коли стояв перед нею, мов голий, з усією своєю невпевненістю, та розкривав їй свої таємниці, бо нарешті був готовим до чесності. Був готовим до запитання, чому саме він, а не Бартош.
Не був закоханим, коли відповіддю йому став поцілунок — такий, що плавив його зсередини, змушував хотіти ще і ще задовго до того, як їх губи розімкнулись. Змушував їх тягнутись одне до одного, тіло до тіла. Притягувати все ближче й ближче, бо вони так давно хотіли цього…
Ні! Він не був — він і зараз не є — закоханим! Він просто не може бути закоханим, тільки не в неї. Бо навіть якщо здається, що все так і має бути, що все правильно — насправді все це лайно собаче. Йонас — одна суцільна помилка. Його існування — це помилка. Всі його стосунки та родинні зв’язки, усе, що він хоч колись бодай із кимось, з ким завгодно, робив. Усе це настільки схоже на срану шизу, що він просто не може тверезо мислити. Коли він вертається із тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого у теперішнє, то знає усе те, чого б знати не хотів. Він іде додому сам. У нього паморочиться в голові, проте він безбожно вдячний за те, що сильний гул дощу та поклацування велосипеда, котрого він тягне за собою, можуть вгамувати хоча б частку тієї самотності, котра так дзвінко дзижчить йому у вуха. Аж допоки…
Марта.
Йонас не хоче про це говорити. Він не може про це говорити — Марта б подумала, що він несповна розуму. Він не може сказати те, що хотів би. Натомість каже, що помилявся. Що усе це було неправильно. Що вони — просто помилка. Але тоді чому, коли вона знову цілує його, коли його губи самі собою рухаються їй назустріч — чому він почувається так, ніби все так і має бути? Чому він почувається так, ніби усе своє життя він лише заради цього й жив?
Поцілунок завершується так само швидко, як і почався. Але Йонас не зрушує з місця. Якби ж то усе те, про що він тихо молиться в глибині своєї душі, міг би почути якийсь там повелитель часу й магічним чином змінити його життя на щось, що мало б хоч якийсь сенс…
Проте нічого такого не стається. І в ту саму мить, коли Йонас нарешті розплющує очі, його серце розбирається на крихітні друзки, ніби замість легень у нього в грудях тепер зяє величезна болюча діра. Він пильно дивиться Марті в очі, поки вона бозна-що шукає у його погляді. Проте тепер він бачить у ній лише свою тітку. Вона запитує його:
— Хіба це може бути неправильним?
І та крихта здорового глузду, що ще у Йонаса залишилась, змушує замовкнути усю ту безнадію, що роздирає йому груди. Бо він знає — він знає — що це неправильно, що вони не можуть бути разом.
Йонас не може змусити себе сказати вголос «я не кохаю тебе» настільки правдоподібно, наскільки йому б хотілося. Натомість він каже:
— Мені шкода.
Йому залишається сподіватись, що цього буде достатньо.