— Ділане, — пролунав у трубці Деніелів голос.
Ділан рвучко звівся у ліжку, закутавшись ковдрою по груди, та скосив очі на годинник.
— Бляха, Денні, зараз друга ночі, — мовив він врешті-решт.
— Мені дуже шкода, — відповів Денні, хоча в його голосі не було чутно ані крихти жалю. — Та в мене зламався обігрівач, а домовласник не зможе дати з цим раду до наступного тижня чи якось так.
— А я казав тобі, що мав погане передчуття. І ще я казав, що ця квартира — повне лайно.
Він цілу годину переконував Денні, що квартира до сраки. І це була чистісінька правда — електропостачання до одного місця, від орендодавця аж смерділо злодієм, сусіди були премерзенними, і, щонайголовніше, квартира знаходилась за чотири милі від Діланового житла.
Деніелу Ділан назвав перші три причини. Четверту залишив при собі.
— Так, казав. Пустиш мене до себе? Лише на декілька днів. Я посплю на дивані.
— Ти не маєш автомобіля. А як ітимеш пішки чотири милі, то задубієш до смерті. Дай мені десять хвилин, і я заїду по тебе, — Ділан скочив на ноги й заповзявся шукати, куди він закинув свої штани.
— Ой. Ну… взагалі-то, я вже біля твого будинку.
Хто б, курва, сумнівався.
У ту ж мить задзвонив його домофон. Ділан натиснув на кнопку, яка відчиняє двері під’їзду, й запхався у свої джинси, намагаючись надати собі більш-менш пристойного вигляду.
У двері квартири почали гатити, і Ділан розчахнув їх навстіж. Й одразу ж наткнувся на Денні — його струнке тіло били дрижаки. Ділан вилаявся та втягнув його досередини.
Денні був одягнений в тоненьке пальто, і Ділан допоміг його зняти, примовляючи:
— Ти геть не дбаєш про своє здоров’я.
Денні всміхнувся. Вірніше, спробував всміхнутись — у нього цокотіли зуби.
— Знімай решту одягу, — звелів Ділан. — Знайду тобі щось інше.
Він почав ритись у своєму гардеробі, шукаючи речі, котрі б підійшли для Денні. Він сам трохи ширший у плечах, зате Денні трохи вищий за нього. Врешті-решт Ділан витягнув із глибини шафи страшні спортивки та ще страшніше худі й кинув їх Денні.
Денні, котрий стояв напівголий у його вітальні. Ділан прочистив горло та відвів погляд, прямуючи на кухню.
— Зроблю тобі какао, — гукнув він, коли впевнився, що сиплість, яка відчувалась у горлі, минулась.
Денні всівся на його дивані — він тремтів уже трохи менше, та й цокотіння зубів стало не таке чутне. Ділан підсунув до нього горнятко гарячого шоколадного напою, щосили намагаючись запхати свої почуття куди подалі, щойно побачив Денні у своєму одязі.
— У мене душ без гарячої води, — вибачливо мовив Ділан, сідаючи поряд із ним.
Диванчик був достатньо вузьким, аби вони доторкались стегнами.
— І… і ти ще стверджуєш, що це моя квартира — повне лайно, — Денні розтягнув губи у широкій посмішці, як останній гівнюк.
Ділан зітхнув та штовхнув коліно Денні своїм — йому неабияк полегшало від того, що Денні оговтався достатньо, аби знову набратись трохи придуркуватості.
— Пий, — сказав він.
Денні послухався та спустошив половину за раз.
— Ав, гаряче, — ойкнув він з широкими очима.
— Дурень, — хихотнув Ділан, не в змозі приховати ніжність.
Денні променисто посміхнувся.
Повіки Денні опустились вже втретє — по разу на кожну з останніх трьох хвилин. Сам Денні щосили душив у собі позіхання.
— Хочеш спати? — турботливо запитав Ділан.
— Ммм..ніі…
Ділан встав і потягнув Денні за собою. Той притулився до Ділана всім тілом, чіпляючись за нього, наче дуже, дуже велика дитина.
— Денні, — знову спробував Ділан.
— Мхммм.
— Денні, — повторив Ділан. На цьому спроби завершились — Денні, здається, приклеївся до нього навічно, і Ділан не мав абсолютно нічого проти. — Гаразд, — пробурмотів він, обвиваючи рукою Денні за талію. — Я відведу тебе до ліжка.
— Воу, легше. Ти б хоч зводив мене на вечерю для початку, — мовив той, розтягуючи слова та ліниво всміхаючись.
Ділан, намагаючись побороти рум’янець, обережно вклав Денні у своє ліжко.
— Спи, — прошепотів він.
Він уже збирався розвернутись та йти геть, коли відчув руку Денні на своєму зап’ястку. Пальці, довгі та тонкі, виявились навдивовижу сильними.
— Це твоє ліжко, — м’яко промовив той.
Ділан стенув плечима.
— Мені й на дивані буде незле.
— Я не виганяю тебе з твого ліжка, — обурився Денні.
— Ти не виганяєш мене з мого ліжка, — заперечив Ділан. — Це я дозволяю тобі залишитись у моєму ліжку.
Денні кліпнув декілька разів.
— Ліжко достатньо велике для двох, — зазначив він.
Ділан здригнувся, заскочений зненацька.
— Гмм.
— А ще, — буденним тоном, ніби між іншим, продовжив Денні, — я страшенно замерз. Хіба тепло людського тіла не є типу найкращим способом когось зігріти? — Його очі були широкі та безневинні.
Ділан зітхнув та вирішив поступитись. Це ж не його провина. Денні протистояти неможливо, а Ділан слабак.
Добре, гаразд, це таки його провина.
Денні трохи посунувся. Ділан заповз під ковдру й зашипів, коли відчув, як Денні притискає свої холодні ступні до його ніг.
Денні посміхнувся, трохи вибачливо та ледь помітно у темряві.
І ця усмішка — останнє, що Ділан побачив до того, як провалитись у сон під тихий звук Деніелового дихання.
Ділан прокинувся від того, що хтось різко тицяв пальцем йому в груди.
— Ділане, — роздався шепіт.
— Діланеее, — прозвучало знову, а тоді його знову тицьнули в груди.
Ділан розплющив очі й одразу ж їх заплющив. Годинник покказував заледве шосту ранку.
— Відчепись, — пробурмотів він.
— Діланееее, — продовжував будити його Денні. — Ділане, прокинься. Маю тобі дещо сказати.
— Денні, май совість, ще зарано для розмов.
— Діланеееееее.
Денні просто так не дасть йому спокою, еге ж?
— Що?
Денні пильно на нього дивився.
— Я збрехав.
— Про що?
— Про обігрівач. Насправді він не поламаний, — Денні нервово прикусив губу.
— Все гаразд, — відповів Ділан. — А тепер можна я ще трохи посплю?
— Мені стало нудно, — продовжив Денні, ігноруючи Ділана. — І мені потрібен був привід, щоб побачити тебе.
— Тобі не потрібно шукати приводів, аби побачити мене, — слова вилетіли з Діланового рота раніше, ніж він зміг би себе спинити. Денні примружив очі, і Ділан почав затинатись. — Я… Емм, я мав на увазі, що… Я хотів сказати, що коли тобі…
— Можна, я тебе поцілую? — перебив його Деніел.
— Я… — Ділан зупинився. — Що?
— Можна, я тебе поцілую? — повторив Денні, і його щоками почав розливатись рум’янець. — Джек сказав мені, що це романтично — запитувати дозволу в людей… у людини, яку хочеш поцілувати. І що це ввічливо. Йому це сказала Лула, а вона з усіх нас найкомпетентніша. Якщо ні, то ти можеш відмовити мені, і я просто змирюся. Ми навіть можемо забути, що я таке колись питав…
— Так, Денні, можна, — швидко промовив Ділан.
Денні затамував подих. Він нахилився вперед, торкаючись губами Діланових губ у лагідному цілунку. Потягнувся рукою, торкнувся пальцями його потилиці.
У Ділана, здається, закоротило мозок. У нього на мить стався шок, бо Денні ніколи ні з ким не був таким ніжним. Але лише на мить, тому що ну якого дідька? Денні цілував його. І він цілував Денні у відповідь.
Раптом все встало на свої місця. Денні трохи нахилив голову, і Ділан простягнув руки угору, притягнув його ближче. І вони цілувались, знову і знову, огорнуті м’яким серпанком ранкового світла.
І коли їм таки довелось відпустити один одного, то лише тому, що повітря в легенях має властивість закінчуватись. Однак Ділан не дав Денні зовсім вже відсторонитись.
— Мені шкода, — прошепотів Денні. — За брехню і все інше.
— Ні, тобі не шкода, — промуркотів Ділан, бо Денні саме той гімнюк, котрий вдаватиме, що в нього зламався обігрівач, лише б побути поряд із Діланом.
— Ні, не шкода, — зізнався Денні, а тоді втягнув Ділана в іще один поцілунок.