«Що ви знаєте про фобії? Що ви знаєте про тривогу, яка контролює ваше тіло та розум? А що ви знаєте про страх, що виїдає усі нутрощі та залишає лише очі, щоб ви могли від початку і до кінця спостерігати за жахом, спотвореним близькими людьми? І після цього в трахеях застрягає відчайдушне питання, наповнене слізьми розчарування та болі.Чому? Чому це зробив саме ти? Той, кому я довіряв найбільше.
Хто ж міг здогадатись, що все почнеться з маленького комара. Знаєте, це нагле пищання перед самим вухом, що пробуджує тебе зі світу сновидінь і повертає в сувору реальність. Так само Мідорія відкриває очі і машинально хлопає рукою по щоці. Залишалось нерухомо лежати та очікувати нової атаки, щоб зрозуміти чи зміг він подолати супротивника.
Це найнестерпніші хвилини в житті – лежати в очікуванні. Ті самі хвилини, коли починаєш божеволіти і у повній тиші чується не тільки тоненьке дзижчання, а й дивні звуки, яких насправді немає. Розум контролює тебе, а не ти його. Уява без твого дозволу домальовує картинки до ледь чутного шереху біля вікна або до звідкілясь взятого поскрипування.
Тук-тук.
Мідорія кліпає і завмирає: чорна тінь кістлявої руки хитається за вікном в різні сторони, як паросток на вітрі. Вона тихо шкребеться у шибку, боючись тебе розбудити, і тягне свої гострі пальці.
Кліпати більше не хочеться, бо невідомо, що з ним може зробити рука за цю коротку мить. Він запевняє себе, що це не монстр, не лиходій, а просто казочки. Йому все сниться і він зараз прокинеться в холодному поту. А рука вже ближче і ближче.
Щось клацає у віконній рамі, попереджаючи про небезпеку.
Мідорія не витримує, зістрибує з ліжка і одним махом відчиняє вікно – порожньо. В обличчя дмухає легкий літній вітерець, посміюючись над ним. А хлопцю зараз не до сміху. Він збентежено розирається навкруги, згодом полегшено видихає. Так, і не таке приснитись може.
Поспіхом закриває вікно, наче ставлячи залізну браму перед довгими комариними носами, та розслаблено лягає назад в ліжко.
Спливає півгодини безсонних вагань прийняти найважливіше рішення в його житті: розкрити ковдру і дозволити усій нечисті на нього напасти чи лежати під її міцною охороною, стікаючи потом, проте в безпеці. Літо спеціально придумало такий парадокс? Насправді комари годуються не кров’ю, а людськими стражданнями.
Знову рівномірний писк наче хто вмикнув аудіозапис, щоб доконати його нерви.
Мідорія різко схоплюється з ліжка і стоїть посеред кімнати, вдивляється в електронний годинник: 3:07. Ну звичайно, якщо вже і прокидатись вночі, то тільки о третій після опівночі.
Треба втікти з цього пекла (спека неймовірна) якнайдалі.
Коридор його радісно вітає рипінням половиць (будівля ж зовсім нова, то чому відчуття, що підлозі тисячоліття?) та непробудним спокоєм сплячих однокласників. Кухня зговорилась з коридором і також залякує своєю надприродною пітьмою. Ніж, що рівнесенько лежить на столі, таємничо поблискує в темряві.
Вода з шумом водоспаду Вікторії витікає з крану і Мідорія нервово позирає чи не прокинувся хтось, чи не викликав він демона своїми необережними рухами. В такі спекотні ночі ковток води ввижається райським задоволенням не для простих смертних.
– Мідорія, ти чого не спиш?
Юний сатанист ледве не впускає склянку з водою і перелякано обертається.
Виявляється він викликав Токоямі. Він стоїть на порозі, якщо чесно, не сильно відрізняючись від справжнього демона.
– Я-як же ти мене налякав, Токоямі! Мене розбудили комари, це жах. Тебе теж?
– Комари? А-а-а, так-так, мене теж.
– Слухай, а мені раптом стало цікаво… як ти вночі контролюєш свою Тінь?
– Тінь? Фактично вона засинає разом зі мною і не може свавіллям займатись. А чого ти питаєш?
Шурх. Шурх.
Відповідь випереджає невідомий човгіт за спиною. Мідорія підстрибує ближче до Токоями та белькоче:
– Я-я, мабуть, п-піду на вулицю. П-побігаю, свіже повітря понюхаю.
Бігти. Бігти звідси далеко і без оглядки.
Зі швидкістю світла Мідорія летить по сходах та вже щасливий рветься на волю. Ось він, його порятунок – широкі дубові двері – справжня свобода за ними. Однак, за кілька метрів усі його радощі йдуть нанівець.
Можливо, це знову його хвора фантазія, але на вулиці хтось явно розмовляє. Він приголомшено прислухається до приглушених голосів.
– …знайшла привидів…на власні…побачила.
– …дитячий садочок…віриш в привидів.
– Як хочете. Я ще… своїм… та вухам.
– …а ще щось, про Ізуку… наприклад?
– Я зможу сьогодні з ним…
– …покладаємось…
– Ага, кінець…
Мідорія боїться зробити зайвий подих, тому зовсім не дихає. Сто відсотків це хтось з учнів і ще п’ятдесят, що тут щось нечисто. Не можна, щоб його викрали і позбулись як зайвого свідка. Якщо він зараз побіжить, то все одно не встигне піднятись наверх, якщо ж сміливо вийде надвір, то до нього буде ще більше запитань. Ситуація патова – в будь-якому разі йому прийдеться зіштовхнутись з цим зрадником. А може, застосувати Один За Всіх і причепитись до стелі? Чи краще…
Поки він роздумував двері відчинились і на порозі з’явився похмурий, як сама ніч, Тодорокі. Ще б блискавку на фоні і органну музику – типова сценка фільму жахів.
– Мідоріє, що ти тут робиш?
Від шоку той роззявляє рота. Заново згадувати як дихати зовсім перехотілось. Краще вже вмерти тут і на місці, аніж від рук його ж друга.
– З тобою все в порядку? – турбується Тодорокі. Він бере обличчя хлопця в руки і крутить в різні сторони.
Окей, треба зробити невинний вигляд і спочатку розібратись з привидом, а потім зі зрадником. Бо можна вірити в полтергейстів, але сумніватись у вірності своїх однокласників – ніколи.
– О, привіт, Шото, яка несподівана зустріч, а як раз хотів вийти протенуватись трохи, просто посеред ночі захотілось, уявляєш, а тут, бах, шурх, тук-тук і відкриваються двері, а виявляється це…а я ж просто повз проходив і ось якось так вийшло. Я і не почув тебе!
– Спокійніше, Ізуку.
– А ти…ти чого не спиш?
– В кімнаті було дуже спекотно і я вирішив прогулятись, – завченим текстом відповідає Тодорокі і закриває за собою двері. Вони вдвох йдуть до сходів. Спантеличений Мідорія вже і забув про тренування, комарів та спеку. Він обдумує, як відволікти Тодорокі від того, як він невчасно з’явився не в тому місці, не в той час. Тодорокі, може, і не подає вигляду, але точно в чомусь запідозрив його.
– Розумію. Слухай, яка ж дивна ніч сьогодні. Я, звичайно, не вірю у всіляких привидів та монстрів, але відбувається щось точно дивне. Наприклад, в мене за вікном…
Тодорокі рвучко зупиняється і жестом наказує Мідорії замовкнути. Невже знову ці кляті комари? Вони причаїлися хоча за цю ніч йому так остогидло це мовчазне вичікування.
Шурх-шурх-шурх.
Той самий човгіт, що і на кухні. Хтось або щось необачно крокує поверхом і ця думка пронизує до мурашок. Мозок Мідорії швидко зреагував і поєднав чудернацьку тінь за вікном з невідомими кроками.
– Тодорокі, це воно! Воно! – нажахано шепоче хлопець.
Човгіт невпинно до них наближається, Мідорія від страху вже ледве не лізе Тодорокі на голову. Він так сильно не боявся Шіґаракі, коли той погрожував йому. Він бачить довготілесу чупакабру з кривавою усмішкою, що п’є людську кров заради забави. Більше за комара, страшніше за лиходіїв. З нетрів бридкої пащи визирають сотні жовтих очиць, оточують тебе, та занурюють свої пазури в тонку кишку. Наскрізь. Воно вже так близько і ніякого вороття немає, бо від власної уяви не втечеш.
– А-А-А-А!
Пронизливий вереск проноситься коридором, просочується крізь щілини та будить кожного учня.
– Знаєш, можеш з мене не злізати, мені і так подобається, – доноситься десь знизу від спокійного Тодорокі.
Мідорія розплющує очі і крутить головою.
– Кого вбивають?! А мене чому не покликали?
– Лиходії? Сподіваюсь, це лиходії.
– Хто. Мене. Посмів. Розбудити.
З кімнат повилазили учні, як мурахи з мурашників і розповзлились по коридору.
– В мене хтось кинув тапком! – заверещала порожнеча біля сходів.
– Привид ще й вміє говорити!
– Тору, це ти? – Яойрозу найперша, хто зрозумів, що тут відбувається.
– А хто ж іще?!
– Ми з Ізуку підіймались по сходам і раптом почули дивні звуки. Ізуку ледве не вмер від страху, а я зрозумів, що це ця…як тебе там…невидимка, коротше. От і кинув в неї капцем.
– Зрозуміло. А чого ти коридором вночі розугулюєш?
– Я лунатик, я ж вам казала. Моя мама розказувала, що ще в дитинстві я…
– То це була ти і ніякий не привид? – розчаровано видихнув Мідорія, все ще тримаючись за лікоть Тодорокі.
– Які ж ви довбні. Я пішов спати.
– О, то значить, це ти відкривала мої двері минулої ночі? А я думав приви…протяг якийсь.
– А я думала, чому постійно таке відчуття, що я не одна.
Усі замовкли і витріщились на винуватцю цього недолугого хоррору.
– Чого це ви усі витріщились на мене, наче привида побачили? – розізлись дівчина. – Я взагалі-то в одній спідній білизні.
– ЩО?!
– Спекотно сьогодні дуже, можу собі дозволити.
– Ну чому-у-у? Чому голі люди виявляються невидимими? – ридав Мінета, здіймаючи руки догори.
– А як же дивна тінь за вікном? Вона відкрила моє вікно! – не вгавав Мідорія.
– Так це моя Тінь. Я…я тренувався.
– Біля мого вікна?
Не встиг Токоямі виправдатись, як Ііда усіх порозганяв по кімнатам. Світло в коридорі вимкнули (коли і хто його встиг вмикнути?) та гуртожиток знов поринув в неспокійну тишу.
Залишилось тільки двоє ловців на привидів.
– Пішли на кухню. Я хочу пити, – заявив Тодорокі. Здається, вони вирішили не розставатись до кінця сьогоднішньої ночі.
Мідорія, досі відходячи від розкриття таємниці потойбічного, не помітив, як Тодорокі швидко допив ананасовий сік і вже збирався повертатись.
– Ти йдеш?
Він кивнув і, виходячи, краєм ока оглянув кухню.
Стоп. Щось в звичному пейзажі не так. Що саме?
Не встиг він це обдумати, як опинився на порозі чужої кімнати.
– Зачини двері, нам треба поговорити, – не прохання, а наказ.
Мідорія насторожено зайшов усередину та приготувався до всіх сюжетних поворотів.
– Що сталось?
– Вибач мене, Ізуку…вибач, я цього не хотів…
Холодне лезо встромляється поміж ребер, як холодний душ, якого їм так не вистачало цієї ночі. І тут Мідорія розуміє, що не так з кухнею: на столі не виявилось ножа. Неприємне тертя між кістками та м’якість шкіри. Дихати стає нічим і це зовсім не від спеки. Очі набрякають і він востаннє вдивляється у байдужість на обличчі Тодорокі.
Мідорії хочеться відмотати весь цей час назад та дозволити тому клятому комару себе вкусити, але не дозволити статися усім цим подіям, що відбулись за цю ніч. Він очікував усього: зради, каяття, битви. Але не смерті від близької людини…»
Тиша вже вкотре за цей вечір не витримує і повисає попід стелею. Тепер вітальню гуртожитка прикрашає труп на мотузці і милий ліхтарик у вигляді Всесильного – неймовірний контраст.
– Капець, Міна, а нуднішої історії ти не могла придумати? – невдоволений Бакуго, який з самого початку збирався піти спати, бо знав, що розказувати страшні історії, коли завтра екзамен з математики – тупа ідея. Залишився лише через обіцяну Кірішімою м’ясну піцу. Піци не виявилось. Виявився побитий Кірішіма.
– Міна, тобі б кобзу в руки і відкрита дорога в кобзарі. Будеш усілякі балади вигадувати.
– Блін, чому мене взагалі немає в цій історії? – засмутився Камінарі.
– А чому саме я вбиваю Мідорію в кінці?
– Ну, бо ви з Мідорією найбільше разом час проводите і я подумала…
– Мені подобається моя роль привида, – радіє дівчина-невидимка, бо про неї нарешті хтось згадав.
– Ой, здається, Аоянамі заснув.
– Могла б щось страшніше вигадати…
– Агов, я тут взагалі-то сиджу усю ніч, розважаю усіх своїми страшилками, а вони і цим невдоволені.
Міна обурено змахнула з себе ковдру. У вікно зазирав повний місяць. Його біле сяйво боролось за первинство з м’яким жовтим світлом від ліхтарика, що сліпучою зіркою розійшлося по кімнаті. Їх битва закінчувалась там, де погрозливо скупчувалась тінь – у кутках. Там ховалась людська недовіра.
– Не слухай їх, Мін, вони просто злякались.
– Особливо Аоянамі. Аж пищить від страху.
Єдиний Мідорія нічого не сказав. Він задумливо гриз ніготь і нічого навкруги не помічав. Адже тільки що згадав, як вже чув комариний писк. Чув його ще з самого переїзду в гуртожиток: і взимку, і влітку. І під час цього набридливого дзижчання постійно здавалось, що в кімнаті він не один.
