стиснута долоня

Присмерки.

Квартира з викладеними цеглою стінами, орендована на ім’я Маккінні. Бозна де у Нью-Йорку. Жовте сонячне світло м’яко перетікає у холодно-червону смужку над самим виднокраєм, проте в домі хоч око виколи. Десь там, у фоновому режимі, жевріє класична музика — настільки тихенько, що мало не переходить у дзижчання.

Ділан Роудс розпрощався з життям минулої зими.

Тільки з одним, якщо якесь із двох бодай щось важило. Проте виведення з ладу всіх своїх пристроїв, чистка файлів, банківської інформації та інших, навіть найдрібніших, деталей було суворою необхідністю. Роудса більше не існує. Не залишилося нічого. Анічогісінько. Гаразд, можливо, дещо він все ж ностальгічно залишив — маленький трофей на згадку. Ділан сентиментальний.

А ще у Ділана труднощі з усім цим.

Десь там, за спиною, залишився сейф, з якого він вибрався у водах Макао. Наче непідйомний вантаж довкола його зап’ятків. Наче могила, з якої він нарешті зміг вирватися для якихось… великих звершень.

Жодна з метафор не підійшла б на всі сто.

Його накрила апатія, змусивши його бовтатись в океані невизначеності та тривоги — точнісінько як Атласа цілий рік до того. Він би сказав, воно почалося десь між утопленням та зламом сейфу. Туз в рукаві згодився на те, аби втекти, а не щоб заспокоїти його струнами натягнуті нерви. Він одразу відчув, ніби відчинив скриньку Пандори — те, що у жодному разі відчиняти не можна.

Він хотів би сказати, що коли його витягнули на берег, коли він викашлював із себе річкову воду так, наче то були всі жахіття цього світу — його охопило відчуття втрати життєвої цілі.

Та цього не було.

Бо навіть тридцятирічний план помсти залишив йому лише відчуття незадоволеності. Недовиконаності. За ґратами Тадеуш, як ніхто інший, відчув безвихідь, що зводила з розуму. Ділан, на диво, відчув лише пустку.

Тоді в Ділана принаймні була мета — посадити його. 

Спершу — вгамування жаги помсти, тоді наступне завдання, тоді порятунок Вершників, а тоді… що? Магія? Захват публіки? Десь між тим, як Тадеуш сказав йому про відставку та щось про наступника, і тим, як туго скручений клубок адреналіну різко ослаб, Ділану довелось пристосуватись до свого нового обличчя.

Ким саме він збирається бути далі?

Яка роль припаде йому до смаку? Ділан Шрайк, друг та лідер. П’ятий Вершник. Він крутить ці назви на язику, допоки вони не набудуть сенсу. Друг. Лідер. Шрайк.

Ці труднощі якраз і є тим, що привело його сюди. Що вперше кинуло йому виклик, до якого він уже досить давно був готовим.

Його пальцы стискаються на мармуровій стільниці. Вона тепліє від його дотику, від його задушливої хватки, поки він сам витає десь у хмарах. В кімнаті тьмяно й затишно, кілька свічок запалено — як сказав би Меррітт — для настрою. Із п’яти Вершників присутні лише троє. Від цього тут спокійно й майже, як не дивно, самотньо.

Меррітт дивиться пильно то на Атласа, то на Ділана. Мить напруженого передчуття, і Ділан вже знає, неймовірно чітко, що Меррітт певен — йому вдасться. Що він прийме цей безглуздий виклик та загіпнотизує свого товариша по команді, змусивши його заснути. Це добре. Це тішить, бо віра — найнеобхідніший з усіх інструментів мага.

В арсеналі будь-якого гарного мага є кілька видів зброї. Відволікання уваги, видовищність та, що найголовніше, придушення недовіри*.

Скепсису в цифрову епоху — як болота після дощу. Безжальне невірство до усього не такого є міцним та невичерпним фундаментом для старих та малих. Здебільшого це означає, що все на світі — шахрайство. Люди люблять вгризатися кігтями в трюки та випадковості, встрявати у суперечки та зводити будь-яку дискусію до чогось тьмяного та прісного.

До всього, що літає повітрям, прикріплені шнурки. За кожним зникненням криється люк.

Той, інший, Ділан, що залишився лежати мертвим під товщею води, знав це надто добре. Він зуби з’їв на скептицизмі. У ньому було досить отрути та злості, чи радше — ненависті до себе, щоб довести це. Та на кожну тисячу скептиків приходиться один осяйний момент вагання.

А будь-який хороший маг може вхопитись за це «можливо» і працювати з ним.

Може навчитись збирати крихти зі столу та готувати з них нові страви. І от уже «можливо» перетворюється на «я уважно слухаю», і на цю мить вся необхідна йому увага — його. Напруга зростає, а тоді, немов від чарів, він дістає цілий букет з чарівної палички. Чи кролика з капелюха.

Магія — це дуже легко.

А от вгадати момент для магії — навпаки.

Джей Деніел Атлас не вірить ані у гіпноз, ані тим більше у те, що Ділан здатен когось загіпнотизувати. Усі троє присутні це знають. Ділан далеко не менталіст, а усі Меррітові спроби Деніелу до лампочки. Його штовхали, з ним заводили улесливі розмови, психоаналізом намагались роздягнути до скелета — Ділан у цьому певен. Атлас непробивний. 

У Атласа — розширені зіниці та пустий, байдужий погляд, коли він кидає уїдливе:

— Гадки не маю, нащо воно тобі.

Полум’я однієї зі свічок — тієї, котра стоїть найближче — витанцьовує на кінчику ґнота занадто яскраво, відкидає тіні на його обличчя, чітко окреслюючи його вилиці. Є в його рисах щось від яструба. Таке ж гостре підборіддя, такі ж непоступливі, позбавлені навіть краплі покори, очі. Проте Ділан його ігнорує, натомість жестом просить його встати.

— Ти не міг би підійти до мене? 

Ніби позбавлений власної волі, Атлас зітхає та зводиться з дивану, стикається з Діланом на півдорозі. Як іронічно. Він переплітає руки, міцно схрещуючи їх на грудях, й Ділан одразу ж береться виток за витком розплутувати тугий клубок напруги, в котру той себе загнав — процес довгий та виснажливий.

— Розслабся.

Виходить бiльше як наказ, аніж прохання. Атлас відсмикує руку перш ніж Ділан міг би його торкнутись. Він спостерігає, як той розминає пальці. Нервово, до побілілих кісточок. Дивно.

— Це смішно.

Десь у кімнаті пирхає Меррітт. Від цього Атлас лиш сильніше затискається, скручується у клубок, як гадюка, втуплюється кудись між Діланом та вогнем. У нього гострий язик та вражаючий словниковий запас. Кожного разу — «смішно» чи «абсурдно», замість того, аби просто сказати «та пішов ти». Він не вміє нічого спрощувати. Завжди вже ускладнює.

Ділан цілком може назвати це брудною грою. Меррітт не дурний, він знає все про межі вразливості, знає Атласа. Ділан кидає погляд туди, звідки лунає звук — пильні очі всміхаються йому у відповідь, нагадуючи не забувати про впевненість.

Проблема з придушенням недовіри полягає в тому, що потрібно прораховувати ймовірності на можливості. Ділан не може знайти лазівку, щоб впоратись із цим. Не з ним. Його его не настільки роздуте, аби він міг сам себе пошити в дурні й повірити, що зможе.

Атлас не займається гіпнозом.

— Атласе…

— Ділане.

— …зосередься на моєму голосі.

Атлас переводить погляд на Ділана зумисне мляво, незадоволено. В його очах відображається щось чітке й виразне, щось, що не є світлом від свічок. Стиснуті руки, скручені пальці. Ділан насуплює брови.

— Слухай мене дуже уважно.

Гіпноз — це такий собі виверт.

Меррітт сам визнав це у перші хвилини після їх зустрічі. Там, серед холодних металевих столів, хитких незручних пластикових стільців. Як і вся магія, менталізм — здебільшого трюки. Трішки науки, прицільні здогадки і, можливо, якесь вивчення й підготовка за сприятливих обставин. Інтуїція. (Помножені на періодичні голоси в голові, він пам’ятає, як Меррітт це сказав. Він пам’ятає, як стиснув щелепи і як від цього аж заболіли зуби). Менталізм — це велика гра у вгадування та ще більша гра в читання людей.

Ділану подобається думати про себе як про майстра на всі руки, бо, попри все, бути чарівником — легко. Він весь день без зусиль міг би сперечатись на гроші, доводячи цей факт. Бо він є саме тим, хто займається магією не задля хобі — це його робота. І він обкрутив навколо пальця більше людей, ніж навіть розраховував. Це й не дивно. Його навички виплекані, відточені й мають надважливе значення.

— Зосередься на тому, що і як я кажу.

Неможливо перетворити тридцятирічний план помсти в найвеличнішу магію всіх часів під назвою «Довга гра», не гаруючи до сьомого поту.

Бути чарівником легко, тому що будь-хто може витягнути монетку з повітря й назвати це магією. Підрахунок карт та різні хитрощі — це легко. Повно дурнів ведуться на вуличних злодюжок і називають це фокусом зі зниненням. Будь-який дванадцятирічний ентузіаст міг би таке провернути. Але, якщо говорити відверто, бути справді хорошим чарівником майже неможливо. Робота, котру робить Ділан, є по суті Сізіфовою працею. І це причина того, чому здебільшого під Ділановим керівництвом лише четверо людей.

Причина, чому одна з тих людей покинула їх.

Йому потрібні ті, що рвуться вперед, а це означає, що він не береться працювати з поважними, розсудливими людьми. Атлас під його керівництвом не тому, що з ним легко ладнати. Він надто складний та ексцентричний. Він забагато думає, надміру накручує себе, ні на йоту не відпускає ні свій розум, ні себе самого.

— Я не хочу, щоб ти аналізував те, що я кажу. Не розбирай мої інтонації, просто слухай і пропускай через себе. Дивись за тим, як я говорю, — підсміюючись, Ділан ігнорує те, як Атлас на мить опускає погляд, — тільки я.

Джей Деніел Атлас — Вершник не через ввічливість, доброту чи якусь особливу чуйність. Він — Вершник, бо є достатньо сміливим, вольовим та самовпевненим, аби втілити щось неймовірне у дійсність. Вершники є Вершниками, бо не відпускають так легко. Атлас відпускає найважче.

Хороші люди відпускають. Мудрі люди відпускають.

Ділан спостерігає за тим, як рухається горло Атласа, коли він ковтає, щелепа його залишається розслабленою. Його губи ледь розтулені від слів, котрі йому хотілося б сказати. Та вони так і застрягають, намертво й злісно, на його язику. Атлас мовчить. В його очах, там, де зіниці вловлюють сяйво свічок, миготять зірки. Ділан за все своє життя ніколи, ні на мить, не був готовим, щоб його розібрали на частини та роздивились усе, що він ховає всередині — він, чоловік з двома обличчями та двома зашифрованими телефонами. Та тут і зараз він почувається так, ніби його проглядають наскрізь.

Він продовжує говорити — це те, на чому він розуміється.

Тут змішалось все, добре і погане. 

Атлас — Вершник, а це означає, що він колючий та жорстокий, з язиком гострим, наче лезо ножа, зациклений на майбутньому, ніби може вигинати його як захоче. Він — чарівник, чиєю улюбленою цитатою є слова Лайонела Шрайка. Він ховає таємницю у своїй стиснутій долоні — Ділан у цьому певен — десь між небом, котре він тримає на своїх плечах, та бризками річкових вод, котрі розлились за його зіницями.

Атлас, котрий діяв за його спиною. Атлас, котрий витяг його з глибини. Атлас, котрий вдає, ніби не прокидається щоразу від кошмарів. Котрий не створений для довіри. Довіри, на якій якимось покрученим, божевільним чином засноване придушення недовіри. Засновані людські увага, віра та вміння чарівника усім цим маніпулювати.

Атлас не знає, що таке довіра. 

Проникнути у його особистий простір для Ділана виявилось чимось між Сізіфовою працею та дотягуванням до зірок. Ніхто не помітив, окрім, можливо, Меррітта — він вважає це більшою перемогою, ніж мав би. Він пробрався так далеко, як тільки зміг. Він, ховаючи порух від периферійного зору, крадькома підіймає руку й різко притискає її до Атласового вуха.

Бачить, як у того одразу ж розширюються зіниці.

— Спи.

І Атлас засинає.