— Я знав, що ти станеш шукати Емму, тому подбав про те, щоб влада втратила її слід.
— Розумно, — Ерік в цілому почувався у маєтку, як у себе вдома, і налив дві склянки віскі, простягаючи одну з них телепату. — І навіщо тобі це?
— Хотів поговорити. Знав, що ти рано чи пізно здогадаєшся і прийдеш.
— Радий, що не розчарував. Чого ж просто не подзвонити?
— Ти не залишив свого номера, та і я хотів поговорити особисто, — стенув плечима Чарльз. — Зніми шолома, Еріку.
— Вибач, але не можу. Минув той час, коли я впускав тебе у свій розум заради розваги.
— Шкода, — зітхнув чоловік. — Хотів показати тобі, як боліло, коли ти убивав Шоу. Знаєш, такі вже підводні камені мого дару — відчуваю все те ж, що і люди, яких контролюю. Така агонія… — погляд Ксав’єра став немов скляним. — Якийсь там постріл у спину із цим не зрівняється.
— Це нечесно, Чарльзе. Ти знав, завжди знав, що я збираюся зробити, тобі для цього не потрібно було навіть думок читати. То чого ж не відступив?
— Бо він убив би тебе, якби я не втрутився.
— То треба було йому дозволити! — голос Леншерра зійшов на крик. — А ще краще — дати мені втопитися ще тоді!
— Ти насправді так не думаєш, — спокійно мовив Чарльз. Йому боліло, але не у місці шраму від кулі.
— А тобі звідки знати? Ти не такий розумний, коли не можеш читати чужі думки, чи не так?
— Не повіриш, скільки всього можна дізнатися, поки спиш з чоловіком в одному ліжку, — він лише задерикувато посміхнувся.
— О, то ти думаєш, що знаєш мене, бо ми зустрічалися? Може, ще напридумував, що я кохаю тебе? Вибач, але ти із самого початку був лише способом досягнення мети: я знав, що ти не відступиш, поки не знайдеш Шоу, — Ерік схилився над інвалідним візком, — тож бути по один бік… це давало певні привілеї.
— Я знаю, — просто відповів телепат. — Прочитав це у твоїх думках ще тоді, коли ми вперше говорили.
— Що? — Магнето здавався щиро приголомшеним. — І ти увесь цей час мовчав?
— Хтось із нас мусив бути розумнішим, — посміхнувся Ксав’єр. Він рвучко підвівся із крісла і завдав одного точного удару в ніс, удруге і втретє здивувавши колишнього. Шолом, що захищав від дару, опинився в його руках. — Ми мусимо поговорити.
— Бачу, ти вже на ногах? Чудово, на одну річ, через яку мушу шкодувати, менше. А все ж, зійди з мого шляху.
— Ти вийдеш звідси тільки через мій труп.
— Обережніше зі словами. Ти знаєш, на що я здатний, Чарльзе, — голос Леншерра був повен металу.
— Безсумнівно. Та краще вбий, ніж я буду дивитися на те, як ти стаєш вбивцею, яким тебе робили Шоу та инші.
— Бачить Бог, я не хотів цього, друже.
— Який іще бог, любий?
Професор легко ухилився від першого удару. І від другого. І від крісла, що летіло у його бік теж. Наскільки б Ерік не намагався бути непередбачуваним, без шолома читати його задуми було так само легко, як розгорнуту книгу. Дарма намахавшись кулаками, він змінив тактику, намагаючись вирвати такий потрібний тепер захист із рук телепата, та той лише злегка зверхньо посміхався.
— Поки ти тут граєшся, може поговоримо?
— Іди до біса.
— Ой, ну це відбудеться ще не скоро, я сподіваюсь. То що змушує тебе думати, що усі люди винні в тому, що з тобою робили нацисти? Тобто, я розумію, чому ти так вважаєш, але хочу почути це від тебе, щоб ти сам зрозумів, наскільки абсурдно це звучить.
— Неймовірно, — Леншерр спинився, тільки розводячи руками. — Вони ставитимуть на наших братах експерименти і вбиватимуть їх, а ти і далі сидітимеш у своїх чотирьох стінах, повчаючи дітей, що шкодити комусь — це аморально. Може ти і встав з візка, але ходити так і не навчився.
— І що ти пропонуєш натомість? Повбивати усіх, хто не є мутантами? Ти хоч уявляєш, скільки це крові? — зрештою, його обличчям таки потекли сльози. Ерік мав рацію: Чарльз знав, на що той був здатний, можливо навіть краще, ніж він сам. Саме тому чоловік і боявся, що перша, не враховуючи Рейвен, людина, яка була йому настільки близька, може піти шляхом, з якого немає виходу. Він не хотів і не міг дати другові упасти у цю безодню.
— Я пропоную показати їм нашу силу. І тоді, якщо немутанти усе ще не захочуть нас визнати, як рівних собі, нехай начуваються, — Ксав’єр змусив його спинити ніж, який Магнето в нього жбурнув, коли лезо було в лічених сантиметрах від лиця телепата.
— З мене досить. На коліна, — чоловік нависав згори, затуляючи світло, тож Леншерр не міг бачити виразу його обличчя, та з голосу видавалося, що Ерік у халепі. — А тепер слухай уважно, якщо не вивчив цього у школі: боротьба за свої права не передбачає обмеження прав инших — інакше це перетворюється на диктатуру.
— Звісно не вивчив, — злісно прошипів Магнето. — Бо поки ти проводив дитинство у шикарному маєтку, я — у концтаборі.
— Я знаю, що навіть із моїми навичками ніколи не зможу сповна поставити себе на твоє місце, відчути увесь той біль, що тобі довелось пережити, — він спинився, щоб стерти зі щік вологу. — Але, по-перше, не ти один втратив рідних у тій війні. Мій батько так і не повернувся з Італії, — Ерік винувато опустив погляд: чоловік ніколи не ділився із ним таким потаємним і, зізнатися, він бажав би, щоб це відбувалося за геть инших обставин. — А по-друге, не повіриш, наскільки сильно я хотів би компенсувати усе те, чого тобі не вистачало в дитинстві. Та я не можу захистити тебе, якщо ти сам нариваєшся на небезпеку, постійно ідучи проти закону. Законів, власне, у множині.
— Навіщо ти це робиш?
— Що?
— Жалієш мене.
— А ти як думаєш?
— Не знаю.
— Брешеш.
— Байдуже, просто відпусти мене.
— Авжеж, — стенув плечима професор. — Тільки поглянь мені в очі і скажи, що не любиш мене.
— Ти можеш змусити мене сказати що завгодно, — пирхнув Леншерр.
— Знаєш що? Забирай шолом. Хоча він тобі і не знадобиться: я не збираюся більше читати твої думки, там такий безлад. Розберися перше з собою, а потім поговоримо.
Схоже, Чарльз мав рацію, адже навіть коли він пішов, чоловік продовжив сидіти на теплій дерев’яній долівці, так і не вдягнувши шолом. З одного боку, він не досягнув прогресу стосовно Емми, хоча не можна було сказати, що на це сподівався. З иншого — не знав, що робити далі. Напевне, бути на боці, який підтримує більша частина суспільства, було простіше: менше сумнівів виникає у тому, що робиш. Однак, він з дитинства знав, що позиція більшости не завжди правильна і милосердна.
Ксав’єр пам’ятав їхню першу суперечку: тоді Ерік теж хотів піти, залишивши його позаду. Він намагався не дати розгубленому другові впасти у прірву. І тоді здавалося, що усе вийшло: на ранок чоловік повернувся, з трохи більш виразними синцями під очима, бо важливі рішення вимагають безсонних ночей, а проте однаково натхненний.
— Чарльзе, можна тебе на кілька слів? — зловив його за руку вже після розмови з начальством.
— Так, звісно, в чому річ?
— Ти вчора помилився у дечому. Мені не потрібні друзі.
— Думаю, ти не повернувся б, якби я помилився, чи не так?
— Я повернувся, бо не хотів залишати тебе самого із цими бюрократами.
— То хто ж я тобі? — насправді, телепат дражнився, бо він точно знав відповідь, прочитав її не з думок навіть, а з поглядів, що йому дарували.
— Точно не друг, — Леншерр схилився, смакуючи губи, на яких так давно хотів залишити свій слід.
І Ерікові теж боліло, до нестями. Він ніколи не хотів опинятися по різні боки барикад з Ксав’єром. Так, вони відрізнялися ступенем радикальности поглядів, але ж сходилися в найважливішому — тому, наскільки важливо не допустити полювання на мутантів із боку людей. Але без партнера ця боротьба втрачала свої барви, бо це саме Чарльз спрямував його гнів у праведне русло. Тому Магнето і роздирали сумніви: чи були його дії аж такими праведними? Тобто, він завжди подумки із насмішкою називав професора «святенником», тож не прагнув аж так наслідувати його поведінку… Чи прагнув? І навіщо він тільки сказав телепату всі ті образливі речі? Леншерр насправді у першу їхню зустріч думав, що зможе використати його, щоб захиститися від Емми і підібратися до Шоу, але чому Ксав’єр повірив у нього, попри очевидну маніпуляцію? І чому Ерік не міг довіритись у відповідь?
— Як ти це робиш?
— Ходжу? Ну, після того, як ти витягнув кулю з мого хребта, що, до речі, не варто було робити у польових умовах, Генк відвіз мене у свою лябораторію і трохи «підлатав». Тижні інтенсивної терапії і тренувань — і ось я майже бігаю, — він стенув плечима.
— Ні, я не це мав на увазі. Хоча я радий, що ти на ногах. Як ти- як ти пробачаєш їм?
— Так само як тобі. Коли любиш — то зрештою пробачаєш, — чоловікові перехопило подих. Після усього його усе ще кохали?
— Треба мати збіса велике серце, щоб любити усіх людей.
— Ну я генетик-антрополог, зрештою, це моя основна сфера інтересів. До того ж я не люблю німців. Вони жалюгідні або комуністи, або і те й инше.
— А якщо серйозно? — Магнето присів на край столу, очікуючи на відповідь. Вона йому справді була потрібна.
— Я знаю, що ти хочеш від мене почути, Еріку. Та я не знаю, як вгамувати твої почуття. Я геть не такий, як ти: не маю стільки сили, щоб ненавидіти так потужно…
— Але ж умієш сильно любити? — перебив він професора. — Навчиш мене?
— Подивимося, що з тебе вийде, — чоловік ніжно посміхнувся, спираючись на стіл так, щоб його долоні були по обидва боки від стегон Леншерра. — А тепер я хотів би тебе поцілувати, якщо не заперечуєш, тож зніми, будь ласка, цю каструлю.
Ерік не знехтував би таким запрошенням. Він повільно запустив пальці у довге волосся, легко масажуючи, поки їхні язики спліталися з ритмом, що постійно наростав. Серце із шаленим стукотом погрожувало вискочити з грудей, бо ця близькість відчувалася геть по-иншому. Через здібність Чарльза між ними і раніше майже не залишалося недомовок, але тепер між ними ніби не залишилось бар’єрів, окрім набридливого одягу. Рука Леншерра сковзнула під чужу сорочку, доволі цнотливо пестячи чутливу шкіру спини, та пальці натрапили на свіжі ще шрами.
— Пробач мені. Любове моя, мені дуже шкода, — шепотів він, не в змозі поглянути коханому в очі.
— Пусте, більше не болить, — збрехав телепат. Він також наговорив багато того, чого не мусив. Зрештою, Ксав’єр щиро вірив у те, що той, хто любить, здатний пробачити усе, а він любив понад усе. — Але щось болітиме у тебе, якщо не знімеш зараз же з мене хоча б сорочку.
— Ммм, — простогнав Ерік у вигин його шиї, залишаючи там мокрий слід від поцілунку. — Ти такий милий, коли погрожуєш. Впевнений, що не хочеш перейти до спальні?
Замість відповіді Чарльз підхопив коханця під стегна, певніше усаджуючи того на стільницю. На щастя, усі меблі в маєтку були добротними, тож витримали б вагу їх обох. Про нечисленних студентів подбали по-своєму: один силою замкнув двері, другий — подумки наказав його не турбувати. Тоді, зрештою, доторків стало достатньо. Вони залишились без одягу доволі швидко, покриваючи тіла одне одного вогкими та вимогливими поцілунками. Це було не вперше, та Леншерр не стримав усмішку, коли телепат дістав лубрикант із полички під столом, за що отримав легкого ляпаса по сраці.
Та чим далі, тим менше це скидалося на гру. Перехрещені за спиною иншого литки, зціплені зуби, коли пальці Ксав’єра почали рухатись всередині у ніжному, а втім, нетерплячому ритмі — ці та ще сотня ознак, що Ерік знаходився саме там, де мав. Випадково вловивши цю думку, професор усміхнувся: наскільки ж стриманий на слова Магнето із зовнішнього світу відрізнявся від спраглого до дотиків його коханого, що солодко стогнав від того, що пальці всередині замінили на щось суттєвіше. Вони рухались узгоджено, з’єднуючись то в обіймах, то в поцілунку, то через розум Чарльза, підказуючи одне одному, де торкатися, коли повітря для того, щоб сформулювати думку, уже не вистачало.
Кінчили майже одночасно, втомлено і задоволено видихаючи.
— Я збираюся у спальню, бо від цього дерева у мене все затерпло.
— Старієш, Еріку, — телепат натягав штани, раніше скинуті на підлогу, та задивився і перечепився через крісло, що стояло посеред кабінету, разом із ним опиняючись на долівці. — Дідько б його!
— Карма — річ страшна, друже мій, — усміхнувся Магнето, простягаючи руку, щоб той міг устати. Невпевнений стукіт у двері заскочив їх зненацька.
— Чорт, Генк!
— Та відчиняй, що вже…
— Сорочку хоч накинь, сміливцю.
— Професоре? — Маккой стурбовано підняв брову, коли Чарльз визирнув з-за дверей кабінету, тримаючи їх причиненими. — Я почув гуркіт і прийшов перевірити, чи все у вас гаразд.
— Так, власне- так, все дуже добре. Я просто перечепився об стілець, нічого серйозного.
— Алекс сказав, що машина Магнето перед ворітьми. Він повернувся?
— Ну як тобі сказати… — телепат почухав потилицю.
— Так, я повернувся, — з широкою усмішкою вигулькнув із-за спини Ксав’єра чоловік. — Привіт, Генку, — хлопчина у відповідь тільки змірив поглядом обох: нашвидкуруч застібнуті ґудзики, злегка розширені зіниці, розпатлане волосся — невже?.. Нарешті, бо дивитися, як професор чахне без вірного компаньйона було просто нестерпно.
Тієї ночі Ерік так і не дістався до своєї спальні. Спав на спині, жертвуючи власним комфортом, аби не збудити Чарльза, що лежав у нього на грудях. Вже зранку легко вислизнув з обіймів, щоб п’ять хвилин постояти під холодними струменями в душі, приводячи до ладу думки. Можливість узяти шолом і піти спокушала, бо чоловік знав, що його не зупинять. Не захочуть. Та він був уже не тим, хто ввійшов у ці двері зо два місяці тому. Трясця, та Леншерр не був певен, що був тим же, хто зайшов у маєток учора. Телепат змінив його так, що той навіть не пручався. І, здається, Ерік його справді любив.
— І я тебе, — як для людини, що не так давно знову на ногах, Ксав’єр збіса добре підкрадався. Він м’яко обійняв коханого ззаду, ховаючи обличчя у вигині його шиї.
— Нам треба щось зробити з цим твоїм читанням думок, — незлостиво посміхнувся Магнето.
— Здається, учора тобі усе подобалось.
— От «учора» я і згадуватиму, поки ти вестимеш лекції. Подивимось, наскільки добре ти вмієш фокусуватися.
— Я просто хотів упевнитись, що ти залишишся, — Чарльз поглянув у дзеркало, а разом із тим — у блакитні очі.
— І як?
— Упевнився. Навіть думок читати не довелось.
— Отож-бо й воно, професоре.
— Еріку, я тут подумав… — серйозно почав телепат, коли вони опинилися лицем до лиця, — я знаю, кого з людей теж не люблю, окрім німців. Ще росіян. З тих же причин.
Леншерр у відповідь лише розсміявся, залишаючи ніжний поцілунок на його маківці.