«Оголошується вирок: військово-польовий суд армії УНР, розглянувши обвинувачення проти полковника Болбочана Петра Федоровича у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі у широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу, визнав його винним та присудив його до смертної кари – розстрілу».
Я і досі не зрозумів, чому Винниченко тоді так наполягав на підписанні наказу про розстріл, та щоразу, як згадую той вечір, перед очима постає не Володимирове обличчя.
– Пане отамане, вирок по Болбочану.
– Гаразд, – ручка раптом стала важчою, ніж будь-яка зброя, що я раніше тримав у руках. – Залиште.
– Його треба підписати до завтра.
– Я попросив: залиште. І приведіть до мене Болбочана, – хтось мав запідозрити у м’якості моєї інтонації, щось сказати, прийняти замість мене це рішення, та натомість полковник виконав наказ – дав мені спокій.
Та не облишили думки. Годинник безжально цокав, відраховуючи секунди до “завтра”, коли потрібно було оголосити свою ухвалу.
У людей є хибне уявлення про владу, немов, чим вище стоїть людина, тим більше у неї права вибору. Правда ж у тім, що із владою над народом приходить відповідальність за його теперішнє та майбутнє, цебто вина за всі його болі і страждання зрештою падає на плечі керівництва. У ситуації, в якій опинилися українці, болю і страждань на їхню долю випало немало.
Тож і я мав лише ілюзію вибору. Якби не поставив на тому документі свій підпис, це зробив би Осецький, або і сам Винниченко – усе ж він краще од мене знався на законотворенні. Певно, я неправдиво тлумачив тоді Володимирові наміри: вважав, що він намагається уберегти армію зі мною на чолі від бунтівних настроїв, що отруювали її ізсередини. Насправді ж, готувався ґрунт для домовленостей із більшовиками. І все ж, вина за страту Болбочана залишиться на моїх плечах і ніщо не дозволить про неї забути. Як Грушевський ніколи не забуде Крути, не забуду я Балин.
– Хотіли мене бачити, отамане? – навіть після перебування під вартою Петро не втрачав своєї гідности – ні особистої, ні військової. Він, певно, мав за що на мене зобижатися, втім його гордий стан не виявляв сього ніяк.
– На моєму столі твій вирок.
– Я його вже чув, – повідомляв так, мов йшлося не про присуд до розстрілу, а про зведення про успіхи його підлеглих – так само незворушно.
– Не сядеш?
– Якщо ти покликав мене, щоб вибачитися, Симоне, то це даремно. Я знав, що так буде, та однаково не відступлюся від жодного із своїх рішень.
– Йдеться не про вибачення. Не перед тобою. Здається, ти завинив мені одне.
– Перепрошую? – Болбочан мав обличчя людини, що змирилася із своєю долею, а над нею чомусь вирішили поґлузувати. Певно, саме такий і мали вигляд мої слова в його очах.
– Завтра ти публічно вибачишся переді мною за невиконання наказу. Тобі буде дароване помилування і щедра пенсія. Поїдеш до Польщі, Юзефові і його рухові може знадобитися мудра порада.
– Люди, що описують тебе як людину м’якої вдачі, певно не бачили, з якою байдужістю ти віддаєш такі накази.
– Якби мені було байдуже, хіба я не підписав би вирок вже зараз? – мабуть, не варто було підвищувати тону, бо сталося те, чого я найменше хотів – з погляду Петра зникло розуміння, яке завжди виникало між нами, та і сам він став холодним.
Болбочан давно мені все розповів. З притаманною йому стриманістю у словах, та втім без викрутасів, прямо. І од того ще важче було відмовляти йому. Сказав тоді, що кохаю иншу людину – не збрехав, бо Ольга, моя не перша, та одвічна любов, завжди залишається у моєму серці. Удвічі важче од того, що першою на думку тоді спала не дружина.
– Пробач мені, Симоне, – узяв цигарку із моїх рук, немов на прощання.
– І ти мені пробач, – провів його до дверей, та піддавшись якомусь імпульсу, так і не дав вийти. — Дозволь ще дещо зробити для тебе, – дивно, що у всій абсурдности ситуації я звернув увагу на те, що вуса Петра були аж занадто м’якими як для людини, загартованої боями і життєвими негараздами. Утім, ніжність його губів захопила мене сильніше, тож і не відразу відчув, як мені на груди несильно, але наполегливо тиснули чужі долоні.
– Ти не мусиш, – зірвалось між переривчастими вдихами. – Ти справді не винен нічого мені, – я майже готовий був відступити від дверей.
По правді, що я мав йому сказати? Що я кохаю його? Се було б неправдою, бо те, що я відчував можна було описати хіба вдячністю за те, що був поруч, за те, що відчував до мене. Що мені шкода? Се не змінило б факту, що саме мій уряд – байдуже в чиїй особі – підписав йому вирок.
– Петре, дозволь мені… – однак, він не дозволив. Забрав усі слова, торкаючись легко своїми устами моїх. Немов просив дозволу, перевіряв, чи не відступлю.
Пишу тут про се все відверто, адже давно визначив долю цих записів: по моїй смерті П’єр їх знищить. Знаю, що не стане читати, адже у сьому не має потреби, і так знає. Знає про один “вкрадений” поцілунок на столі у нарадчій кімнаті УЦР, про те, чому пишу йому листи, та не відправляю. П’єр, власне, єдиний, хто знає. Ех, Володимире Кириловичу, чи здогадуєтесь ви, як багато я хотів би вам розказати. Утім, те, як ви гидливо обтерли тоді губи, розказало мені усе, що варто було знати про вас. Пізніше було прийняте рішення ніколи не згадувати – звісно, ми так про це і не говорили, просто мовчки зголосились забути. Часом забути не вдається.
Його губи, м’які і теплі, як стиглі груші в серпні, із нетерпінням досліджували ту ділянку шиї, що зазвичай приховував комір сорочки. Зрештою, нам потрібно було знайти опору, щоб залишатися на ногах. Спершу нею стали двері, які належало замкнути: навряд хтось о такій годині потурбував би нас, та все ж краще було не ризикувати появою заголовків штибу «Чим займається отаман УНР за зачиненими дверима» у жовтій пресі.
Згодом я відкрив для себе ще одну новину: сидіти на чужих колінах аж надто зручно, особливо, коли чужа долоня так уміло виписує дорогу від зовнішньої до внутрішньої поверхні стегна. Певно, я був не першим чоловіком для Петра, та не хотів питати, не хотів цього знати. Чого по-справжньому бажав – щоб одягу стало менше, а доторків – ще більше. Але ремствувати було гріх, бо кожну мою забаганку вгадували без слів, хіть задовольняли без наказу.
Письменники-романтики, які намагалися зображати те, що відбувається за зачиненими дверима кабінетів, напевно, вважали спальню зі столом за свій кабінет. В реяльності ж місця катастрофічно мало і вибір врешті-решт між столом та підлогою. У речей же вибору геть немає – їх несамовито зривають, байдуже жбурляючи на підлогу. Насамкінець залишаються лише вологі доторки губів та мінімальна відстань між двома душами.
– Не думав, що аби заснути з тобою в одному ліжку треба було б опинитися за крок до смерти.
Се були його останні слова до мене: на ранок залишилась лише повна попільничка і порожня пляшка коньяку. Втім, не паплюжитиму пам’яті Болбочана – пляшку здебільшого спорожнив я ще до тієї ночі. Зрештою, він так і не прийняв моєї пропозиції.
Об одинадцятій ночі я чітко чув звуки пострілів, хоча це було неможливо – поїхав, щойно прибув ранішній потяг. Ганебно втік, аби не бачити його востаннє.