Коли Марк прокидається, у нього затерпло тіло і болить голова, як і завжди коли він занадто довго спить. Він перегрівся, бо занадто щільно вкутався товстою пуховою ковдрою, йому дуже хочеться пити, а післяобіднє сонце, котре світить через вікно його спальні, нестерпно яскраве.
Крім того, у його ліжку є ще хтось.
— Як почуваєшся? — цікавиться Едуардо, ніби для нього цілком нормально сидіти невимушено по той бік Маркового ліжка і читати його пошарпану копію «Енеїди», допоки той спить.
— Що ти робиш в моєму домі? — запитує Марк, не розуміючи, що коїться.
Едуардо обережно відкладає книгу вбік та бере з тумбочки коло ліжка конверт.
— Що це? — Едуардо простягає його Марку, ніби той гадки не має, що воно таке.
Марк його не бере.
— Двадцять чотири відсотки Фейсбукових акцій з правом голосу, — спокійно відповідає Марк, і Едуардо трохи никне.
— Добре, — каже Едуардо, і це звучить… насмішкувато? здивовано? Марк не знає. А тоді питає, розтягуючи слова: — Ти ж розумієш, що я не можу їх взяти, правда?
І чому він узагалі… якщо він не…
— Хочу, щоб вони належали тобі, — відрізає Марк, починаючи шкодувати, що взагалі прокинувся.
— Ні, це я зрозумів. Я просто ніяк не збагну, нащо. Марку…
— Чому ти все ще тут? — поспіхом запитує Марк, знову переживаючи те жахливе відчуття, ніби усе всередині завмирає. Заплющує очі. Він просто жалюгідний. — Я не хочу більше через це сваритись. Чому ти не можеш просто взяти їх?
— Марку…
Настає тиша. А тоді роздається слабке шарудіння — звук, з яким Едуардо зісковзує з ліжка. Він йде, і шум його кроків губиться у товстому килимі. У Марка серце провалилось кудись у невідомість, хоча саме цього, по суті, він і просив. Він заплющує очі й каже собі: «засинай».
І аж підскакує, коли чує, як опускаються жалюзі. Він розплющує очі й бачить, як Едуардо стоїть біля вікна й прокручує маленьку паличку, котра повертає ламелі аж поки крізь них не просочується лиш крихітна смужка світла.
— Тобі варто випити аспірин, — тихо каже він, — і сходити в душ. І переодягнутися у чисте. Я приготую тобі щось поїсти. Поговоримо потім, добре?
Він дарує Марку погляд, котрий той майже впізнає, бо Едуардо дивився на нього ось так ще до того, як thefacebook став бодай ідеєю — м’яко, роздратовано і стурбовано. Та тепер все це перемішалось ще й з розчаруванням, гнівом та недовірою. В тому, що це все разом означає, Марк розуміє навіть менше, ніж розумів тоді, у простішій версії. Проте цього достатньо, щоб вселити в нього надію, через яку щось у його грудях стискається сильніше, ніж будь-коли раніше.
Марк киває і дивиться, як Едуардо виходить із кімнати.
Декілька хвилин потому він вилазить з ліжка і йде в душ. Він дозволяє воді вільно стікати його тілом й обдумує слова Едуардо — про довіру, про те, що справа завжди була у Фейсбуці, про те, що він навіть не уявляв, що таке може статись. Він обдумує причини. Думає про те, як сильно він був наляканий, злий і занадто гордий, аби це визнати. Думає про шанси, про те, як марнував їх, і про те, як він почувався, коли змарнував останній. Він думає про те, як сильно йому хочеться отримати ще хоча б один.
Коли він спускається вниз, Едуардо ставить на кухонну стійку тарілку з велетенським, розрізаним на чотири частини, сендвічем. Марк залазить на стілець перед тарілкою і дивиться в інший кінець, туди, де сидить Едуардо, знову читаючи «Енеїду».
— Не думав, що в мене вдома взагалі є їжа, — каже Марк, бо це сказати просто, буденно.
— Кріс і Дастін сходили тобі за покупками, — відповідає Едуардо, не підводячи погляду.
Марк хмикає та акуратно бере четвертинку бутерброду. Обидва мовчать, поки Марк їсть свій великий сендвіч, запиваючи такою ж великою склянкою води, котру Едуардо залишив поруч із тарілкою. Едуардо навіть не відривається від читання «Енеїди», але це приємне почуття, і Марк дозволяє тиші розтягуватися між ними навіть після того, як він закінчив — він просто спирається на кухонну стійку та спостерігає за тим, як Едуардо читає.
— Я був у Токіо, коли мене знайшов твій кур’єр, — врешті-решт каже Едуардо, звертаючись більше до книги, ніж до Марка. — І я подумав, що це… не знаю. Жарт, напевно, або дуже якісна підробка. Тая подзвонив Крісу, потім Дастіну, і ні до кого з них я так і не додзвонився. Тому я набрав номер головної лінії Фейсбука, і мені сказали, що немає нікого, хто б міг зі мною поговорити. І все, про що я міг думати, це те, що ти… Тому я забронював квиток на найближчий рейс.
Він нарешті зводить погляд, в котрому дуже важко не помітити рештки пережитого жаху — Едуардо навіть не намагається його приховати. Марк трохи згорблюється, опускає очі й каже:
— Вардо, я не хотів…
Та Едуардо лиш хитає головою.
— Знаю. Тобто, звісно, коли я приїхав… Кріс усе мені розповів, отож… я знаю. Але я все ще не знаю, з чим це пов’язано, Марку. Я не розумію, що ти намагаєшся мені цим сказати.
Але він виглядає так, наче хоче зрозуміти, і Марк розуміє, що ось воно — він мусить спробувати. Тому він повільно киває й каже:
— Я… — і це нелегко. Проте він подумки повертається до миті, коли стояв у темноті свого кабінету й дивився на пусті робочі столи Фейсбука, згадує усвідомлення того, що Едуардо ніколи його не пробачить. Тому він заплющує очі та продовжує якомога рішучіше: — Я хотів займатися бізнесом разом з тобою, бо ти був моїм найкращим другом, і я думав… Але в тебе була Крісті, Нью-Йорк та Фенікс, і ти не приїхав і не перестав шукати рекламодавців, ти просто нічого не розумів. Тебе хвилювала лише монетизація і… Тобі не потрібен був Фейсбук, Вардо, у тебе була купа інших можливостей, тоді як у мене був тільки Фейсбук. А тобі було чхати на Фейсбук. І я знав, я знав, що з того, що ти будеш фінансовим директором, нічого не вийде, бо ти був не найкращим кандидатом. Але ти навіть не приїхав до Каліфорнії, щоб спробувати, а потім… коли ти заморозив рахунки, я так розлютився. Ти не просто йшов — ти збирався знищити Фейсбук, при тому, що, крім нього, у мене більше нічого не було. І це було боляче, і я… я хотів показати тобі… на що це схоже. І я не хотів визнавати цього… було надто легко повторювати собі, що це просто ділове рішення, що я вчинив так, як було краще для Фейсбуку — бо Фейсбуку ти не був потрібен, йому було б краще без тебе, і…
— І ти мав рацію, — похмуро перебиває його Едуардо, на що Марк лише згинається над стійкою, хитаючи головою.
— Фейсбуку ти був не потрібен, — витискає він із себе, — але я… я сумував за тобою. Вардо, я сумував за тобою. Будь ласка, я… я не знав, що ти… що… Пробач мені, я…
І він захлинається всім цим. Він знає, що цього недостатньо, цього просто не може бути достатньо. Едуардо навряд… Проте зненацька холодні пальці торкаються його потилиці.
— Гей, гей, Марку, — Едуардо тягне марка на себе, поки той не зісковзує з крісла.
Він дозволяє Марку обхопити руками його талію, вчепитись у тканину сорочки на спині, дозволяє сховати обличчя у вигині його плеча. Він повторює різні дурниці на кшталт «гей, все добре, Марку, все гаразд » і «Марку, не треба, пробач мене, Марку, будь ласка, не треба», гладить його спину й цілує його вологе волосся, аж поки дихання Марка нарешті не вирівнюється.
— Пробач, — врешті видихає Марк.
Коли Марк трохи відхиляється, Едуардо проводить тремтячою рукою по його підборідді. Але він не намагається змусити Марка підняти голову чи самому нахилитись, щоб зустрітись із ним поглядом — він просто притискається щокою до його волосся і каже:
— І ти мені пробач, — його голос огрубілий та сповнений втоми. — Я гадки не мав, що роблю. Я нічого не знав про те, що означає бути фінансовим директором такої компанії, як Фейсбук. Я повинен був сказати тобі знайти когось кращого, але… Мені потрібний був ти, Марку. Ти був потрібен мені більше будь-чого на світі. Але ти був такий зосереджений на Фейсбуці, і якщо для тебе я міг бути лише фінансовим директором Фейсбуку… то я не збирався від цього відмовлятися. І рахунки… це було по-дитячому, дріб’язково і тупо, але я був у такому розпачі… — І Марк лише сильніше чіпляється за Едуардо, коли той, сповнений відлуння старого болю, зізнається: — Марку, я здавався собі таким очевидним. Я думав, ти не міг цього не знати, і що я просто не був тобі.
— Ні, Вардо, я… — заперечує Марк із тривогою в голосі.
Але Едуардо ніжно торкається його обличчя, веде великим пальцем по щоці й погоджується:
— Ні, ти ніколи не помічав такого, Марку, — каже він, і Марк нарешті зводить очі. Едуардо виглядає наляканим, але дивовижно щасливим, і Марк не дихає, коли Едуардо каже: — Марк. Я все ще кохаю тебе.
— Господи, — видихає Марк, а тоді тягнеться й нестямно притискається губами до його щелепи. — Слава Богу. Я теж. Тобто, я теж тебе кохаю, Вардо. Я…
І він не встигає договорити, бо Едуардо нахиляється, і все стає на свої місця. І це схоже на їхній минулий раз, але набагато краще, бо Едуардо відчайдушно цілує його, притягуючи до себе, ніби хоче зробити їх одним цілим. І Марк цілує Едуардо у відповідь, тягнеться до нього бездумно, проходиться пальцями по його волоссю, шиї, плечах, руках, чіпляється за нього, вкладає в це усе, що має. Спочатку поцілунок виходить гарячковим, майже жорстоким, але потім Едуардо сповільнюється, перетворює поцілунок на щось ніжніше, солодше й надійніше. І це заповнює всі порожнечі, які Марк так довго ігнорував, згладжує всі зазубрені краї паніки та страху, замінюючи все це на щось, трохи схоже на надію та трохи на впевненість. Коли врешті Едуардо починає віддалятись, Марк тихо скиглить та намагається слідувати за його рухом, але Едуардо не відпускає його, відсуваючись рівно настільки, щоб притиснутися до скроні Марка в ще одному легкому поцілунку. І Марк розслабляється.
— То ми… в порядку? — нерішуче, проте з надією запитує Марк, хитнувшись вперед та підібгавши голову під підборіддям Едуардо.
Едуардо легко сміється йому у волосся.
— Думаю, ми будемо, — тихо відказує той.
Марк різко видихає, притискаючись до Едуардо ще ближче, торкається губами його ключиці й замовкає. Бо усе це має передісторію, але цього разу… Цього разу Марк не облажається.