Марк кидає свій костюм довгою безладною вервечкою, що тягнеться від вхідних дверей аж до спальні, в самій лише нижній білизні залазить до ліжка під величезну пухову ковдру й намагається, й намагається, й намагається заснути… але сон все не приходить, хоча єдине його бажання зараз — просто взяти й відключитись.
Коли будильник показує, що вже перевалило за другу ночі, він встає з ліжка. Одягається. Йде до свого маленького Пріуса. Їде порожніми вулицями до офісу. Паркується. Входить до будівлі. Головний поверх порожній. Світло вимкнене.
Марк проходить повз свій звичний стіл та простує до кабінету. Нахиляється над кріслом, щоб натиснути кнопку живлення. Падає у крісло. Дивиться на пусті столи, на серце Фейсбука, й думає — ось і все.
Нічого не змінилось. Все точнісінько так само, як було до того.
Відмінність лиш у тому, що…
Він усе ще геній.
Відмінність лиш у тому, що…
Він усе ще генеральний директор однієї з найуспішніших компаній світу.
Відмінність лиш у тому, що…
У нього все ще є обов’язки.
«я так сильно кохав тебе»
Нічого не змінилось.
«все одно все зіпсовано»
Це життя Марка.
Відмінність лиш у тому, що тепер він це знає.
…
Марк пише код. Він — засновник та генеральний директор Фейсбуку, і він кладе руки на клавіатуру та пише код, бо саме це й має робити засновник та генеральний директор Фейсбуку. Зрештою надворі світліє, тоді темніє, тоді знову світліє. Зрештою офіс наповнюється людьми. Зрештою Анджела приносить йому їжу, не з’їсти яку немає жодних причин. Зрештою, його співробітники йдуть додому, потім повертаються, потім знову йдуть додому.
Марк пише код. Марк точно знає, для чого пише кожен із рядків і завжди достеменно знає, який рядок написати. Він ніколи не пише рядок, не знаючи, навіщо. Ніколи не пише рядок, вважаючи, ніби зможе отримати інший результат, аніж той, на який той насправді спрямований. Він ніколи не пише неправильний рядок, бо розгублений чи наляканий. Він ніколи не пише неправильний рядок. Крапка. Марк розуміється на програмуванні.
Марк пише код. Він — засновник та генеральний директор Фейсбуку.
…
— Марку. Марку. Блять, Марку!
Комп’ютер Марка зникає, й він витрачає цілу секунду на те, щоб зрозуміти — це тому, що він більше не дивиться на свій комп’ютер. Хтось розвернув його крісло.
Він кліпає, втупившись у Дастіна.
— Що? — питає, здивовано розуміючи, що через довгу мовчанку йому важко рухати язиком.
Дастін, здається, й справді розлючений.
— Ти що, просидів тут з самої неділі? — вимагає він.
— Напевно?
Марк намагається порахувати, скільки минуло днів, та вони не мають для нього жодного сенсу.
— Давай без цих твоїх фокусів, Марку. Я дивився записи з камер спостереження. Ти тут від неділі.
— Гаразд. В мене зараз якась зустріч?
Господи, у нього ймовірно справді призначена якась зустріч. Що сьогодні за день? Він ходив на зустрічі? Чому Анжела дозволила йому пропустити їх?
— Зуст… Боже, Марку. Сьогодні середа. Анжела весь тиждень переносила твої зустрічі. Ти більше не в коледжі. Так не можна, ти ж себе вбиваєш. У нас на горизонті навіть не маячить якийсь новий грандіозний прорив, так що якого дідька? Тобі пора додому.
Дастін нахиляється, хапає Марка за руку, смикає його, змушуючи встати, і…
…
…Марк лежить на дивані. На тому, що в його кабінеті. Його голова аж тріщить, у нього настільки пересохлі очі, що йому боляче навіть просто розімкнути їх.
— …не знаю… він не… з офісу…
Марк повертає голову, глипає на свій стіл. Стіл майже поруч, комп’ютер усе ще ввімкнений, і він міг би просто…
— Містере Цукерберг? — обережно запитує Анжела.
Марк кліпає, і раптом її обриси стають чіткими. Вона стоїть на колінах поряд з диваном, її очі почервоніли, а туш потекла.
— Що сталось? — запитує він.
Анжела просто дивиться, а тоді пхає плашку води йому до рук й допомагає сісти, щоб він міг попити. Пальці підозріло погано слухаються, тому він просто тримає пляшку доти, доки Анжела не забирає її й не відкручує кришечку.
— Дякую, Анжело, — мовить хтось, й Марк одразу ж бачить Кріса, котрий доторкається до Анжелиного плеча, коли та встає. — Можете викликати авто?
Анжела декілька разів прокашлюється, перш ніж кивнути та попрямувати до дверей. Окрім неї в головному офісі знову нікого, але Марк не має ні сили, ні бажання коментувати це. Марк випростується — це забирає більше зусиль, аніж повинно б — та робить ковток води з пляшки.
— Марку, — Кріс обережно сідає на диван поряд, — що відбувається?
— Я бачився з Едуардо, — мляво відповідає Марк та жахається тремтінню власного голосу. Робить ще ковток води. На Кріса він не дивиться. — Він сказав, що він… — Марк задихається, йому важко підібрати слова — все це звучатиме не так, коли він розповість Крісу. — Він сказав, що він… — намагається Марк іще раз.
— Я знаю, — розбито мовить Кріс, і…
— Крісе, я…
— Я знаю, Марку. Мені шкода.
Марк робить рваний вдих. Кріс обережно кладе руку йому на плече, і щось у Марка в грудях дає тріщину, серце на мить завмирає — Марк гадає, що коли б він не був настільки зневодненим, то міг би почати плакати. Але вiн не плаче, просто сидить на дивані разом із Крісом, аж поки не повертається Дастін.
— Так. Я зігнав усіх до кімнати відпочинку. Авто чекає коло входу, так що пішли, — спокійно мовить Дастін, і вони зводять Марка на ноги.
— Вибач, — шепоче Марк, дозволяючи Дастіну підхопити себе за талію.
Дастін лише хитає головою.
— Ти налякав мене, Марку, — каже він так тихо, ніби не хоче, аби Кріс дізнався. — Ти всіх нас налякав. Не роби так більше, добре?
І Марку хотілось би пообіцяти Дастіну, що це востаннє, але…
— Я спробую, — каже він натомість їм обом.
Бо він усе зіпсував. І він гадки не має, що коїть. Проте вони хороші друзі, набагато кращі, ніж він на те заслуговує. Отож його слова — найближчі до тих, котрі вони хочуть почути, і тих, котрі він може сказати без брехні.
Один зі службових автомобілів чекає коло входу, біля самісіньких дверей. Водій — Марк відчуває неясну радість, коли бачить, що це не Тоні — відчиняє задні дверцята, тільки-но всі троє виходять з офісу. Дастін дозволяє Марку залізти на заднє сидіння. І в ту саму мить, як Дастін збирається прослизнути слідом, а Кріс обходить авто, щоб сісти з іншого боку, Марк розуміє, що ці двоє зібрались їхати разом із ним.
— Ні, — заперечує він, безуспішно намагаючись відіпхнути Дастіна. Той зупиняється, завмерши в незграбний позі. — Я просто хочу повернутись додому. Хочу спати.
Але має на увазі «хочу побути сам» і «більше не хочу так почуватися».
— Марку, — обережно починає Дастін, але Марк хитає головою, перебиває його.
— Ви з Крісом маєте залишитись тут. Мінімізувати збитки. Добре? — питає Марк.
І крізь туман в голові розуміє, що це правильне рішення. Тому що, звісно ж, після того, як генеральний директор втрачає свідомість у своєму особистому кабінеті, мінімізувати збитки просто необхідно — радше за все відшукається декілька заяв про звільнення, а ще кожен працівник муситиме підписати додаток до стандартної угоди про нерозголошення. Інакше, якщо про це стане відомо, їх акції різко впадуть. Марк знає, що повинен хвилюватись через це, та він не хвилюється — що б там не було, він просто знову намагається відіпхнути Дастіна, бо це все, що йому зараз залишається.
— Я досі ваш босс, — втомлено нагадує він.
Дастін кидає на нього ще один погляд, перш ніж дозволяє виштовхати себе з авто. Кріс просить водія впевнитись, що Марк одразу ж ляже спати, а Дастін каже Марку, що вони збираються забігти до нього, аби перевірити, чи з ним все гаразд. І коли водій нарешті — нарешті — замикає дверцята, Марк дозволяє собі зімкнути повіки й не розмикає їх аж поки вони не приїжджають до його дому.
Лише після третьої спроби вставити ключ у замок вхідних дверей він розуміє, що водій стоїть просто за його правим плечем, ніби дійсно вважає, що зайде в дім разом із Марком і, можливо, що навіть вкладе його спати.
— Досить, — рішуче мовить Марк, і водій виглядає так, начебто зважує Крісові інструкції проти Маркового невдоволення. Отож Марк заявляє абсолютно серйозно: — Я викличу поліцію, якщо Ви зайдете за мною до цього будинку. Дякую за поміч, але Вам вже час, — і гепає дверима прямо у нього перед носом.
В його домі тихо та порожньо. Він прямує до вітальні, лягає на свій дорогий диван. Заплющує очі та уявляє, ніби це той самий диван, що був у них в Кіркленді. Ніби він чує галас людей в коридорі, котрі обговорюють заняття, весняні канікули та вечерю. Ніби будь-якої миті може увійти Кріс, Дастін чи Едуардо, і ніхто з них не буде сердитись, розчаровуватись чи звільнятись. Ніби він усе ще не облажався, ніби він усе ще той, кого вони раді бачити і з ким раді знатися.
Він гадає, як би воно було, коли б того літа Едуардо все ж приїхав, коли б він краще розумів, яким Марк хоче бачити Фейсбук, коли б сам Марк краще намагався пояснити своє бачення щодо реклами на сайті. Як би воно було, коли б Марк не був таким наляканим і разом з тим — сповненим рішучості довести, що це не так. Коли б він просто попросив «поїдеш зі мною?» замість того, щоб звалити все на Едуардо як на фінансового директора. Він гадає, як би воно було, коли б він ніколи не винайшов Фейсбук, коли б залишився у Гарварді, коли б він нарешті відкрив очі й усвідомив, чому Едуардо завжди поруч. Він гадає, як би воно було, коли б він не став багатим та знаменитим, коли б він так і залишився звичайним мудаком, котрому дісталися б усмішки Едуардо, його ніжні доторки та розсіяні поцілунки.
Марк бере домашній телефон і дзвонить своєму адвокату, котрий займається його особистими справами й котрого не турбують справи Фейсбука. Він пояснює йому, чого хоче, і оскільки він платить йому просто нечувані гроші, той одразу ж готує та приносить потрібні документи.
— Я зобов’язаний порадити не робити цього, містере Цукерберг. Хоча формально акціонерною угодою це й не заборонено, але оподаткування просто абсурдне, — рішуче мовить адвокат, стискаючи папери так, ніби думає, що Марк раптом візьме й вирве їх у нього з рук.
— Мені байдуже, — відповідає Марк.
Адвокат зітхає й передає папери Марку — той переглядає їх та ставить підпис. А тоді, просто тому що зіпсувати усе ще більше у нього просто не вийде, дописує знизу тремтячими пальцями:
«Краще б я будував оглядові колеса».
Адвокат читає записку, і вираз його обличчя стає трохи м’якшим. Він складає документи в охайний стосик.
— Передасте їх йому в руки? Лише йому. Я не хочу… — і вмовкає, бо й сам не певен, чого саме він не хоче. Щоб хтось знав? Та нехай хоч всі дізнаються, його хвилює не це.
— Я подбаю, щоби посильний точно знав, що нікому іншому не можна за них підписуватись, — м’яко каже адвокат, а потім тихо йде.
Марк сидить там ще якийсь час, перш ніж встає, йде до своєї спальні й спить два дні підряд.