Джош та Сем дістають йому запрошення на цю суботу — на вінчання та весільну гостину опісля. Марк не знає, як їм це вдалося, та йому й байдуже.
Коли у п’ятницю вранці він заходить до офісу, то просить Анжелу віднести його костюм у хімчистку, в котрій все зроблять того ж дня, а тоді відсилає її купити якусь річ, котра була б найдорожчою серед усіх весільних подарунків для Олівер-Норманів. На її запитання він каже, що Майкл Олівер та Бретт Норман — його друзі. А тоді ігнорує дуже підозріливий погляд, коли вона запаковує кавоварку еспресо за вісімнадцять тисяч доларів. Марк гадає, що, ймовірно, виставлення цих кавоварок до продажу — це такий собі жарт. Та що б там не було, тепер одна така буде у Майкла з Бреттом.
На щастя, Дастіна в офісі немає — він влаштував собі довгий вікенд, а з Крісом Марк побачиться аж в понеділок, отож протягом робочого дня на нього ніхто не розставляє пастки. Він сидить в офісі до одинадцятої, а потім прямує додому й одразу ж лягає спати.
Суботнього ранку він прокидається із думкою поснідати, та врешті вирішує, що не варто. Приймає душ, шкодуючи, що не додумався підстригтись, вдягається в костюм та виходить на вулицю, де його вже чекає автівка.
— Гарно виглядаєте, містере Цукерберг, — весело щебече Тоні, його водій.
Насправді він каже це кожного разу, проте цим ранком його слова справді змушують Марка почуватись трохи ліпше.
— Спасибі, Тоні, — відповідає він та сідає на заднє сидіння.
Тоні закриває за ним дверцята.
Марк гадки не має, що він збирається сказати Едуардо. І це доволі прикро, бо він добре знає, що коли йому доводиться говорити спонтанно, люди переважно вважають його слова різкими. Але що він повинен сказати? «Пробач, я й не усвідомлював, що ти хотів переспати зі мною. З тих пір я зрозумів, що таке робить людей вразливішими. І коли б я лише знав, то сприймав би усе інакше»? Він хотів би мати можливість обговорити це з Крісом.
Вінчання дуже красиве… напевно. Марк показує своє запрошення швейцару заміського клубу саме в ту мить, коли вже розсідаються по своїх місцях останні гості. Йому вдається прослизнути до стільця в останньому ряді на веранді просто перед тим, як двоє женихів починають йти до вівтаря. Але більшу частину церемонії він пропускає, бо все, що він бачить — це потилиця Едуардо у другому ряді. Час по часі Едуардо схиляється до чоловіка поряд із ним, і Марк відчуває хворобливий гнів, коли впізнає ледь кучеряве світле волосся.
Після того, як новоспечені містер та містер Олівер-Норман вертаються проходом, тримаючи за руки, перед початком весільного бенкету у святковому розкладі робиться перерва. Марк безцільно тиняється самим краєчком натовпу, перебираючи в голові усі можливі варіанти початку розмови, проте жоден не здається правильним — жоден навіть близько не дозволить йому знову здобути прихильність Едуардо. Та це все повна дурня, бо…
— Бретт казав, що ти приїдеш, та, якщо чесно, я думав, що від хвилювання через усю цю весільну біганину в нього почав протікати дах, — раптово лунає голос Едуардо просто поряд із ним.
Марк розвертається, відчуваючи, як стрімко росте його пульс. Едуардо у сіро-блакитному костюмі виглядає неймовірно, кожна лінія — витончена досконалість. Але куточки його очей сторожко примружені, а пальці, стиснуті на винному келиху, аж побіліли від напруги.
— Я хотів поговорити з тобою, — видає Марк секунду потому.
Едуардо не відповідає, тільки ледь здіймає брови і робить жест «як собі хочеш». Він виглядає трохи знудженим, і Марк відчуває, як у нього всередині зароджується розчарування — почуття, котре росте, коли до Едуардо підходить чоловік з бару, і той відвертається від Марка, щоб привітатись з ним.
— Ось ти де! А це… ще хтось із твоїх друзів? — запитує чоловік, і Едуардо ледь не захлинається.
— Ми зналися в коледжі, — відповідає Едуардо, прочистивши горло, і Марк гадає, що, в принципі, можна й так сказати. А тоді Едуардо, просто тому що не може втриматись, каже: — Джейсон Майєр. Це Марк Цукерберг.
В очах Джейсона не сколихується навіть найменша іскра впізнавання, коли Едуардо промовляє ім’я Марка — він просто протягує долоню та грайливо всміхається. Очевидно, Марк — просто ще одне ім’я з довжелезного списку нових знайомств. І почуття, котре виникає з цього усвідомлення, обтинає будь-яке бажання гратись у ввічливість. Секунду потому, протягом якої Марк навіть не ворушиться для рукостискання, лиш продовжує пропалювати його лютим поглядом, Джейсон глипає на Едуардо і непевно опускає руку.
— Пробач, Джейсоне, нам треба поговорити наодинці, — нарешті видає Едуардо, торкаючись Джейсона легким вибачливим рухом.
Того жест, схоже, заспокоює — він не зрушується з місця та не йде за Едуардо, коли той прямує геть з головної зали. Марк не без насолоди спостерігає за тим, як Едуардо відходить від Джейсона, а тоді й сам прямує за Едуардо, кидаючи Джейсону через плече застережливий погляд.
— Що ти тут робиш, Марку? — жорстко кидає Едуардо, зачиняючи за ними двері невеличкого кабінету.
— Я ж ніби вже сказав, що хочу з тобою поговорити.
— Нащо? — запитує той, відставляючи свій келих на пустий стіл та розвертаючись обличчям до Марка.
— Бо… я маю на увазі… Нещодавно я дізнався, що ти мав до мене почуття, які були далеко не дружніми. У коледжі. Тобто, що ти хотів зайнятись зі мною сексом, — уточнює він, бо Едуардо завмер, втупившись у нього нічого не тямлячи поглядом. І поспіхом продовжує: — З огляду на цю інформацію, у ретроспективі твоя реакція на розмивання твоєї частки, котра тоді здавалася повною несподіванкою, тепер виглядає більш передбачувано. І тому моя нездатність завбачити таке зараз виглядає дещо по-дурному.
— Це найгірші вибачення з усіх, що я колись чув, — відрізає Едуардо, і Марк супиться.
— Власне кажучи, це не вибачення.
— Що ж, мабуть, я радий, що ти це розумієш, — бурчить Едуардо.
Марк розчаровано хитає головою.
— Я це до того, що, гадаю, під вибаченнями зазвичай мають на увазі, що той, хто їх просить, вчинив би інакше, коли б йому випала така нагода. І хоч мені й шкода, що моє рішення створило між нами невиправданий конфлікт, я вчинив так, як повинен був вчинити задля Фейсбука, і зробив би це знову.
— Боже мій, — видихає Едуардо з недовірою, потираючи обличчя обома долонями. — Тобто ти хочеш сказати, що прийшов сюди, щоби не-вибачитись переді мною?
— Я прийняв розумне ділове рішення. Не думаю, що люди мають просити за таке вибачення.
— Розумне ділове рішення? — повторює за ним Едуардо, і нарешті в його голосі з’являється ще щось окрім ввічливої байдужості. — Скористатись довірою найкращого друга, щоб обманом виштовхати його з компанії, котру ти заснував разом із ним — ось це ти називаєш розумним діловим рішенням?
— Ти становив небезпеку для Фейсбука, — напирає на своє Марк, хоча тепер, коли він думає про це, то не може згадати точно, які саме міркування спонукали його так вчинити. — Ти не розумів цього. Ти полетів до Нью-Йорка на пошуки рекламодавців, і…
— Полетів до Нью-Йорка? — перебиває Едуардо, підвищуючи голос, і так, у нім зараз абсолютно точно вирує гнів. У Марка щось стискається у грудях — усе мало статися не так. — І все? Ось твоя причина? Поїхати в Нью-Йорк — це аж так жахливо, що тобі довелось негайно вигнати мене з компанії, але ти дозволив такому ідіоту, як от Шон Паркер, котрого тричі заарештовували за зберігання кокаїну, залишитись? Нью-Йорк гірше за це?
— Мені було потрібно, аби ти повернувся — я казав тобі про це! Ти не повернувся! — кричить Марк. І це звучить як гірка правда. Це звучить як паніка, що охопила його того літа — все розвивалось занадто швидко, а Едуардо не приїжджав, не дослухався, а тоді заморозив рахунки, зіштовхнувши Марка віч-на-віч із тим, що він може покинути його будь-якої миті, бо… — Ти чхати хотів на Фейсбук! Тебе турбувало лише те, як за допомогою сайту робити гроші!
— Я намагався робити те, чого, як я думав, потребував Фейсбук, Марку! Мені шкода, що я на цьому не розумівся! — кричить у відповідь Едуардо, вся його натренована стриманість зникає. — Мені шкода, що я не був сраним генієм! Та якщо ти вважаєш, що справа була у грошах, то пішов ти!
Едуардо розлючений, настільки, що його мало не трясе. І, навіть попри шок, Марк сподівається, що стіни цього кабінету товстіші, ніж виглядають. Бо інакше їх сварку зараз чує кожнісінький гість на весіллі.
— Я дав тобі кошти на Фейсбук, бо ти цього хотів. Я намагався зробити так, щоб усе вийшло, бо для тебе це було важливо. Справа ніколи не була у Фейсбуку. Я б віддав тобі все до останнього цента, навіть коли б ти будував бісові оглядові колеса, так що пішов ти. Ти викинув мене тільки но отримав інвестиції від Тіля, тому не кажи, що це мене турбували лише гроші!
Едуардо важко дихає, у нього розчервонілось обличчя, і він притискає долоню до лівого боку грудини, як роблять актори телебачення, коли вдають серцевий напад. Марк простягає руку перш ніж встигає схаменутись. Бо легко ігнорувати таке, коли він цього не бачить. Та лиш один погляд на вираз обличчя Едуардо… Проте Едуардо відштовхує його руку і повертається до Марка спиною.
— Все було не так, — мляво протестує Марк.
Едуардо правильно визначив часові рамки, але помилився з причинами. Все йде не так, як мало б. Едуардо лиш сміється — коротко та гірко. Коли він знову розвертається, вираз його обличчя спокійний, проте злість нікуди не поділась.
— В твоїй голові повно лайна, Марку, і я навіть не певен, віриш ти сам у все це чи ні. Байдуже. Ми все владнали, у нас обох більше грошей, ніж ми колись взагалі зможемо витратити, так що яка різниця? Просто дай мені спокій. Я рухаюсь далі.
— О, то ти рухаєшся далі? З Джейсоном? — огризається Марк й одразу ж про це шкодує.
Едуардо знову сміється.
— Туше, Марку. Ти мене підловив. Схоже, ти врешті переміг, — насміхається він. Проте в його тоні є ще щось — ніби він щось замислив. Марку це не подобається, бо не схоже, ніби той замислив щось добре. А ще він не розуміє погляду, що кидає на нього Едуардо. А тоді, перш ніж він встигає бодай трохи розібратись у тому, що відбувається, Едуардо підходить ближче, шепочучи: — Та якого дідька, все одно все зіпсовано.
— Вардо, — видихає Марк.
Проте Едуардо грубо притискає його до стіни, накриває його губи своїми, і Марк забуває, що взагалі намагався сказати.
Едуардо тягне його за волосся, змушує закинути голову назад, і Марк — приголомшений, розгублений, охоплений відчаєм — мимоволі слідує за цим порухом. Всюди, де Едуардо його торкається, де ковзає руками під піджак, де проводить пальцями вздовж лінії шиї, Марк відчуває, ніби його охоплює полум’я. І він бездумно кидається у цей вогонь, мало не захлинаючись почуттям, що вирує у його грудях. Едуардо м’яко торкається губ Марка язиком, і у Марка від цього паморочиться в голові. Він заплутується руками в піджаку Едуардо, щоб притягнути його ближче. Розтуляє рот, щоб прикусити його нижню губу, щоб впустити його, щоб впевнитись, що Едуардо залишиться з ним, що він не…
Едуардо віддаляється, майже ніжно відриває руки Марка від піджака, ігноруючи його «ні, ні ні, Вардо, ні», і відштовхує його від себе.
— Мені не слід було цього робити, — каже він, і Марк відчайдушно хитає головою. Але Едуардо лише ловить руки Марка, коли той знову намагається вхопитись за нього, й міцно утримує їх якомога далі від себе. — Ні, Марку, послухай мене. Я не можу так з тобою вчинити. Навіть якщо… навіть якщо ти думаєш, що шкодуєш, і, ймовірно, ти й справді шкодуєш у якийсь свій особливий спосіб, я не можу так вчинити з тобою. Для мене справа ніколи не була у Фейсбуці, але для тебе була. І завжди буде. Ти просто взяв і викинув мене, Марку. — І його руки починають тремтіти. Чи це у Марка? — Я ніколи не думав, що таке може статись. І я все ще не розумію, за що, і я не можу…
— Вардо, ні, будь ласка, я не хочу… — благає Марк, тому що ненавидить вираз обличчя Едуардо.
Він ненавидить цей вираз. І це в стократ гірше за той день, коли Едуардо розбив його ноутбук. Бо зараз він знає, що це значить. Він знає, що Едуардо йде і більше ніколи з ним не розмовлятиме.
— Замовкни, Марку, — невпевнено мовить Едуардо і знову пригортає Марка до себе, утримуючи його руки затиснутими між їх тілами.
Цього разу він Марка не цілує, лише притискається до нього, теплий та близький. А Марк просто чекає. І його трясе. Бо він все просрав. Бо все, що він каже — все неправильно, тому він більше нічого не скаже. І тоді, можливо, лише можливо…
Та Едуардо лише переривчасто зітхає й торкається легким поцілунком до Маркової скроні.
— Я так сильно кохав тебе, — здушено зізнається він.
А тоді йде, зачинивши за собою двері кабінету.
Певний час потому Марк відштовхується від стіни й теж прямує до дверей. Зала пуста, він не зустрічає ні душі, коли простує до задньої частини клубу. Він прослизає повз спантеличених кухарів на кухні та виходить через чорний вихід на задню парковку, де Тоні уже чекає його в авто.