Зазирни до мене, як прийдеш.
К .
Наступного ранку на столі, котрим Марк зазвичай користується, тобто на тому, що в головній залі, його чекає записка. Її залишили просто на клавіатурі — там, де у нього не буде ані найменшого шансу її не помітити. Кріс — наступний етап у його зборі даних, і Марк знав, що після їх зустрічі Дастін піде прямісінько до нього. Та все одно якось трохи дивно бачити її тут. Може, воно ніяк з усім цим не пов’язано? Малоймовірно, звісно. Та Марк навіть уявити не може, чому раптом Кріс вирішив, що воно аж таке термінове. Що б там не було, питання доволі спірне. Зараз лише сім по п’ятій. Отож навіть попри те, що в офісі є люди — все ж Фейсбук не проста собі компанія, а міжнародна, тож офіс ніколи не пустує — самого Кріса не буде ще принаймні декілька годин. Отож він відкладає записку й відкриває пропозицію по одному з проектів, котру планував переглянути вдень.
— Як довго ти тут? — чується голос Кріса.
Марк зводить очі й впирається поглядом у нього — той стоїть коло його стола, тримає в руці стаканчик зі Старбаксу. Він глипає в куточок екрана монітора й розуміє, що вже дванадцять по восьмій. Пропозиція зацікавила Марка, й він почав писати код на пробу, аби побачити, як це все працюватиме, і, чого й слід було чекати, втратив лік часу.
На краєчку столу лежить тарілка з байґелем, помащеним вершковим сиром. Марк поняття не має, звідки вона там взялась.
— З п’ятої, — кидає він у відповідь.
Кріс зітхає. Його волосся скуйовджене, він уже виглядає трохи втомленим. Марк дивується, навіщо той прийшов так рано.
— Чудово. То що, пройдешся зі мною до мого кабінета? І байґель свій бери, поснідаємо, — пропонує Кріс, тож Марк зводиться на ноги й простує за ним по коридору, не забувши по дорозі прихопити свою їжу.
Кабінет Кріса знаходиться на другому поверсі. Вони чекають на ліфт разом зі С’юзан — аналітиком їх азійського ринку, котра щойно повернулась після двох місяців відпустки та ще двох місяців віддаленої роботи вдома. І Марк просто безмежно радий, що вся та морока закінчилась.
— Радий знову бачити Вас в офісі, С’юзан, — каже він їй.
Бо дуже важливо, аби співробітники розуміли — їх цінують. А ще — бо кожному співробітнику лестить коли генеральний директор знає його ім’я.
— Приємно повернутися, містере Цукербергу, — відповідає вона, сяйливо всміхаючись.
Під’їжджає ліфт, вони усі заходять всередину. І тоді С’юзан показує справжню — заради всього святого — фотографію дитини, загорнуту у зелену ковдру. Марк згадує, що дійсно, вона ж була в декреті. Він щиро волів би, аби ковдра була блакитною чи рожевою, бо він гадки не має, дівчинка в неї чи хлопчик. Марк зиркає на Кріса, але той лише підіймає брови та продовжує хлептати свою каву. У Марка виходить видати щось схоже на звук схвалення. И тільки-но ліфт зупиняється на другому поверсі, він одразу ж втікає. Коли двері зачиняються, Кріс махає С’юзан на прощання та прямує за Марком.
На другому поверсі, на відміну від першого, закрите планування. З-поміж усіх тутешніх кабінетів, Крісів — найзатишніший. Уся північна стіна вистелена каменем, а велетенське, від підлоги до самої стелі, вікно за його столом, виходить просто на височенне дерево. Отож вранішнє світло, просочуючись крізь зелене листя, ллється приглушено та заспокійливо.
Проте замість того, аби піти до свого робочого столу, Кріс сідає за стіл для переговорів на чотирьох в передній частині кабінета, відставляє каву вбік та вказує Марку на місце навпроти.
— Отже, Дастін майже впевнений, що ти помираєш, — починає Кріс без довгих передмов.
— Ага, — Марк зводить брови й тицяє пальцем у свій байґель. — Але я не вмираю. Принаймні не швидше за решту. Але ж це Дастін.
— Звучить похмуро, але добре раз так. Тоді в чому справа?
Голос Кріса лунає несподівано напружено. Марк дивиться на нього, тоді переводить погляд на щось за вікном.
— Я поцікавився, як би він описав Едуардо часів Гарварду, — видає він, але Кріс лиш хитає головою.
— Це я знаю. Але нащо?
— Бо я хотів знати.
— Ісусе! Марку… — Марк здивовано відхиляється назад, коли Кріс із силою гепає рукою по стільниці, звук відлунює по всьому просторому приміщенню. Кріс робить глибокий вдих і проводить обома руками по волоссю, перш ніж різко видихнути. — Гаразд. Добре, вибач. Для чого тобі це знати, Марку?
Марк не впевнений, чи хоче пояснювати, але не скидається на те, ніби цього ранку від Кріса варто щось приховувати.
— Того вечора він виглядав якось інакше, але Дастін зі мною не погодився. Я хотів дізнатись, на основі чого він так вирішив. Хотів розпитати ще й тебе, та певно вже не буду. Ти якийсь злий.
Кріс стогне, важко хилиться вперед, впирається ліктями у стіл та ховає обличчя у долонях. Марку гадає, він почув приглушене «ну й срака», але настільки тихеньке, що може йому й здалось.
— Добре. Гаразд. Марку. — Кріс знову випростується й тепер уже здається не сердитим, а радше у відчаї. — Облиш це. Добре? Що сталось те сталось. З Фейсбуком все добре. Все закінчилось. Ти побачив його на вечірці — я справді дуже про це шкодую. Але нічого не змінилось. Все як раніше.
— Тобто ти не вважаєш, що він поводив себе якось дивно? — допитується Марк.
— Ні! Він поводився як Едурдо, зрозуміло? Він нарешті почав поводитись нормально. А навіть коли щось і змінилось — Марку, минуло купа років.
— Знаю. А що ти мав на увазі під «нарешті»? — запитує він, зачепившись лише за ті слова Кріса, котрі здаються вартісними. Той трохи блідне, а Маркова цікавість від цього лише зростає. — Скажи мені, — вимагає він. Кріс застережливо виставляє руку вперед. — Крісе.
— Просто… Марку. Послухай. Вас із Дастіном там не було, тому ви… Тобто, я просто мав… Ми з ним усе ще вчились в одному університеті, Марку, я не міг просто взяти і почати вдавати, що не знайомий з ним. — Кріс стискає зуби, а тоді продовжує. — Йому потрібен був хтось, хто розумів, що відбувається. Не те щоб я підходив на цю роль найкраще, але я був близько. Всі знали про позов, але не про решту. Нікого це не обходило. Він потребував когось, хто б турбувався про нього. — І наостанок кидає різко: — Можеш мене звільнити, якщо хочеш, але мені не шкода.
— Я не збираюсь тебе звільняти, — видихає Марк крізь шум у вухах. «Решту»? Що це взагалі означає? — Ти ніколи не казав… нічого. — Він двічі ковтає, щоб позбутися від ядучого присмаку в роті.
Кріс сміється якось уривчасто.
— Ні. Ні, не казав. — Голос змучений, зате наїжаченість зникла.
Марк сподівається, що Кріс перестав злитись. Раніше той ніколи на нього по-справжньому не сердився. Марк точно більше ніколи не запитає його про Едуардо.
— Господи, — каже Кріс після декількох хвилин мовчанки й знову зітхає.
Він, безперечно, перестав сердитись — він опановує себе, й Марк відчуває, як вирівнюється пульс і перестає паморочитись в голові. Через кілька хвилин Кріс знову рішуче зводить на нього погляд.
— Послухай, Марку. Я знаю, яким ти можеш бути, коли хочеш у чомусь розібратись. Але ти маєш викинути це з голови, — він робить голос директора по зв’язках із громадськістю — низький, плавний і трохи улесливий, і Марк ледь не починає кивати., перш ніж ловить себе на цьому. — Фейсбуку не потрібна реклама, яку це все може створити, тому… Заради Фейсбука і себе самого, відпусти це. Ви обоє — мої друзі, і для жодного з вас я такого не хочу. Прошу тебе, Марку.
Кріс здається настільки обнадіяним, що Марк знає — він просто не зможе розповісти йому правду.
— Я розумію, — відповідає він.
Він не збирається це відпускати.