— Дастіне.
Просто перед ним Дастін розсіяно погойдується під щось, що лунає з його навушників з шумопоглиначами. Вони громіздкі й разюче білі — Марк щиро їх ненавидить. Бо іноді — тобто дуже, дуже часто — Дастін забуває, що якщо він не чує своїх співів, то це зовсім не означає, що й інші теж їх не чують. Марк тягнеться, кладе руку Дастіну на плече. Той скрикує й різко розвертається в кріслі. Cудомно вириває шнур з гнізда, і тепер голос Кетті Перрі виривається вже з динаміків колонок. Дастін хапається за груди й піднімається, хитаючись у перебільшеному подиві, коли мацає свій комп’ютер, щоб вимкнути звук. Навколо них робота триває без жодної затримки.
ᅠ— Господи Ісусе, Марку, — Дастін дивиться на Марка величезними, повними смутку очима й продовжує хапатися за груди. Марк у відповідь втуплюється порожнім поглядом, і Дастін трохи випростується, звична легковажність швидко починає сходити нанівець. — Щось трапилося?
Ні. Або так. Чи все ж ні? Марк не певен.
— Мені треба поговорити з тобою, — натомість заявляє він і прямує до свого особистого кабінета.
Анджела супиться, спостерігаючи за ним з іншого кінця кімнати — він рідко використовує свій кабінет, хіба що для того, аби поспати — а потім переводить похмурий погляд на Дастіна.
— У чому річ? — запитує Дастін, тільки-но вони опиняються всередині, й зачиняє за собою двері. Марк сідає за свій стіл, жестом показує Дастіну на стілець навпроти. Він кладе руки перед собою, розчепіривши пальці, і дивиться донизу. — Марку?
Марк впевнений, що міг би якось вдаліше почати цю розмову.
— Розкажи мені про Едуардо, — просто випалює він.
Він не знає соціально прийнятнішого способу запитати про людину, чиє ім’я протягом стількох років мало коли чув.
— …щ-що? — придушено питає Дастін, і Марк зводить на нього погляд.
Дастін робить круглі очі, трохи блідне. Марк насуплюється.
— З тобою все гаразд?
— Чи все гаразд зі мною ?
— Хочеш води?
Марк привстає, рушивши було у бік міні-холодильника в кутку. Дастін тицяє на нього пальцем, і він обережно сідає назад. Дастін робить глибокий вдих, після чого зціплює пальці в замок.
— Що відбувається, Марку? З тобою все добре? Не думай, ніби я не помітив, що Анджела носиться з тобою, як курка зі своїм єдини курчам. Ти що, вмираєш?
Останнє питання прозвучало жартівливо, однак від самої його основи тягнеться червона ниточка справжньої непідробної паніки. Марку це не подобається.
— Ні, Дастіне, не помираю. Я в нормі, — запевняє він. Дастін одразу ж полегшено відкидається на спинку. Марк це ігнорує, продовжуючи: — Розкажи мені про Едуардо.
— А… а що з ним? — обережно запитує Дастін.
— На… На тому… Н… — Як це Кріс називав? — На вечері «Переможемо голод». — Ісусе, що за ідіотська назва. — Він не виглядав…
— …не виглядав?.. — Дастін робить невизначений жест руками, але Марк навіть не до кінця впевнений, що саме хотів запитати.
— … дивним? — завершує він трохи розпливчасто.
У кабінеті дуже гаряче. Потрібно сказати Анджелі, щоби покликала когось оглянути вентиляцію.
— На вечері «Переможемо голод»? — недовірливо перепитує Дастін. — Марку, це було чотири місяці тому!
— Знаю. То що, виглядав?
— Дивним? Ні, він… він був таким, як і завжди.
— Але він не здавався… тобто, він… — Господи, він не може просто сказати «хіба він не здавався надзвичайно привабливим?», це прозвучить тупо. Дастін просвердлює його поглядом, отож Марк збирає себе докупи й намагається зайти з іншого боку. — Що ти думав про нього в Гарварді? Як би ти його описав?
— … — Дастін кілька разів розтуляє й затуляє рота, втупившись у Марка, а потім робить жест, який повинен означати «якого хріна?». — Він був… розумним, привабливим, відповідальним… завжди добре одягався, звісно. Він був схиблений на математиці, хоч і добре приховував це. Трохи старомодним, тобто… ну… джентльменом? Він любив людей, і вони відповідали йому тим самим… він завжди був милим, дбайливим, знаєш, він був… гарним… — і замовкає під поглядом Марка, хай би що той означав.
Марк змушує себе видихнути. Другом . Правильно. Едуардо був гарним другом. Марк ніколи й не стверджував, що це не так. Проте все це не надто йому допомагає.
А як щодо того, коли він стояв надто близько? Хіба він не виглядав так, ніби чогось потребував? Якщо люди так сильно любили його, то чому він цілими днями тільки те й робив, що стирчав у їхній кімнаті? Та й свою збиту клепку стосовно математики приховувати йому ніколи не вдавалося — він завжди ніяковів, розповідаючи на вечірках дурнуваті математичні жарти. То якого біса? Марк хоче запитати, але не може змусити себе це зробити. Він стискає підлокітники й знову видихає.
— Марку, — Дастін нахиляється вперед, завмирає на половині поруху, ніби хотів простягти руку до Марка через стіл, але потім передумав. Його голос — низький і приглушений, і Марк уявлення не має, що означає вираз його обличчя. — Ти певен, що з тобою все гаразд? Серйозно, що сталося?
— Я в нормі. Дякую, що відповів на мої запитання.
Марк розмірковує про те, що Дастін теж гарний друг. А потім, дивлячись через його плече, киває Анджелі, котра весь цей час нерішуче тупцювалась зовні. Анджела майже миттєво відчиняє двері до кабінету, перериваючи все, що б там Дастін не збирався сказати.
— Містере Цукерберг, вибачте, але якщо ви хочете встигнути на зустріч у центрі міста, мусите поспішити, — каже вона, пильно вдивляючись в його обличчя.
Марк не знає, що вона там побачила, але він збирається дати їй надбавку до зарплати. Дастін нахмурюється, проте все ж встає. Кидає насторожений погляд на Анджелу, а тоді знову повертається до Марка.
— Марку… — вагається він, але потім продовжує: — Ти ж знаєш, що можеш поговорити зі мною, так? Зі мною чи з Крісом? Ми обидва на твоєму боці, чуваче. Ми твої друзі.
— Я знаю. — Він справді знає, хоч й не розуміє, нащо їм це. — До завтра, Дастіне. — І з усією щирістю, на яку тільки здатен, додає: — Спасибі тобі.
— Добре. До завтра.
Дастін затримує на ньому дивний погляд, буквально задкуючи до дверей, а тоді різко розвертається й кулею вилітає з головного офісу. Марк дивиться, як той виходить через величезні скляні двері. Потім встає. Анджела продовжує чекати біля дверей, тепер уже з абсолютно нейтральним виразом обличчя.
— Побачимося вранці, містере Цукерберг, — обережно каже вона й зачиняє за собою двері.
Марк іде додому.