Марку подобається програмування, бо написання коду — це завдання на логіку. Марк у цьому розуміється. Кожен рядок логічний уже сам по собі. А потім до одного рядка додається інший, і все стає ще зрозумілішим. Й що більше рядків додається, то глибшого сенсу вони набувають, аж поки нарешті вони не збираються воєдино і все співпадає з досконалою точністю. І коли ввести правильну команду, вона зробить рівно те, що й повинна. Завжди. До того ж, що найголовніше — Марк завжди знає, яка саме команда є правильною.
На екрані монітора глибокодумно блимає курсор.
— Зустріч з Сільвією за півгодини, — сповіщає Анжела, й Марк спостерігає за тим, як вона кладе стосик документів поряд з його ліктем. — Містере Цукерберг? — наполягає вона, не зрушивши з місця — знає, що не варто йти, не переконавшись, що Марк дійсно її почув.
— Так. Сільвія. Тридцять хвилин. Зрозуміло, — відповідає він, відриваючись від екрана й підтягує папери до себе.
Анжела підозріливо глипає а нього — він й сам знає, що зазвичай його увагу привернути набагато важче, але ж оце щойно він не працював — перш ніж тихо задумливо пхикнути й вернутись до свого робочого місця.
На превеликий жаль, бути генеральним директором не означає, що Марк може цілими днями лише писати код, ігноруючи усе на світі. Принесені документи — це резюме, а отже Сільвія, котра ось уже три роки працює на нього директором відділу кадрів, запланувала на сьогодні завершальний етап співбесід. За півгодини він зустрінеться з нею, щоб розглянути кандидатів. Вона проінформує його, а далі Марк просидить решту дня в кутку кабінета, котрий Сільвія має для цих цілей, допоки вона сама влаштовуватиме для кожного з претендентів майже що допит з тортурами. Ймовірно, він теж міг би задавати питання, та зазвичай між рукостисканнями, коли вони приходять і коли йдуть, він просто втуплюється у них пильним поглядом. Він знає, що це трохи моторошно, та якщо вони не можуть витримати так одну годину, то чи є узагалі резон брати їх на роботу?
Тепер Марк проводить від четвертини до половини кожного робочого тижня, по вуха зарившись у те, що він подумки називає гендиректорською фігнею . Раніше він над цим якось не надто замислювався. Проте, коли б задумався, то, радше за все, сказав би, що бути генеральним директором означає займатися тим, чим хочеться — тобто переважно писати код і постійно бути абсолютно, неймовірно, просто неможливо правим. І коли Фейсбук тільки-но почав розвиватися, то здебільшого так воно й було. Марк написав код, котрий здійснив справжню революцію в інтернеті. Усе решта — рахунки, їжа, прання, домашні справи — якось само про себе дбало, допоки навколо нього розросталася компанія Фейсбук — закономірний результат невимовної геніальності сайту Фейсбук.
А потім Шона заарештували.
— Я візьму усе під контроль, — заявив тоді Марк.
Та правда в тім, що він мав доволі розмите уявлення, як це робиться. Він витяг голову з піску й усвідомив, що хоч він і знав кожну складову сайту Фейсбук — компанія Фейсбук була для нього майже чужою. Компанія Фейсбук складалася з людей, і хоч більшість програмістів Марк найняв сам, серед працівників були секретарі, асистенти та делегати, яких Марк у вічі ніколи не бачив. І кожен з них — від Шона до хлопця, чия робота, мабуть, полягала лише в забезпеченні усіх закусками — був здатен поставити Фейсбук на коліна з тим же успіхом, що й недоречний рядок коду чи сервер, що раптом вирішив накритись.
Тож йому довелось навчитись. Він самотужки продирався крізь велетенську купу лайна, щедро накладену Шоном, й переосмислював себе в якості генерального директора. Вивчав співробітників одного за іншим, відсікаючи всіх, хто вирішив, ніби Фейсбук стане їх годівничкою.
Він, немов чарівник країни Оз, показував себе лиш формальним керівником однієї з найшвидкоросліших, найуспішніших компаній світу, продовжуючи при цьому писати більшість фейсбуківського коду. І якщо це означало, що йому доводилось працювати по двадцять годин на день — що ж, він був молодим, щойно зійшов на вершину слави. І ще він був одним з найгеніальніших людей планети. Він сам робив усю роботу, бо не мав нікого, кому міг би довірити попрацювати за нього.
Тепер у нього є Кріс — прямісінько з Гарварду — на повну ставку. А ще у нього є Сільвія, три штатні юристи та армія корпоративних консультантів, але… Але з тієї самої ночі жодного найму, стратегічного рішення чи проєкту — нічого не відбувалося без згоди Марка.
Це не риса його вдачі. Це набута поведінка — а як послухати Кріса, то це набутий психоз — але Марк ніколи не мав почуття міри. Коли він щось робить, то або віддає усього себе, або не віддає взагалі нічого. Спроба приділити справі лише дрібку уваги неминуче призводить до того, що ця справа випадає з його поля зору. Марк не може собі цього дозволити. Тому коли Кріс часом припирає його до стінки, аби попрохати його трохи видихнути, чи коли Дастін іноді бідкається, що Марк розівчився веселитись — що ж…
Насправді люди — не програми. Марк не може розібрати їх на частини, а тоді вивчати рядок за рядком, допоки ті не стануть для нього зрозумілими. Взагалі-то Марк переконаний, що чим більше знаєш про людей, тим менше знаходиш в них сенсу. В цьому їх відмінність від кодів — ті відображаються на екрані монітора, і в них абсолютно все лежить на поверхні. А от люди багато чого ховають десь глибоко всередині. Ти лише думаєш, що знаєш їх. Бо насправді все, що тобі відомо — це те, що вони хочуть тобі показати. І коли ви знайомитесь ближче, ти дізнаєшся, що вони між рядків ховають капкани й підводні камені, котрі тільки й чекають того, хто пірне занадто глибоко, не усвідомлюючи, у що вплутується.
Хвалити Бога, Марк найчастіше має справу з підлеглими, котрі перш за все хочуть показати себе гарними співробітниками. І, чесно кажучи, з більшістю з них все доволі просто. Дізнатись їх цілі, таланти, їх погляд на правки, вплив зворотного зв’язку на їх результативність — Марку просто необхідно достатньо даних для виведення закономірностей. Здебільшого це досить просто, і рік по році він у цьому лише вдосконалюється.
І якщо він розуміє, що саме люди робитимуть, то чи так уже важливо знати, чому вони це роблять? Висока продуктивність Фейсбуку та низька плинність кадрів кажуть «ні». Тепер Марк вкрай рідко припускається помилок у кадрових питаннях. Тепер ніхто зі співробітників не позбавляє його життєво важливих ресурсів, ніхто не розбиває на друзки його комп’ютери і ніхто не дивиться на нього так, ніби він здійснив щось неприпустиме, коли він просто намагається виконувати свою роботу.
— Містере Цукерберг!
— Вже йду! — Марк махає руками, захищаючись від Анжели.
Та починає погрожувати, як уміє лише вона — пропалює поглядом, бо ж він навіть не заглядав у резюме. Він зробить це, поки Сільвія коротко оповідатиме про кожного претендента.
Йому потрібно більше даних.