Найгірше в темряві – те, що ліхтарик вихоплює з неї лише частину простору, а про решту залишається тільки будувати наймоторошніші здогади. Магічне світло в цьому випадку не виняток. Напівбог-напівйотун – теж.
Холодне гостре лезо і зручне руків’я кинжалу завжди додавали Локі впевненості, а його словам – вагомості. Як тоді, коли юний принц наважився зіпсувати братові коронацію. Зараз асґардець стискав зброю як ніколи міцно і загалом був би не проти побачити нехай і чванливого та не рідного за кров’ю Тора. Той принаймні за жодних обставин не втрачав надії і, зазвичай, міг вигадати план. Бог магії посміхнувся: ідеї Одінсона відрізнялися просто фантастичною шаленістю і безґлуздістю. Взяти хоча б оте його “допоможіть”. Ніби гордість хоч одного з них дозволила б їм справді просити про допомогу.
Лафейсон здриґнувся, коли збуджена уява вкотре навіяла йому тихий шепіт із темряви. Трикстер намагався не вслухатися в голоси, що зверталися до нього, навмисно гучно шуркаючи ногами, хоча це йшло всупереч усім навичкам виживання та військової стратегії, яким його навчали. Напівбог майже боявся, що як спиниться, то чутиме названого батька, який всоте звинувачуватиме його у руйнуванні Золотого Міста, ба більше – почує й рідного батька, який терпляче – авжеж, куди йому поспішати – нагадає що загибель Йотунхайму теж на совісті Локі.
Невже напіввелетень був саме тим, ким його бачив Одін – монстром, що не залишає на своєму шляху нічого, окрім трупів? Чоловік втомлено присів на долівку, не випускаючи з рук ножа. Втім, якщо в цьому богом – вибачте за каламбур – забутому місці й були мешканці, то вони, певно, боялися світла. Або йотунського нащадка, який у гніві міг спалити дощенту цілі міста, а потім, нікому не відкриваючи своїх мотивів, пояснити, що зробив це “заради забави”. Мабуть, правильно, що боялись. З Лафейсоном важко було якось інакше.
Тиша тиснула на вуха і бог обману, скоріше за звичкою, ніж щиро, став планувати грандіозну появу перед ошелешеним братом. Вірити, що цього разу це справді кінець, бо якийсь титан так сказав, було б наївно. Врешті-решт, мідґардці недаремно називали його безсмертним, хоча, одверто кажучи трикстер вже знудився блукати цією порожнечею в пошуках виходу. Звісно, він існував, просто – наскільки б прикро не було це визнавати – Локі не знав такої магії, яка допомогла б його відкрити.
Окрім швидких кроків асґардійця тут не було нічого – чаклун вже збирався розважити себе ілюзіями: поки він сидів у в’язниці, став у цьому доволі вправним, але не був впевненим, що вони не зведуть його з ґлузду швидше, ніж могильна тиша.
Йотун не знав, скільки пройшло до моменту, коли почув чужий голос: реальніший, ніж ті, що роздирали зсередини його голову, і точно більш реальний за його власний, який Локі не чув уже до біса довго. Дивно, що тепер, після смерті, коли він мав спочивати, богові магії марився ніхто інший, як його заклятий ворог – Месник номер один, Залізна людина.
– Старк? Ти що тут забув?
– Ну, я усіх врятував від Таноса і тепер можу спати спокійно, знаючи, що і ти мертвий.
– Ні, я мав на увазі… невже це не Пекло?
– Не лести собі надто, Лафейсон. Навіть після того, що ти зробив для Тора, Золоті ворота перед тобою не відкрилися б.
– Тоді що ти тут робиш?
– Сам знаєш, до того як я став Месником, встиг наробити…всякого.
– Вже ж не більше, як я, – трикстер посміхнувся. – Думаю, здогадки смертних про те, де ми завершуємо свій шлях, були хибними – хто б міг подумати?
– Тобто всі потрапляють сюди? На бісів край світу?
– Так, в Хельхайм, я здогадуюсь. А це значить, що Торова напівбожевільна сестра теж десь тут.
– Я бачу, в нього дійсно проблеми з родичами. Тепер, якщо ти закінчив з критикою людства, то, може, залишиш мене в спокої, поки не почалася сімейна драма?
– Просто дай мені знати, якщо Стрендж з’явиться.
– Не залишиш бідолашного мага і після смерті?
– Думаю, він теж буде не проти знайти вихід звідси.
– А ти все не можеш змиритися із тим, що іноді немає запасного варіанту?
– А ти зміг би?