Армагеддон був у розпалі. Кроулі та Азирафаїл… Як би то мовити по-м’якше? Обісрались.
Не та дитина, не те місце і не той час. Вони нічого не змогли зробити правильно і теперь за вікном книжкового магазину йде війна. Небеса та Пекло, люди, демони та янголи ― всі вони зараз боролися за своє там, на вулицях колишнього Лондона. Азирафаїл чув як лунає звук сімох труб. Жахливий шум, який тільки чудом все ще залишався далеко від них, за крихкими скельцями вікон його букіністичного закладу.
А потім Кроулі ввімкнув патефон, якого у будинку Азирафаїла, здається, ніколи не було, і всі інші звуки стали тихіше. Найгучніше шурхотіла платівка та перші ноти мелодії, що з кожною миттю ставала гучнішою. Приємне, таке потрібне зараз, маленьке чудо.
― Станцюємо? ― запитав демон, простягаючи руку до янгола. Окуляри він давно відклав: ховатися вже не мало сенсу. В жовтій, майже золотій райдужці віддзеркалювалися спалахи вогню за вікном. Здається, кав’ярня навпроти тільки що злетіла в небо за волею чи то чергового демона, чи то Антихриста.
― Ангели не вміють танцювати, ― відказав Азирафаїл тихо. Його голос звучав як шелест сторінок старої книги з бібліотеки. В його горлі досі поколювало від ледве стримуваного жаху і горя.
Все не мало закінчуватися так.
Дивлячись на стелю власного магазину, Азирафаїл думав, що міг би попередити це все, якби був лише трохи сміливіший. Як би не витрачав час на дурні людські задоволення, такі як млинці з Рітц, а зайнявся б пошуком Антихриста завчасно. Не в останні одинадцять років.
― А я чув, що один невгамовний янгол танцював у підпільному клубі гавот кілька сторіч тому. Повір мені, буде не складніше.
Долоня Кроулі все ще була простягнена до Азирафаїла. Дуже мило з його боку намагатися заспокоїти зараза, але про який спокій можна говорити, коли світ буквально руйнується?
На березі Темзи з жахливим гуркотом впало «Око Лондона». Вітер ставав все сильніше, погрожуючи зруйнувати не лише всі ліхтарі на вулиці, але і книжковий магазин, і всі інші будівлі по вулиці.
― Кроулі, я не хочу… ― тихо пробурмотів Азирафаїл, відводячи погляд. Він знав, дуже добре знав, як Кроулі любив цей світ, людей, свою Бентлі. Перед Кроулі йому особливо соромно за те, що нічого не вийшло.
Однак Кроулі його не звинувачує.
― Янголе, ми фактично в кінці світу. Без метафор. Ти певний, що хочеш провести останні хвилини розмірковуючи над тим, що вже не здатний змінити?
Азирафаїл підняв очі. Кроулі все ще стояв з простягнутою рукою і легкою посмішкою. Сумною посмішкою, але такою щирою, що десь в грудях стало фізично боляче. В чомусь Кроулі рацію, тому Азирафаїл все ж таки прийняв його запрошення.
Танцювати дійсно було не складно, гавот виявився набагато складнішим до вивчення. А тут янгола підтримувала долоня Кроулі на лопатці, як раз на тому місці де у етерного тіла ростут крила. В інший час, за інших обставин Азирафаїл зробив би йому зауваження, попередив би, що те надто інтимно для них. Несвоєчасно. Але коли ж іще переживати усі інтимні моменти, якщо не в кінці світу?
Кроулі майже обіймав його, ледве рухався, лише погойдувався у мелодію, стискав його долоню і переступав з ноги на ногу під тягучу, сумну музику.
«О діти, пробачте нас за те, що ми створили». Слова з пісні, які якнайкраще описували все, що відбувалося. Азирафаїл навіть не помітив, коли почав чути лише музику та дихання Кроулі.
Не важливо, що за вікнами прямо в цей момент Михаїл знищує Хастура. Не важливо, що Антихрист, здається, відірвав Гавриїлу крила. Не важливо, що дорога, по якій ще годину назад їхали автомобілі, тепер вкрита трупами і більше схожа на криваву ріку. Не важливо, що на кухні голосно свистить забутий чайник.
Азирафаїл відчував жилаве плече Кроулі навіть крізь його чорний піджак. Той занадто близько, майже притиснувся грудьми, а коли робить крок ― його стегно торкається стегна Азирафаїла.
― От бачиш? ― прошепотів Кроулі йому на вухо. Голос звучав нижче, ніж звичайно і, здається, зовсім трохи дрижав. ― Зовсім не складно.
― Не складно, ― погодився Азирафаїл. Він стояв спиною до вікна і не бачив полум’я, яке намагалося дотягнутися до небес. Кроулі зробив так, щоб він не бачив.
«Агов, маленький потяг, зачекай на мене! Мене тримали в ланцюгах, але тепер я нарешті вільний». Азирафаїл заховав обличчя у згині шиї Кроулі і шкодував лише про те, що їх час закінчився. Кроулі, мабуть, також. Він ні за що не зізнався б, але тепер у нього не буде і такої можливості.
Всеохоплююче полум’я йшло по них, знищуючи все на своєму шляху. Янгол і демон танцювали під музику старого патефону і вони б точно могли б у той самий час танцювати на кінчику шпильки.