Троя палала, кричала, стогнала тисячами голосів в єдиній агонії. Данайці наче нізвідки з’явилися, Плюндрували оселі й вівтарі, вбивали, ґвалтували, трощили усе, що не могли забрати як здобич.
Боги благоволили Андромасі, хоч вона вирішила шукати захистку не біля їх вівтарів, а, навпаки, якомога далі від них. Чомусь їй спало на думку, що в лазні загарбники будуть в останню чергу нишпорити, а там, можливо, їй вдасться добратися до потаємних підземних ходів, що ведуть геть із міста. Помилилась.
Бачити того, хто зайшов, Андромаза не могла, проте могла роздивитися відблиски факела, яким він освітлював собі шлях, оглядаючи залу. Потім, коли він зупинився як раз навпроти її схованки, вона побачила його ноги, взуті в сандалі. Андромаха як мишеня причаїлася, але так притислась до стіни, наче розчинитися в ній хотіла, а ще вона занадто міцно пригорнула до грудей свого маленького сина. Малюку Астіанакту це не сподобалось, і він заплакав. Андромаха спробувала його заколихати, а у самої все в середині похололо: «Це кінець…»
Той, хто обшукував баню глухим не був. Повівшись за шумом, він відразу виявив втікачку, а Андромаха на мить ніби, як дихати, забула. Незнайомець! А отже, ворог!
Він не був грубим, подав руку, а Андромасі не залишалося нічого іншого, як прийняти його допомогу. Його обличчя було не злим, а швидше приємним і живим. Хоч на плечах Андромахи був накинутий плащ служниці, незнайомець сказав:
— Не бійся, царівна, я нікому не дозволю тебе образити.
Андромаха не те щоб повірила обіцянці, але безпечніше було для неї, а найголовніше, для сина, слухатися його.
Боги прокляли Трою. Коли Андромаха, слідуючи за провідником, вийшла до внутрішнього двору, то відразу ж кинула погляд на величну статую Зевса. Біля її підніжжя, розкинувши руки й здіймаючи очі в небо, лежав Пріам. А на його блідій старечій шиї червоніла рівна смуга. Цар шукав захисту у Володаря Олімпу, а той його не почув, вороги занапастили його вівтар, а Зевс навіть і не помітив.
Біля входу до бенкетного залу, пронизаний списом у живіт, лежав Політ. Він ледь чутно стогнав, вивергаючи губами криваву піну. Він був приречений, але життя витікало з нього повільно і болісно. Якби Андромаха мала хоч маленьку можливість, то напевно вперше б зважилась на вбивство з милосердя. Проте їй самій зараз потрібна була хоч би крихітка надії.
«Все буде добре… Все буде добре, моє сонечко… Нас ніхто не образить», - подумки втішала вона з Астіанакта, тільки б її маленький не заплакав, тільки б не прогнівив ворожого благодійника. На більше в неї немає надії. Андромаха старалася не дивитися навколо, а лише під ноги, на плитку, ні на мізинець вище. Цей дім давно вже став їй рідним. Вона його могла наосліп обійти… Але… Тут була зала, де жінки займалися рукоділлям: тканини безладно розкидані… Голки… Нитки… Жіноче приладдя для рукоділля … Веретена та п’яльця… Все потоптане і поламане… Безжально розкидане… І ці бурі плями, схожі на запеклу кров…
Тут тримали й інших великородних полонянок. Андромаха озирнулася. Ось заливається сльозами перелякана юна Поліксена. Ось цариця Гекуба. Якби не царські шати, то їй і не впізнати: змарніла лицем, згорблена, постаріла. Касандра… Саме до неї підійшла Андромаха з запізнілими вибаченнями:
— Мені шкода, що ми тебе не слухали.
Якось недоречно та зловісно посміхнулась провидиця, перед тим як промовити:
— Тепер не яких передбачень. Я втратила свою вартість як жриця-весталка.
— Бідолашна.
Щиро співчуваючи Касандри, Андромаха не передбачала, що як раз вона сама жалю заслуговує.
Трьом міцним воякам ледве ставало сили тримати її, так несамовито вона виривалася. А той, хто обіцяв їй захист, заявив:
— Я обіцяв життя тобі, але не сину Гектора.
Саме за його злою порадою один із загарбників зараз тримав над міською стіною згорток з Астіанактом, що розривався від плачу. Мить — і воїн розтиснув руки…
Крик застряг у горлі Андромахи. Її дитя! Що відбувається? Де вона? Що то за гуркіт за стінами?
Вона підхопилася, спіткнулася через власні ноги — впала на підлогу, до крові розбиваючи коліна об кам’яну плитку, знову підскочила, підбігла до колиски. Астіанакт так мирно спав, а то теж був лиш сон. Тепер Андромаха згадала, що покинула святкування на самому його початку, під приводом того, що досі тужить за чоловіком, саме тоді, коли Паріс повідомив, що Єлена є при надії.
Паріс наздогнав Андромаху майже відразу, як вона вийшла з залу.
— Я знаю, що тебе турбує твоє майбутнє, — якщо він навчився читати думки, то досить успішно. Андромаха хоч-не-хоч про це замислювалась. Її батько, брати, чоловік загинули, коли захищали Трою в цій жахливій війні. Тепер її нема на кого покластися. Допевне її знову змусять вийти заміж, — Поки я живий — ніхто не посягне змусити тебе до чогось. — Паріс знову її здивував. — Ти тільки піклуйся про майбутнього царя. Вирости його гідним пам’яті Гектора.
Ось тут зазвичай стримана й тиха Андромаха не витримала:
— Навіщо давати обіцянки, від яких потім захочеш відмовитися? Коли народиться твій власний син, хіба ти не захочеш йому залишити Трою?
Але що найгірше, що зараз, коли Андромаха дивилася на Паріса, то мимоволі згадувала Гектора: той же вигин губ, той же розріз очей. Брати ж.
— Нам з Єленою наснився один і той же сон. Народиться дівчинка, така ж прекрасна, як Афродіта. Ось і подумай, чи варто їй шукати чоловіка на чужині. Тим паче твоєму сину ще Трою відбудовувати.
Адромаха зітхнула, але знайшла в собі сили посміхнутся.
«Ох, вже ці пророцтва. Одне лихо від них», - майнула думка, але гіркого сліду не залишила, зате зернятко надії проросло… Все буде добре… Обов’язково буде…
Ніякі погані передчуття не турбували Кассандру, коли Паріс вийшов слідом за Андромахою. Ніяких передчуттів не з’явилися, коли він повернувся.
— Як ти, братику? — уперше за стільки років Кассандра дозволила виночерпію наповнити свою чару й спробувала смак вина.
— Ти щось хотіла повідомити, сестре? — Паріс був вдоволений як ніколи, а той же жвавий виночерпій налив і його чару. Він навіть не здивувався, що завжди холодна, вороже налаштована старша сестра раптом ні сіло ні впало проявила родинну турботу.
— Ні, не хочу.
У Кассандри був окремий привід для святкування. Її дар передбачати біди нікуди не згинув. Просто вона здобула над ним контроль. Хто б подумав, що пророцтво, яке так і не було промовлене, збереже місто! Видовища лиха та розрухи вже не стояли перед очима, а розвіялися, як марево зі сходом сонця. Звичайно, ніхто не дозволить жінці правити Троєю. Сплине час, і місце Пріама займе Паріс. Можливо, він навіть буде непоганим правителем. Але йому доведеться прислуховуватися до слів Кассадри, точніше, до її мовчання. Інакше…
На відміну від братови Кассандри, Андромаха не будувала таких честолюбних задумів. Вона схилилась над колискою сина та милувалася його незатьмареним лихом сном. Молода мати не наважилась доторкнутися до дитини, щоб не потурбувати, а тільки провела долонею над його личком. Тільки зараз Андромаха задумалася над обітницею Паріса та своїм сном.
Не всім обіцянкам треба вірити. Вона згадувала події минулих днів: величезний дерев’яний кінь, що раптово виник майже біля воріт міста. Зловісне передбачення про те, що не можна ввозити дар данайців в місто. Але жрець, що передрік лихо, разом із сім’єю загинув в страшних муках. Отже, боги хочуть, щоб їх воля була виконана.
Усі чекали, що скаже Кассандра, а вона, як на зло, неначе рогом вперлася: «Та робіть, що хочете, все одно вчините по своїй вдачі, щоб я не сказала».
Так і не дочекавшись поради від старшої сестри, на вічі Паріс раптово зірвався: «Ми не будемо руйнувати стіну! Може, я й пастух, то буду й говорити, як пастух. Може, греки й пішли, але залишилися інші сусіди, ті ж скіфи. І не всі вони бажають нам процвітання. Ми ще не залікували свої рани. А от без захисту ми будемо як вівці в поламаному загоні, куди застрибнули вовки: ні втікти, ні захиститися. Тільки блеяти та помирати. Якщо боги хотіли жертву, вони її отримають… Їм сподобається».
А потім вони підпалили подарованого коня…
Не всім пророцтвам можна вірити. Втім як і не всім снам. Той данаєць з її сону ніколи не завдасть шкоди Астіанакту. Вона була точно в цьому впевнена, бо власними очима бачила, як Політ розмізчив каменем його голову, а потім хвалився, що прикінчив Одіссея, царя Ітаки. Тоді Андромаху обурила така жорстокість. Тепер вона навіть не знала, що про це думати. Сон був настільки яскравий і реальний, неначе все це насправді відбулося. Тільки от самої згадки, що їм довелося пережити, Андромаха здригнулася, а по шкірі льодові мурашки пробігли. Куди ще гірше?
Час минав, а Астіанакт так само міцно спав. Андромаха дивилася, не могла надивитися на нього, та вже й сама почала куняти. Після всіх лих і втрат такого душевного спокою вона давно не відчувала. Хоча боги не дали їй дару пророцтва, але чомусь тепер вона точно знала: завтра буде новий день. І до Астіанакта він буде добрим.