минали теплі весняні ночі. за них ніхто так і не з’явився. фелікс забув про море і хлопця. забув про родимку і своє ластовиння. про синій простір, якого було занадто багато в його снах. колись було занадто багато.
дні проходили по різному, нагадуючи про навчання і неминуче літо. з кожним днем у хлопців було ще більше планів і мрій. з кожним днем змінювалася турбота і їх відношення до фелікса. вони його прийняли та не готові відпускати. він став чимось особливим. частиною без якої цілий пристрій не зможе існувати. ці хлопці стали цілою сонячною системою, і у випадку якщо хтось з них зникне, існування припинять усі навколо.
за ніччю обов’язково з’явиться сонце.
на губах тануло морозиво, а за спиною навчальний рік. попереду літо і виконання усього запланованого. десь серед дерев того самого парку бігали хлопці-школярі, які ще не знають про залежність від алкоголю і емоцій, не знають про цигарки і секс, не знають про кінець дитинства. вони бавилися і кидалися кришками від пляшок. сьогодні останній день травня. останній навчальний день, а попереду літо на полотнах та у фарбах.
нічого й ніхто не зможе забути їх. місто просочене їх нічними прогулянками, а люди нудьгують без них у парку. нічого і ніхто вже не змінить їх спогади, доповнюючи собою і забираючи позитивні емоції. нічого і ніхто ніколи не змусить їх забути себе та одне одного. вони ніби набили татуювання, десь, де завжди змогли б згадати дорогу додому.
однієї травневої ночі чан слухав музику, поки інші фотографувалися для спогадів та часу.
«oh, home, let me come home
home is wherever i’m with you»
парк став домом, хлопці стали його надійними стінами, захищаючи одне одного від цього світу і його ненависті. все навколо здавалося фантазією чи казкою, яку так романтично і загадково описують у книжках.
на годиннику три години дня, а все тільки закінчилося. залишився останній рік та останнє безтурботне літо. колись фелікс вважав, що літо буде таким як завжди: сірим, нудним, і страшно звичайним. він зазвичай гуляв містом, фотографував заходи сонця і вечорами дивився в одну точку, замислюючись про все і не про щось більше.
– скільки фотографій ти вже зробив? – мінхо сидить поряд, спокійний і трохи втомлений. хан завжди забирав в нього максимум енергії та любові, але до лі все втрачене поверталося як тільки він бачив посмішку джисона.
– сьогодні близько тридцяти. – сонячний хлопець відповідає монотонно, ніби фотографувати це не те, що він вміє і що йому подобається. його думки десь за межами будівлі, десь в іншій реальності або на полотні. там, де ніхто ніколи не знайде.
– щось ти якийсь нудний, тобі треба відпочити. – мінхо штовхає в плече і відходить до чана.
фелікс не звертає уваги, вони з лі не занадто близькі. так вони друзі, але вони б не змогли стати найкращими. хтось постійно відволікав їхні розмови, втручався у сварки, і заважав їм дізнатися щось більше ніж те, що знають інші. можливо вони самі не хотіли, а можливо все ж таки хтось заважав.
за голубами та воронами стояла зима та весна, а перед носом уже дихає літо. воно гаряче цілує в щоки та передбачає тепло. воно обіцяє стати найкращим, навіть без чортового янгола. фелікс його ненавидить за те, що його так не вистачає у його житті. за те що той став частино чогось важливого і зараз його так не вистачає.
– феліксе – джисон музично простягає останній склад в імені і непомітно закидає руку на чуже плече. – пішли з нами.
– куди? – світле волосся гарно закривало обличчя, не дозволяючи сонцю цілувати щоки.
– на море – чонін перебиває, по-дитячому щасливий і теплий, по-справжньому рідний.
– фотографуватись. – чан дивиться щиро. він знає, що йому зараз так потрібно, але обіцяє мовчати. він не знає про янгола і сни, але він бачить тривогу та нудьгу, яка заповнює фелікса як розбиту чашу. ідея не здається поганою, але море тісно пов’язане з янголом. море існує тільки у снах.
– холодно ж, лише весна. – знову це почуття, ніби цих хлопців немає і вони лише однокласники. він знову один, але в снах немає янгола з сонцем під оком і з яскравим блакитним волоссям.
– ми ж тільки фотографуватися. вітер не проблема. – синмін звучить впевнено і ніби знає все. десь всередині все вибухає, хочеться звинуватити цілий світ у тому, що вони вкрали все. все, що було у фелікса.
– так, я думаю вітер краще ніж спека, а поплавати ми встигнемо влітку. – чонін по-котячому лащиться під рукою. точно, літо. фелікс обіцяв провести це літо з ними. останнє та безтурботне.
ніякі вигадані янголи не зможуть йому завадити. їм завадити. фелікс більше не один. на губах посмішкою залишається «пішли» і лавка разом з цілим парком залишаються порожніми.
дорога вітала холодним вітром і сміхом навколо. дні охрещені сміхом, але він не набридав, навпаки, щоразу він ставав чимось особливим. лице обпалювало сонячними поцілунками, що колись перетворяться на золотистий відтінок шкіри. камера запам’ятовувала кожну секунду наближаючи повідомлення «недостатньо пам’яті, видаліть старіші фотографії», але фелікс ніколи їх не видалить. він ніколи не видалить те, що може забути сам. він ніколи не позбавлявся дорогих йому речей, прикрашаючи ящик комода листами, кільцями з ниток які йому жартома дарували однокласниці, чайними пакетиками після шкільних чаювань та використаними зошитами.
хлопці були цілим світом. кожен із них був світлом і сонячним затемненням, північним сяйвом, чимось незвичайним, про що ніколи не напишуть книги та не знімуть кіно. вони те, на що люди мовчки дивляться і не можут пояснити їх словами. ніяка нейромережа не змогла їх описати дослівно. їхні почуття зберігалися за фотографіями, щоб колись, коли люди знатимуть відповіді на всі запитання, відкрили їхній альбом і написали про них у газетах та книгах, які написали про них пісні і щоб про минуле в історії були не тільки слова про війни та грабежі.
хан стоїть біля паркану з одноразовим стаканчиком, який наповнений соком, і просить його сфотографувати на тлі сонця. та тільки фелікс та джисон знали що сонцем був ліно що гладив кота на задньому тлі.
якщо фотографіями не можна любити, то любити треба моменти на цих самих фотографіях. останні подихи на них, і перші після народження. перші поцілунки, і те, як хтось сидить у своїй кімнаті залитий сльозами. тільки обіцяйте собі, ніколи їх не видаляти.
– мені так ніхто і не сказав у напрямку чого ми йдемо. – фелікс ховає телефон до кишені, насолоджуючись моментом. вже падає сонце, а відтінок неба стає схожим на колір волосся чоніна.
– ми хочемо показати тобі літо. – чан обертається і посміхається. нічого гарнішою за цю картину фелікс ніколи не бачив. у його ямочках на щоках танцювало сонце, а очі наповнювалися фіолетовим небом.
– літо пов’язане з вами, а вас я бачу кожен день. – фелікс закочує очі і пирхає, але що б він не говорив, всі вони, і є літо. гарячі, яскраві, комфортні та квітучі. у чана квітли ямочки, у синміна брекети яких він так мріяв нарешті позбавитися, у мінхо руки і його фіолетові пасма, у хана його посмішка до рожевих ясен, а у фелікса ластовиння та їх спільні фотографії на старій карті пам’яті.
– ну значить ми зробимо це літо ще яскравішим. – джисон виявляється поруч і встигає вщипнути за щоку, перш ніж фелікс вдарити його по руках. – чи ти не згоден?
вони знають відповідь. перед ними майбутнє, від них залежить все, але це «все» тисне на плечі, так що поки вони залишаться дітьми. хоча б у своє останнє літо.
під ногами ледве теплий асфальт, у руках морозиво та вкрадена з випускного пляшка соку. за спиною весна та проведені дні фелікса на самоті. янгол вкрав цю самотність і віддав його хану, а той поділив її з рештою.
хан мовчав. мовчав про те, що має. він повинен був розповісти феліксу про те, що теж бачив того янгола, і що він попросив його залишитися з його сонячним хлопчиком. але чи це буде зрадою? дружба за обіцянкою? марення ж, правда? і хан так вважає, тому повільно забуває янгола. тиша хана замінювалася сміхом, але ніколи не була брехнею.
вони вже на місці. від моря приємно йшло прохолодою і майже солоним. від хлопців пахло соком та обіймами, зеленню і старими листами та фотографіями. під ногами пісок та дрібне каміння. над головою яскраво оранжеве сонячне проміння. а попереду силуети, що тепло обіймаються та стрибають на один одного. море ще занадто холодне, щоб у нього вступали людські ноги, але його колір досить теплий, щоб з ним фотографуватися.
фелікс сфотографував усі скелі, кожного на тлі синього простору, і запам’ятав кожну посмішку. десь за скелями кричали птахи, але що компанії що самим пташиним колоніям було все одно на чиюсь присутність на цьому пляжі.
десь під скелями був мольберт. він не був не покинутий, адже щоразу за його межами вислизав чиясь голова, розглядаючи кожну хвилю на морі. якби фелікс тут і зараз не почав переглядати фотографії, він би зовсім його не помітив. очі шукають ту саму скелю, і той самий силует, який прикрив себе мольбертом.
– о, фелікс, ти теж його помітив? – чонін наче раптове натхнення завжди з’являвся з нізвідки, але ніколи не пропадав у потрібний момент. – він тут був до того, як ми прийшли. – через мольберт знову визирнула голова. те саме блакитне волосся що й кілька місяців тому. коріння волосся відросло, але ці брови та риси обличчя ніколи не здатні пропасти з пам’яті фелікса. це безперечно янгол. цього ж може бути. він лише вигадка, а фелікс напевно божеволіє. він збожеволів ще в той момент як цей же хлопець почав йому снитися, і що зараз? зараз його родимка під оком квітне, ніби дає знак підійти її та знову поцілувати. прямо як тоді, в їхньому останньому сні.
– бан чан без питань, просто вдар мене. – чан не розуміє у чому проблема. фелікс не любить море? хлопці зробили щось не так? фелікс сам бере його розслаблену руку і з чим є своєї сили підносить її до свого обличчя. чорт, це не сон. на жаль чи на щастя, це не сон.
пісок під ногами не дає бігти, але він не здатний зупинити повністю шаленого фелікса. навіть якщо після цього його дорікнуть до психіатричній лікарні, він зобов’язаний побачити янгола востаннє. сонячний хлопчик зупиняється перед мольбертом, закриваючи собою весь огляд на море з цього ракурсу. фелікс дуже важко дихав щоб бути непоміченим. з-за мольберта знову виглядає голова, і нарешті його очі не такі порожні, як тоді, у снах. фелікс помічає собі, що очі ангела зовсім не холодні, і не жахливі.
достатньо секунди щоб на модельному обличчі янгола здивування змінилося на радість і фелікс вже стояв у теплих обіймах.
– ох, це таки ти. я знайшов тебе, мій янгол.