фелікс знову повернувся під ранок, але цього разу щасливий і з подарунком у телефоні. фотографії гріли через екран, змушуючи знову посміхатися і пригадувати ті секунди і всі діалоги. за усю ніч нікого не засмутила думка про понеділок, і що наступного дня все ще треба йти до школи. радість і холодний вітер виганяли зайві думки, щоб у голові та на вустах було тільки «тут і зараз» і ніякого «завтра» вже не ніколи буде.
режим фелікса знову розбився вщент, і наврядчи він знову зможе заснути, тому голова сама сідає вирішувати приклади і згадувати формули та правила писання і мовлення.
телефон будильником нагадував про школу, але очі так в не побачили навіть секунди сну. портфель на плечі, сонце гріє щоки, роблячи ластовиння ще яскравішим. люди нарешті змогли видихнути з теплих курток, руйнуючи зиму і посміхаючись літу.
хтось зранку вже катався до школи на велосипеді, а хтось пішки посміхався кожному стовпу.
фелікс не впевнений що хлопці виспалися після такої ночі, але він дуже хотів побачити їх втомлені посмішки і їхні зірки у очах, які вони вкрали тієї ночі з неба.
за партами сиділи тільки чан і ліно. синмін вештався десь у роздягальні. хлопці ніби за одну ніч стало рідними. такими, про яких фелікс мріяв все життя.
– йоу, фелікс. – мінхо жестами показав стілець перед ним, запрошуючи сидіти сьогодні тут.
– інші не прийшли? – фелікс викладав з портфеля книжки, згадуючи усю ніч до світанку. він би міг ненавидіти тих бабусь що зіпсували їм усю прогулянку, але квітень почався теплим з не менш теплими людьми. окрім радості і мрій не відчувалося нічого.
– хан проспав, я сказав вчителю що його до третього уроку не буде, а у чоніна сьогодні якесь змагання серед митців, він хоче виступити зі своєю новою картиною. тією, що малював вчора. – чан виглядав втомленим, але від цього не менш рідним і близьким. фелікс розуміючи кивнув, не відповідаючи. до біса хотілося дізнатися що ж там за картина, а ще більше хотілося б прямо зараз підбадьорити самого чоніна. фелікс не знає скільки він цим займається і скільки маленький хлопчик з лисячими очима мріє стати художником, але хотілося зробити максимум щоб він не втратив свою надію.
за вікном вже літали пташки, нагадуючи, що вони принесли за собою літо. вчитель пояснював тему перед контрольними, і думки вже зовсім не літали у хмарах. наступний рік останній у навчанні, і хто зна що буде далі, а втратити можливість не хотілося. фелікс занадто пізно завів друзів, і зовсім не знає чи згодні вони бути з ним далі. останнє літо в якому ні про що не треба думати. літо обіцяло багато, як і янгол обіцяв знайти його.
«ні, той янгол тільки моя видумка». і фелікс поклявся його забути. забути голос і теплі руки. холодну воду і порожнє небо. сон лише спроба піти від реальності, і видумати там можна що завгодно, але тепер, у фелікса є ті з ким він проведе це літо, і ніякі янголи з синім волоссям йому не потрібні. навіть якщо він, фелікс, все одно буде його шукати. навіть якщо ніколи не знайде, він придумає що робити. «треба перестати мріяти і почати жити реальністю». будинки руйнуються, тому ніколи не називайте людину своїм «домом».
він не попрощався з янголом, і, напевно, ніколи більше.
після уроків його вітає все та ж лавка, з тими ж людьми які посміхалися йому на нічних фотографіях. хан вже сидів поряд з мінхо і вони посміхалися один одному, згадуючи ніч і розповідаючи феліксу усі історії їхньої дружби.
вони прийняли його. прийняли фелікса без його хобі. з ластовинням і розбитим телефоном. прийняли і зробили своїм. залишили поруч і гріли з усіх боків своїми посмішками і обіймами.
– феліксе, – хан сидів біля мінхо, а той штовхав його вбік з лавки. від цього джисон сміявся і підвищував тон одночасно. – мені дуже сподобалися ті фотографії які ти зробив. ти гарно налаштував камеру і там навіть вийшли чіткі обличчя, у синміна так ніколи не виходило. – синмін погодився але все одно вдарив хана. фелікс за секунду почервонів, ховаючи ластовиння у рукав кофтинки. йому ніколи нічого не вдавалося, і його ніколи не хвалили.
тиша шукає собі новий дім, поки фелікс живе тут у парку, серед тепла і обіймів, даруючи свою посмішку у відповідь. йому не потрібні руки в кишенях поки він може стояти і обіймати чана, разом дивлячись як хлопці штовхають один одного з посмішкою. він знайшов свій дім там, де немає синього кольору. тут не було води, замість неї зелена трава і квітучі дерева. замість холодних хвиль тут теплий асфальт, розмальований дитячою крейдою. а замість одного невідомого янгола, шість хлопців які стали всім світом і замінили все, що було можливо.
десь сміялися і плакали падаючи на асфальт, розбиваючи коліна. хтось спішив додому, а комусь нічого втрачати і вони могли гуляти до ранку, забуваючи все і віддаючи себе наступному літу.
хлопці розійшлися о шостій, мріючи про ліжко і сон. фелікс роздивлявся вікна і дерева, фотографував котів і одразу ж відправляв отримані фотографії ліно і синміну.
сонячний хлопчик поки йшов встиг зателефонувати чоніну і першим дізнатися про його друге місце у конкурсі.
– мене все одно похвалили. – по голосу було чутно, що чонін посміхається до вух. його теж гріло сонце, десь у іншому кінці місця. – перше зайняв хлопець з картиною моря. якби я нормально сфотографував, я б тобі відправив. ти навіть не уявляєш, у цього синє волосся! це так дивно. а на картині було два силуети, вони темні але все одно так гарно намальовано, я навіть трохи заздрю.
– синє? – «море»? голова в’яже думки, але десь сзаду переслідують сумніви. «не може бути. той хлопець лише плід моєї фантазії. створений моїм мозком щоб мені не було одиноко». фелікс не зупинився, він продовжував йти, але сонце стало пекти і вже не було так комфортно і затишно. думки блукали між «це не може бути правдою» і «о, господи, він існує». чонін досі щось розповідав, але фелікс зовсім його не слухав.
десь за обрієм ховалося сонце. його ніколи не можна сховати у кишеню, і ніколи ніхто його не чув. ніхто.
фелікс знову серед моря, але хвилі по-неприємному спокійні. першим, що помітив сонячний хлопчик, були люди. тут, на острові, на нашому з янголом острові танцювали маленькі янголи, а біси цілували їхню спину.
десь у хвилях бачились силуети. вони сміялися і потопали у хвилях, раз за разом рятуючи один одного і зігріваючи посеред піску. янгола не було. у грудях щось неприємно розбилося. ніби хтось по нитці забирав із старого светра, руйнуючи його єдиний малюнок. його не було ні на скелях, не було на піску та у воді. фелікс ніби загубився у мегаполісі, але тут порожньо. це із-за того що фелікс поклявся його забути? фелікс знав, що сни пов’язані з реальністю, але він не думав що цей хлопець здатний колись піти від нього.
фелікс сам не помітив як підійшов до людей. хотілося накричати на них, ніби це вони своєю присутністю налякали його тихого морського янгола, але у грудях все ламалося. фелікс прямо тут і зараз міг голими руками вирвати своє серце, аби тільки воно не боліло.
– слухайте, – фелікс тримався за футболку, і був по-хворобливому блідий. перед ним все зупинилося, і навіть люди виглядали без облич. вони ніби ховали дрібні частинки того янгола у собі, але вони не зберегли його повністю. десь усередині жила надія, і його нічого не зупиняло. – ви не бачили тут хлопця з синім волоссям? – люди дивилися здивовано. ніби це все не сон і він сам ніколи не спав поки бачив того хлопця перед собою. вони переглянулися, а потім одна ніби виглядала те, чого не бачили інші.
– ти світишся синім. ти ж про янгола? – вона ловила на собі незрозумілі погляди, знову і знову розглядаючи ластовиння фелікса.
– так, я про нього. – очі фелікса засяяли. він сам не зрозумів чому, бо навіть від них він не дізнався нічого, але вони його знають.
– ти не прийшов минулої ночі, а за сценарієм він більше не прийде. – дівчина з каштановим по плечі волоссям взяла його під свою руку і відвела від інших. – послухай, вважай маячнею чи ще чимось, але ми не знаємо де він. ви повинні були бути разом допоки не вирішаться ваші проблеми і реальному житті. так, звучить дивно, але якщо один з вас вирішує те, що хоче, другий перестає знаходитися тут. ми не знаємо що з ним. якщо по секрету, до тебе в нього було ще троє, але так тепло він дивився тільки на тебе, я навіть здивувалася. – дівчина провела рукою по ластовинню і пішла геть, залишивши фелікса наодинці з собою і морем, що сховало за собою нічні спогади. він не прийшов. ну було тієї скрипки і синього волосся. не було піни і хвиль. фелікс забув, що сказав йому своє ім’я, і тепер на небі світить сонце. сонце вбило їх обох, з’єднуючи і павутину. точно, сонце. янгол обіцяв, що сонце не зійде допоки вони будуть разом, так тепер виходить, що все це немає сенсу бо промені гуляють по його обличчю?
фелікс знову проснувся ні з чим, але тепер це «нічого» відчувалося по-особливому чітко. телефон будильником нагадував про ранок. фелікс вперше проснувся від будильника, скільки він себе пам’ятає. янгол врятував його від усіх проблем, залишивши пошуки його найбільшою проблемою. це все був лише сценарій повністю продуманий кимось, але зараз перед ним білий папірець, а сценарист звільнився і ніхто не знає що робити далі. хотілося кричати і плакати, знову заснути і обійнятися з ним, але фелікс відчував себе зрадником. це ж він не прийшов тієї ночі. це ж він залишив янгола цілу ніч чекати на нього. це він підняв те сонце, що спалило тіло янгола повністю. думки про те, що все це лише фантазії прийшли занадто повільно, але фелікс впорався з ними.
на шпалерах телефону спільна фотографія з хлопцями, освітлена тільки вуличними ліхтарями і місяцем. на годиннику сьома ранку, і він ось-ось збирався нагадувати про себе вдруге. фелікс ніколи не запізнювався, але він все одно боявся прийти невчасно чи пізно. він готовий чекати годинами, аби тільки цими годинами не чекали його. він забув, що десь його днями чекає хлопець з синім волоссям, який назвав себе янголом і вкрав сонце собі під око.
на лавці після школи вже вітали чоніна з його другим місцем, роздивлялися картину і шукали там свої відбитки. чонін як мале дитя пишався усім що зробив, і хлопці теж пишалися ним. фотографії повторювалися, але на них не повторювалися емоції. фелікс думає, що ніколи не можна побачити щось однаково і два рази, так само з людьми: ти можеш бачити одну й ту ж саму людину мільйон разів у своєму житті, але кожен раз ти відчуваєш інші емоції. пам’ять не пам’ятає його лиця, його голосу і рис обличчя допоки ти не згадаєш ті емоції і моменти. допоки ти не пов’яжеш емоції і людей. так було і з хлопцями: фелікс дивився на них кожного дня після школи, але кожен раз відчував увесь спектр від радості до апатії, і ніколи не змушував відчувати поряд з ними щось одне. фотографії з його телефону ніколи не видалялися, ніби він боявся втратити секунди своєї пам’яті.
вітер зовсім літній і дозволяє знімати кофти, вішаючи їх на спинку стільців. люди ховалися під деревами, а перед учнями залишався останній місяць боротьби за оцінки.
чонін називав фелікса сонячним хлопчиком. мабуть з таким прізвиськом його вже знала вся школа, але саме воно і навчило його не соромитися своєї родзинки – по весні яскравого ластовиння.
сонце розмовляло басом і співало під ханову гітару зовсім не попадаючи по нотах. сонце пило каву зранку, і червоніло після компліментів. сонце бігає по вулицях і сміється ніби живе останню хвилину. сонце катається на скейтборді, і ховає в карманах цукерки і пластирі. сонце перестало жити сном і винищувати янголів. у сонця з’явилося життя. фелікс став сонцем, рятуючи життя своє і хлопців, що заблукали десь серед нічних дерев я кошмарів.
він більше не соромиться того, що нічого не робить. він більше не думає про те, що в нього немає друзів і хобі. він більше не думає про янгола і не живе з ним у снах, ховаючи свої руки у хвилях його синього волосся.