Океан ніколи не пробачав помилок. Навіть якщо ти підвернув ногу — бурхливі хвилі пожеруть тебе, потягнуть на саме дно, де відкриється паща і випустить на волю морських чортів. Едвард Тіч був простим піратом. Добре, не простим. Добре, слава про нього пішла далеко і вона була досить темною та жахливою. Носити регалії Чорної Бороди виявилося складно, адже понапридумували про нього вже багато чого.
У Едварда була слава вбивці. Жорстокого вбивці-пірата, який і рідну мати зарізав. Все так, але вбив він не мати, а батька. І не зарізав, а задушив. Кракен — мабуть, це більш підходило для нього, бо Тіч обплітав кожного, хто бажав величі, смерті, мирного життя, не давав дихати і забирав останній промінь існування. Особливо приємно було спостерігати за тим, як хтось надто дурний намагався домогтися від нього почуттів у коханні, вівся на всю «доброту», а після втрачав життя. Збочення? Так. Але хто не без гріха.
Йому подобалися всі морські казки про всяких чудовиськ. Слухав кожного разу, як мале хлоп’я, бажаючи стати свідком чогось подібного. Але ні того реального кракена, ні здоровезної акули, ні сирен. На жаль. Найбільше з усього Едварду подобалося слухати історії про морських чортів: прекрасні людські діви до поясу, риб’ячий хвіст замість ніг. Русалки були красивими, вони причаровували не тільки вродою, але і своїм голосом, щоби після обійняти та затягти на морське дно.
Якщо побачити русалку на кораблі, то це до шторму і біди…
Дурня. Тіч у такі забобони не вірив. Парадокс, але якось так… Як і те, що він досі тримає на кораблі Ізраїла. Вже декілька разів зраджував його, підставляв, проте Ед якось лишав його на «Помсті королеви Анни». Вони пройшли багато, Гендс знав його досить добре, що… Було слабкістю. Це він зрозумів надто пізно.
Вчора Едвард вирішив перед сном пройтися по кораблю, перевірити усе перед вирішальною битвою з іспанцями. О, все повинно вийти, бо у них на руках був морський шлях їхніх фрегатів. Піднявшись на палубу, Тіч зупинився біля щогли, відмічаючи, що небо затягнулося хмарами. Шторм буде — це не дуже гарно… Для іспанців. Вже ж зі штормами Чорна Борода був на короткій нозі.
Увагу привернув шурхіт біля мотузок, що купою лежали біля лівого борту, і варто повернути голову у той бік, як йому здалося… Силует. Людський. Наче якийсь чоловік спирався ліктями на дерево борту. Не досить коротке волосся. Схилена до плеча голова. Але варто кліпнути, як силует зник за кораблем, махнувши наостанок тим, що так сильно подібним було до риб’ячого хвоста.
Не може бути. Едвард зірвався з місця, майже підбіг до того місця, де бачив міраж, і майже перегнувся через борт, вдивляючись у темну поверхню води, яка невеликими хвилями набігала на «Помсту королеви Анни». Нікого. Здалося?
— Еде, — оклик з-за спини змусив напружитися і вирівнятися. — Чого ти тут?
— В мене те саме питання до тебе, — обернувшись, Тіч гострим поглядом поглянув на Ізі.
— Не спиться. Ноги крутить на шторм, то вирішив подивитися, яка погода, — сипло промовив Гендс. — І хмари мене зовсім не тішать.
— Мене теж. Як і той факт, що ти занадто швидко дістав карту шляхів іспанських фрегатів, — Чорна Борода повільно підійшов до Ізраїла, майже нависнувши над ним.
— Я… Я розумію твоє занепокоєння. Так, я вже не раз підводив твою довіру своїми необдуманими кроками, але не зараз. Я прошу, Едварде, повір мені востаннє. В іншому випадку…
— В іншому випадку, — Тіч не дав більше промовити і слова, — я буду різати тебе на малі шматочки. Почну, мабуть, з пальців ніг. Це буде повільно, довго і болісно. І якщо ти думаєш, що на цьому все закінчиться — о ні, я згодую всі твої шматки тобі ж. І буду насолоджуватися тим, як ти почнеш валятися біля моїх ніг і молити про прощення та швидку смерть.
Останнє слово завжди за ним, тому Едвард не слухав, що там йому говорив Гендс — він пішов. Пішов у свою каюту, щоби поспати хоча б дві години, бо на більше його не вистачило б.
Сьогоднішній день розпочався жахливо, бо Тіч піднявся з лівої ноги. А потім піднявся шквальний вітер, який змушував океан вирувати і закидав хвилі майже на палубу. Чорні хмари повністю затягнули небо, даруючи світло лише завдяки ауреоліновим і кукурудзяним спалахам. І фрегати. Два фрегати іспанців, на які було небезпечно йти. Але вони чомусь не тікали, не почали першими стріляти, наче щось знали.
Чомусь.
Наче щось знали.
Едвард зрозумів все швидко, але запізно. В нього не було часу шукати Ізраїла, проте вже знав, що цей пацюк зрадив його. Знову. Мортири. Не його. «Помста королеви Анни приймає перший удар у цій битві на себе, намагається слухатися і привести свого капітана до перемоги. Шторм стає сильнішим, хвилі — вищими, і вони підходять ближче, щоб напасти на один з фрегатів, коли другий неочікувано таранить бік «Анни», збиваючи усіх піратів з ніг.
Тіч знає, якщо він впаде зараз, то впаде і вся його команда. Він Чорна Борода, тому не може… Навколо багато шумів, навколо так голосно, тому він не чує, як позаду нього вистрілює револьвер. Лише біль у боці, лише тепло, яке починає стікати вниз до ноги, лише слабкість, яка занадто сильна. Едвард спирається на лівий борт, відбиває шпагу іспанця, який тут-таки отримує удар леза собі поміж очей, і, притиснувши руку до боку, обертається, щоби побачити Гендса. Недобра, крива, зловтішна посмішка лягає на його губи і він оголює кинджал. Щось говорить… У вухах занадто голосно б’ється серце, і його стукіт змішується з галасом довкола.
У Едварда не було вибору — він бачив, як його команду вбивають. Бачив, як його «Анна» палає і починає йти на дно. Прямо до морських чортів. Це не чесна боротьба, тому… Криво посміхнувшись, Тіч збирає останні сили і, перекинувши ноги через борт, відштовхується від дерева і дозволяє хвилям проковтнути себе.
Смола огортає його повністю, поглинає дар, який їй принесли — кровиця — і який завжди найбажаніший. Сили покидають Едварда майже одразу — його кидає із сторони в сторону, боротися зі штормом для людини було неможливим. Він гребе, перший, другий, третій, не звертаючи уваги на гострий біль у боці, і варто вирватися на поверхню, варто тільки ковтнути повітря, як його знову накриває хвиля. Як кохана, яка скучила за своїм обранцем, так і океан не давав вирватися.
Тіч бореться. Бореться з силою природи, коли помічає, що поруч з ним щось промайнуло. Занадто швидко. Він сіпається, наче можна під водою кудись втекти, і бачить лише уламки дерева, ядра, які з силою розбивалися об поверхню води і їх повільно тягнуло на дно.
Течія. Течія була сильна, занадто, щоби не знести таку маленьку людину. Едвард того не відчуває, бо варто йому повернутися, як він бачить риб’ячий хвіст. Темний, як і все довкола. Десь згори знову блимає блискавка, і Ед невдало розвертається, варто відчути занадто реальний дотик до своєї спини. Вир підхоплює його, кидає кудись у бік, І Едвард з силою б’ється потилицею об щось занадто тверде. Останні крихти повітря вибиваються з легень, змушуючи ковтнути солону воду. Перший. Другий. Невже така смерть Чорної Бороди?
Нова блискавиця, з якою всі стають незрячими. Розкат грому, від якого всі стають глухими. І велична «Помста королеви Анни» розколюється на дві частини, дозволяючи батькові-океану пожерти себе.
Як і чоловіча фігура величного пірата сучасності опускалася на дно, наповнюючись водою. Поруч з ним знову пропливає силует, не схожий на жодну існуючу істоту, завмирає перед ним і торкається щоки: кінчики пальців тремтять від страху. Досліджує. Дивується, як можуть існувати ті, у кого замість хвосту дві палки. Але ж так незручно пересуватися? І не може дихати під водою…
Не може дихати!
Напівлюдина-напівриба. Морський чорт. Всі легенди тільки і торочать про те, що це виключно жінки. Дурня. Він обпливає людину, підхоплює його під руки і тягне догори. Туди, де закінчувалася бійка. Туди, де закінчувався шторм. І варто тільки опинитися на повітрі, варто тільки стиснути руки під грудьми сильніше, як людина у його руках відкашлює воду і робить судомний вдих, проте не приходить до себе. На краще.
Дві фігури зовсім не помітні, коли навколо розгортається таке пекло. До суші далеко — берег видніється лише на горизонті, але він тягне людину, тягне, витрачаючи всі свої сили. Чомусь не хотілося, щоб це був черговий труп, який буде годувати риб на океанському дні.
Позаду лишається голосіння, позаду лишається вир батька-океана, позаду лишається небезпека смерті. Перші промені сонця пробиваються на заході, осяюючи двох на березі — людину у чорному і морського чорта, який нависав над нею. Він проводить пальцями по чужому чолу, збирає солоні краплини на скронях, веде до бороди, яка стала мокрою чорно-сірою плямою, але навіть зараз жорстка. Незвично. Всередині прокидається більша допитливість, з якою він схиляє голову і доторкається своїми губами до чужих. Тверді. Холодні. І підборіддя поколює через бороду. Але це більш хвилююче, ніж всі його поцілунки із одноплемінниками.
Знову доторкнутися до чола і помітити, як чужі повіки тремтять, щоби відкритися. Темні, майже чорні, як той шторм, очі, у яких відсутнє розуміння того, що відбувається. Людина часто кліпає, розліплює губи, щоб щось промовити, але долинає до слуху лише тихий стогін. Вода — таким істотам потрібна вода для життя. Чорні очі помічають його і в них з’являється полум’я здивування, яке зникає майже одразу.
— Значить, ось як виглядає рай. А я то думав, що за всі гріхи мені дорога в інше місце.
Голос хрипкий, сміх такий самий, але він швидко перетворюється на кашель. Декілька секунд, з чим наступає тиша, яка розбивається через важке дихання, адже на поранений бік лягає чужа рука, посилаючи по тілу хвилю тупого болю.
— Не здох. Дивина, — тяжко спираючись на руку, Едвард навіщось сідає.
Він не думав, що виживе, що його взагалі викине на сушу. І цей чоловік, який виглядає як… Мокре волосся як золото, риси обличчя занадто аристократичні, шкіра бліда і він чомусь напівоголений. Але варто тільки опустити погляд нижче і зрозуміти, що ноги вкриті зеленою лускою і що це не штани, як у Тіча перехоплює подих. Зброї ніякої немає в нього…
— Морський чорт, — зривається само по собі, і Едвард бачить, як таке людське обличчя кривиться від огиди.
— Сам ти чорт. Я взагалі-то Стід.
Він не знає, що його дивує більше: що в цієї істоти є емоції, що вона розмовляє чи що… У нього починає сильніше боліти рана на боці. Мабуть, це стає тим, що протвережує, і Едвард повертає очі на обличчя того, хто назвався Стідом. Взагалі як людина. І те, як зводить брови на переніссі.
Тіч помічає, як цей морсь… Русал тягне до нього руку, щоб доторкнутися до пораненого боку, кров з якого вже потроху вбиралася у пісок, зафарбовуючи його у багряний, як чужі чоловічі голоси, що лунають десь з-за спини, лякають Стіда. Він притискає руку до грудей, кидає погляд вперед і спішно відповзає назад, дозволяючи хвилям, які ще не заспокоїлися до кінця, поглинути себе. Хвіст дійсно риб’ячий, довгий, більш гнучкий і… Смарагди. Такого кольору були лише смарагди.
— Гей, мужик! Живий?
Вже бувши далеко від берега, Стід дозволяє собі виринути — лише очі над водою, не більше. Він бачить, як людина у чорному піднімається на те, що називається ногами, за допомогою двох інших людей, які підійшли до нього. Він ніколи не розумів цих істот, але дізнатися про них хотілося дуже… Можливо, колись. Як і колись Стід точно ще зустрінеться з цією людиною у чорному, яка зможе відкрити йому свій світ.