9 серпня 2018 року
Четвер
— Твоє обличчя здається мені якимось дуже знайомим, — Тоні дивиться Пітеру просто в очі, примруживши повіки й закусивши внутрішній бік щоки. — Ми часом раніше уже десь не зустрічалися? Не можу згадати, де я тебе бачив.
Пітерові під цими допитливим поглядом трохи незатишно, але він намагається не подавати виду. Він ставить дві великі червоні папки у шафу дальнього кутка кабінету і прямує до столу, аби залишити там щойно принесені папери.
Ось уже три тижні Пітер проходить літнє стажування у Старк Індастриз. Його обов’язки — це одна суцільна біганина-біганина-біганина. Якщо простими словами, то він радше помічник помічника секретаря.
Найважливіше за весь день — ранок, бо рівно о дев’ятій, без анінайменшого запізнення, він повинен принести містеру Старку каву з кав’ярні «Хюґґе», що на розі. Одну й ту ж каву щоранку в один і той же час.
А ще він носиться офісом, мов маленький смерч, розносячи документи, факси, роблячи ксерокопії, виконуючи безглузді забаганки… Запам’ятати, загалом, не надто складно. Головне — робити все в заданому порядку, тоді уcе встигаєш.
Складніше було навчитися не перекидати все, що не прикручено до підлоги. Між іншим, до підлоги в офісі не прикручено анічогісінько. Складно було навчитись не шуміти і якомога менше базікати. І якщо з останніми двома пунктами він якось відразу навчився давати собі раду, то з першим проблема виникає регулярно.
— Звісно зустрічались, містере Старку. Я ж ваш стажист.
Від раптового, геть нелогічного та, ніби з порожнього місця виниклого хвилювання, Пітеру починає паморочитись в голові. Він спотикається через власну ногу, ледве не відбиває собі мізинець, та все ж, так-сяк викрутившись, примудряється втримати рівновагу. Папери, однак, йому втримати не вдається, і ті вислизають із його рук, вихором розсипаючись по підлозі.
— Ні-і-і, — повільно тягне Старк, геть не помічаючи ніяковості ситуації — він сидить, вільно відкинувшись у кріслі, а Пітер лізе під стіл, аби зібрати розкидані документи. — Тобто так, стажист. Але таке відчуття, ніби… А втім, байдуже. Думаю, на сьогодні достатньо, Патріку. Облиш це, я сам позбираю.
Він морщить брови, певно не надто розуміючи що коїться, коли Пітер трохи занадто різко підводиться й ставить охайно складений стосик на стіл, рівнесенько у лівому нижньому кутку, й відходить на крок.
— Я Пітер, сер.
— Пітере, — трохи роздратовано повторює за ним той, не звиклий аби його виправляли. — Сьогодні роботи більше немає, ти можеш іти додому.
— Добре, — розтягує губи у посмішці Пітер. — До побачення, містере Старк.
— Гей, хлопче! Завтра у тебе вихідний, — чує Пітер, уже майже зачинивши по собі двері з позолоченою табличкою із написом «Генеральний директор Ентоні Едвард Старк». — Це означає, що ти відпочиваєш від роботи, а не як минулого разу, — додає Старк, коли той знову з’являється у дверях. — Ти мене зрозумів?
— Так, звісно, — винувато опускає погляд Пітер.
— От і добре. А тепер йди, мені треба працювати.
Пітер обережно прикриває за собою двері. Та перед тим все ж встигає почути тихе «не дитина, а ціла катастрофа», і раптово відчуває, що його обличчя і вуха буквально палають від сорому.
27 липня 2018 року
П’ятниця
«Минулий раз» стався на першому тижні стажування. Пітер, прокинувшись уранці, глянув, як завжди, на будильник і з жахом зрозумів, що безсоромно проспав.
«Ну все, моє життя скінчилося. Тьотя Мей мене приб’є, з фірми виженуть, і все — прощай, мріє». Мрією, звичайно, була робота в Старк Індастриз.
Швидко одягнувшись, він стрімголов помчав до офісу. Секретар — чарівна міс Патс — намагалася зупинити його, проте він пробіг повз, навіть не озирнувшись на неї.
Почувши голос за якимись дверима, він не дивлячись відчинив їх одразу навстіж.
— Містере Старк… — він уже збирався виголосити промову людини, яка глибоко провинилася і каялася мало не на колінах, яку встиг скласти дорогою, але так і закам’янів на порозі.
Вісім акціонерів, як Пітер пізніше дізнався від тієї ж міс Патс, сиділи за довгим столом і щось обговорювали. Точніше, говорив лише генеральний директор, а вони просто слухали та з розумним виглядом кивали.
— Паркере! — гаркнув Тоні, і неприємні щупальця страху заворушились у грудній клітині з новою силою. — Якого біса? В тебе ж вихідний!
— От же ж лайно, — тихо вилаявся Паркер. Він раптом згадав і чому будильник був вимкнений, і чому він напередодні ввечері попросив тітку Мей його не будити, навіть якщо почнеться вторгнення інопланетян чи ядерна війна. — Сер, вибачте мені, я… Вибачте.
— Це ваш працівник? — глузливо спитав хтось із присутніх.
— Ні, — Тоні подивився на Паркера із сумішшю неприхованої злості та іще чогось незрозумілого. — Це новий стажист.
Пітер відчув, що його починає нудити.
Він різко зачинив двері в залу наради, пройшов трохи далі коридором і, важко дихаючи, притулився до стіни, упершись руками в коліна — стало трохи легше. От же ж йолоп! Чим він лише думав? Не міг раніше бодай трохи пошурупати мізками? Із самого початку ж було зрозуміло, що щось тут не так. Тепер його точно виженуть.
Після хвилинної тиші він зненацька почув чиїсь легкі кроки. Містер Старк за лічені секунди опинився поряд й поклав руку Пітеру на плече, змусивши його випростатися.
— Ти в порядку? — запитав він. — Виглядаєш блідим.
— Вибачте, я… я… — від несподіванки почав белькотіти Пітер. — Мені так шкода. Я зовсім забув. Вранці прокинувся, побачив, що вже пізно, і…
— Розслабся. Я в свій перший робочий тиждень розніс батьківський кабінет і мало не підпалив туалети. Випадково, звісно ж, та батько так не думав, — усміхнувся Старк і, поплескавши хлопця по плечу, прибрав руку.
— Тобто ви на мене вже не гніваєтесь? — з надією запитав Пітер.
— Хіба що трохи. Ти надто нагадуєш мені мене самого у твоєму віці… ну, плюс-мінус. Тільки, сподіваюся, ти не напиваєшся до півсмерті.
— Ні, що ви, сер. Як можна? Мені двадцять один лише за два тижні.
— Ну ось і добре. Однією проблемою менше.
9 серпня 2018 року
Четвер
Пітер прокручує це в голові аж поки не опиняється перед своїм домом. Він бачить прочинені двері й одразу ж відчуває, як починають труситись руки. На серці стає тривожно, бо після смерті дядька Бена тітка Мей завжди замикає двері на ключ, а іноді ще й на засув.
— Тітко Мей? — кричить він у тишу, але ніхто не озивається. — Тітко Мей, ти вдома? Все гаразд?
По спині та потилиці повзе липкий холодок, і в голову мимоволі закрадається думка, що ось зараз він увімкне світло та знайде на підлозі труп.
Тремтливою рукою він тягнеться до вимикача. І тільки-но той тихо клацає і під стелею загоряється лампочка, як по вухах одразу ж вдаряє різноголосий крик:
— Сюрприиииииз!
З усіх боків лунає свист, і на Пітера, який так і завмер з роззявленим ротом, починають сипатись конфетті, вітання та обійми.
— Ми думали, ти прийдеш трохи пізніше, тому закуски ще не готові, — Мей обіймає занадто міцно і йому доводиться поплескати її по плечу, щоб вона перестала душити його. — Ой, вибач.
— Мені дозволили піти раніше, — усміхається Пітер і обводить поглядом кімнату — гості вже веселяться під музику. Те, що прийшов іменинник для них радше приємний бонус, ніж основна подія. — Повірити не можу! Ні, я, звісно, знав, що ви збираєтесь її влаштувати, але чомусь думав, що це буде в неділю.
— Ну, день народження у тебе сьогодні. До того ж, двадцять перше — не щодня таке буває. А в неділю можеш іще раз відсвяткувати з друзями десь у місті. — Мей дзвінко цілує племінника в щоку і ще раз обіймає. — Гаразд. Мені треба закінчити на кухні.
На запевнення, що він готовий допомогти їй, Мей каже, що впорається сама, а потім ховається на кухні. Пітер уже думав було піти за нею, та йому не дають цього зробити: чиїсь руки швидко втягують його на середину кімнати, в центр утвореного кола, і впихають келих із чимось коричневим і прозорим.
— Пий! Пий! Пий! Пий!
Пітер осушує його до дна, морщиться.
— Що це?
— Ром.
Йому одразу ж наливають другу порцію. Після неї світ перед очима починає трошки пливти. Відчуття цікаве, але не те щоб йому страшно сподобалось. Раніше він міцного алкоголю не пив, та сьогодні йому виповнилося двадцять один, і напитися цього дня — свята традиція. Але впитись одразу й заснути на дивані, допоки навколо тебе радісно бігає нетверезий натовп — не варіант.
Тому Пітер, попросивши вибачення в усіх, на кого випадково натикається, прямує у ванну, щоб вмити обличчя холодною водою і прийти до тями.
У ванній кімнаті прохолодніше, ніж у решті частині дому. Мабуть, це тому, що то північна сторона.
Пітер викручує кран на повну й хляпає собі на обличчя водою аж доки йому не стає трохи легше. Потім дивиться на себе у дзеркало. Жахливо. Хоча ні, не жахливо, а насправді досить навіть кумедно — волосся стирчить у різні боки, обсипане то тут то там десятками дрібненьких і не дуже клаптиків блискучого паперу. Ха-ха, та він вилита мрія будь-якої п’ятирічної дівчинки! Нашвидкуруч прибравши найпомітніші шматочки й сяк-так прилизавши волосся п’ятірнею, він вирішує, що виглядає незле, почувається також, і що можна знову виходити в люди.
Вже біля самих дверей він знову відчуває приступ запаморочення. Ним починає хитати, і, щоб не впасти, йому доводиться зупинитися і впертись чолом у пофарбовану білою фарбою деревину. Повіки здаються такими важезними, що годі тримати їх розплющеними. Веселий шум повністю зникає, а тіло наливається таким наполегливим теплом, що Пітеру здається, що він починає втрачати свідомість. Та за мить усе раптово проходить. Коли він знову розплющує очі, то чує, як хор голосів знову скандує: «Пий! Пий! Пий!».
Цікаво, кого вони вже там споюють? Пітера нема, тож треба до когось причепитись. Пітер посміхається сам до себе. Стає на рівні ноги, чекає хвильку чи знову не повториться. Проте все гаразд, в голові більше не паморочиться.
Іще таких декілька запаморочливих у буквальному сенсі днів — і Пітер навіть ладен розповісти про все королеві паніки, тітці Мей, аби та записала його до лікаря абощо. Усе, лиш би це припинилось. Пітер майже впевнений, що нічого серйозного, просто недомагання через стрес — почалося ж одразу після того, як його взяли на стажування. Точно стрес. Вітамінчики поп’є, може навіть візьме зо два вихідні. І все знову стане гаразд.
Пітер вимикає світло, прикриває за собою двері, виходить у коридор. А коли доходить до кута, там де коридор плавно переходить у вітальню, його кидає у холодний піт. У центрі кімнати, заливаючи в себе ром, стоїть точна його копія.
— Ні-ні-ні-ні-ні, — мов мантру шепоче Пітер. — Не може бути. цього просто не може бути. Я не настільки п’яний, у мене не може бути галюцинацій.
Він стоїть там, як укопаний, судомно тре очі і щосили намагається зрозуміти, що відбувається. Грудна клітина важко здіймається, і він притискає стиснутий кулак до сонячного сплетіння, ніби так це допоможе розкласти по поличках ту хрінь, що просто зараз коїться в нього в голові. Насправді, ніфіга воно не допомагає.
— Точно, — він глибоко видихає, аби заспокоїтись, потім знову набирає повні груди повітря і знову видихає. — Точно. Я певно просто заснув у ванній і мені сниться сон. Раз уві сні я звідти вийшов, тоді треба тільки повернутися, і я прокинусь. Я прокинусь, так.
Пиячок із нього вийшов би хоч куди. Два келихи — і прощавай реальність.
Він розвертається на п’ятах, збираючись бігти якомога швидше. Такі сни Пітеру явно не до вподоби. Він звик до барвистих захопливих історій, якими можна насолоджуватися, як гарним, приємним фільмом, з тих, які про пригоди, дружбу та красивих дівчат. Цей сон теж своєрідна пригода, але досить-таки гидка.
Пітер рветься вперед і ледве встигає зупинитись та відвернутися. З ванної хтось виходить і прямує в його бік. Хто — з’ясовувати не хочеться. Навіть якщо те, що відбувається — лише сон, це зовсім не означає, що потрапити комусь на очі — хороша ідея. Особливо коли його буквально двоє і сон грозиться от-от перетворитися із просто неприємної пригоди на справжній жахастик.
Пітер опускає голову і стрімголов біжить на кухню. Нікого, окрім тітки Мей, там нема — вона щось готує на плиті, наспівуючи та притупуючи ногою у такт, тож не навіть не помічає, як він різко заскакує до комірчини.
Він гадки не має, як повинна змусити себе прокинутися людина, яка бачить усвідомлене сновидіння. У тому, що це саме воно, Пітер впевнений на дев’яносто дев’ять відсотків — один відсоток він все ж залишив про запас на той випадок, якщо у нього потихеньку таки їде дах.
Напевне, потрібно зосередитись. Принаймні так роблять у фільмах. А в темряві це має вийти набагато легше. Він заплющує повіки і поступово вирівнює збите дихання
Глибокий повільний вдих. Затамувати дихання на декілька секунд. Повільний видих.
Знову й знову.
Проте нічого не відбувається.
«Будь ласка, прокинься, — серце знову починає битися до ребер. По той бік чуються чиїсь кроки, може навіть того, хто вийшов із ванної. — От же ж лайно! Прокинься. Будь ласка. Ну будь ласочка! Прокинься! Прокинься!»
Пітер глибоко дихає. Пітер щипає себе за тильний бік долоні. Знову, знову та знову. Але все ще нічого не відбувається. Лише легені починають боліти від гіпервентиляції, а шкірою розповзається болючий синець.
Хтось починає повертати клямку. У Пітера дрижаки в руках розгулюються не на жарт, а весь маленький темний світ, у якому він опинився, починає пливти кудись убік. Ноги стають ватяними, геть не слухаються. І Пітер падає. Мітла та старі каструлі дощем сиплються на нього, одна з них, найбільша, падає йому на голову — певно, завтра на цьому місці буде величезна ґуля.
Тієї ж миті двері відчиняються.
Пітер морщиться від яскравого світла.
— Господи, Пітере, — Нед стає у дверях, загороджуючи собою усе на світі, й подає Пітеру руку, щоб допомогти підвестися. — Ти що, бляха, тут робиш? Тебе не було кілька годин. Мей місця собі не знаходить. Хотіла уже копам дзвонити, але ми запевнили її, що ти вже типу дорослий і як сам не знайдешся найближчим часом, то тоді нехай вже дзвонить.
Пітер мовчки витріщається на Неда, роздивляється його з ніг до голови, і тільки-но той знову збирається щось сказати, перебиває його, мовить скоромовкою:
— Еем… я… ну… я пішов у ванну і, здається, заснув там, і… і… і.. не знаю, може, в мене знову почався лунатизм, бо зовсім не пам’ятаю, як опинився тут.
Пітер обтрушує одяг. Він усе ще в костюмі, який вдягає в Старк Індастриз. А в комірчині так запорошено, що штани, особливо ззаду, суцільно білі.
— Тобто ти мені зараз кажеш, — із сумнівом коситься на нього Нед, — що просто пішов помитись, заснув собі там, а потім став лунатиком-невидимкою, пробрався повз нас, якогось чорта заліз у комірчину і просто продовжив собі там тихенько спати? Причому, певно, спати стоячи, бо коли ти впав, чесно тобі кажу, гахнуло аж в Чикаго.
Пітер закушує губу та морщить брови. Він вирішує поки нічого не розповідати – кімната з м’якими стінами зачекає.
— Ем… Гадаю, так воно й було.
Нед мовчить десь півхвилини, а потім гигикає й хитає головою.
— А, ну… Нічого міцнішого за дитяче шампанське тобі не можна.
— Ой, та хто б казав. Тебе навіть від чаю підкошує, якщо в ньому хоч на грам більше заварки, ніж зазвичай. «Мені погано, що ти мені підсипав» і бла-бла-бла, — дражниться Пітер, намагаючись перевести все на жарт.
— Агов! Таке було всього раз. Може досить вже про це згадувати? — Нед всміхається штовхає Пітера в плече, і той вдає, ніби ледве стримується, щоб не розреготатися.
— То як ти, кажеш, знайшов мене?
— Завиграшки. Всі почули звук, з яким з неба мав би звалитись слон, а я, як найхоробріший, певна річ, пішов перевірити. Взагалі-то, щоб ти знав, ми обшукали весь будинок і навіть ходили стукали до сусідів. Ну бо ніхто не сподівався знайти тебе в купі старого мотлоху, тому туди ніхто навіть не глянув.
Пітер хоче щось відповісти, якось штурхнути Неда у відповідь, але не встигає — у вітальні їх зустрічає схвильоване перешіптування. Деякі гості відсутні, мабуть все ще вештаються вулицями, «шукаючи» його, проте більшість залишилася. Коли їх нарешті помічають, усі одразу ж змовкають та втуплюються в них.
— Ну і де швендявся? — пирхає Френк, друг Пітера з коледжу.
— Все гаразд, — каже Нед. — Його просто вирубило…
Кінець фрази потонув у гучному галасі. Хтось не впускав можливості поглузувати, та більшість просто відмахнулися: прийшов змучений, випив трохи, розморило, заснув — з ким не буває?
— Пітере! — грізне обличчя тітки Мей з’являється перед його носом ніби звідки. — Не бажаєш пояснити?
— Він заснув біля туалету, — каже за нього Нед.
— Загалом не біля туалету, а…
— О, любий, — злість в очах тітки Мей миттю випаровується, змінюючись на стурбованість. — Тобі недобре? Щось болить? Так і знала, що ром заміцний і треба було брати саме пиво, — вона глипає на Френка, але той лише розводить руками.
— Та все добре, чесно, — і, бачачи мало не на лобі написану легку недовіру, додає: — Я просто втомився на роботі, майже нічого не їв весь день, а тут ще й трохи алкоголю. От так і сталось. Здається, я заснув біля дверей. Але вже все гаразд.
— Ми вже думали, що з тобою щось трапилося. Не роби так більше, — Мей, ледве не плачучи, обіймає племінника — знову занадто міцно.
— Взагалі-то так думала хіба вона, — лунає чийсь смішок.
— Тобі смішно, Френкі? — загрозливо примружує очі Нед, і хтозна, чи жартома, а чи насправді.
— Ні, справді. Хоча гаразд, ми трохи теж, — відповідає той й світись своїми ідеально вибіленими зубами. — Ми всі дійшли висновку, що ти, ну знаєш, зібрав нарешті всю свою мужність в кулак і звалив до якоїсь…ну ти знаєш.
Френк сміється, але тітка Мей дивиться на нього так, ніби обіцяє поквитатися — може, він не отримає свого десерту абощо. І він якось миттю затихає.
— Гаразд. Добре. Але як ти опинився у комірчині? — запитує Мей, і Пітера мимоволі стискає пальці в кулак. Що він має їй сказати? Правду про те, що йому знову сняться кошмари? Чи про можливі галюцинації? Чи може набрехати три міхи гречки?
— Гадки маю, — врешті відповідає він. — Мабуть, ходив уві сні, як колись у дитинстві. Пам’ятаєш?
— Так, таке не забудеш, — Мей зітхає і тицяє пальцем йому в плече: — Ніякої більше випивки, допоки не поїси.
— Ну тітко Мей… — жартома скімлить Пітер, але все ж таки після командного «бігом» слухняно бере собі шматок піци.
Піци, насправді, ціла гора, і на думку більшості, яку Пітер поділяє на сто десять відсотків, в закусках немає сенсу, проте все одно пхає у себе все, що може, аби лиш Мей відчепилась.
Музика гепає на повну котушку, а Пітеру найбільше хочеться, аби від нього відчепились геть усі. Хоче повернутися до своєї кімнати, лягти на ліжко, вдивлятись у давно вицвілі флуоресцентні зірочки на стелі й ні про що на світі не думати. Але це було б геть неввічливо, все ж вечірка на його честь.
Зрештою вони втрьох — Пітер, Нед та ще Емма, теж подруга з коледжу — опиняються біля дальньої стіни, потягуючи колу із паперових стаканчиків.
— До речі, крім нас ще когось запрошували? — цікавиться Емма й починає пускати бульбашки через трубочку.
— Та ні, всі запрошені тут, — насуплює брови Нед, обводячи поглядом присутніх. — А що?
— А коли Пітера вітали — всі там були?
— Крім тебе — ніби всі. Та що сталось?
— Та нічого, просто… Мені здалося, наче я бачила когось, — хмуриться вона, і в Пітера пітніють долоні — якимось дивним чином він уже знає, що та збирається сказати. — Перед тим, як прийшов Пітер, мені подзвонила мама. Не відповісти їй… ну ви знаєте. Ну і я пішла в туалет, бо тільки там було тихо, а коли вийшла — хтось був у коридорі і йшов на кухню. Але коли я пішла туди перевірити, там нікого не було, тільки Мей.
— Ти впевнена? Треба сказати тітці Мей. Може, то якийсь злодій захотів у галасі залишиться непоміченим, — каже Пітер та відчуває, як весь починає дрібно тремтіти.
«Та як це, бляха, можливо?»
— Так, можна. Але я думаю, що скоріше за все там нікого не було й мене заглючило від дідусевого домашнього вина, якого ми з Ханною потайки напилися замість обіду. Ну чи я провидиця, знаєте, як у тому серіалі…
Далі Пітер не слухає. Решту вечора він вдає, ніби йому страшно весело, і в якийсь момент йому навіть здається, що це справді так. Проте навіть тоді його не залишає відчуття, що щось дивне починає коїтись із його життям. Те, що трапилося сьогодні — лише перший щабель довжелезної драбини, по якій невідомо наскільки високо можна залізти й так само невідомо з якої висоти потім доведеться падати.