З невідомих причин, ніхто не помер. Ну, з тих, хто повинен був померти. Едвард не до кінця розумів свої мотиви, проте прикривав невпевненість тим, що хоч так урізноманітнить своє життя. Втомився? Так, Тіч втомився від власного життя, яке стало занадто одноманітним: корабель, абордаж, вбивство, збагачення, підвищення авторитету. Проте все було напускною мішурою, як той комір на сорочці Боннета.
Він не вбив Стіда. Ба більше, він врятував його від петлі, перетягнув на «Помсту», ще й сидів і чекав, поки той прийде до тями. Сидів і не зводив погляду з нього. Ще торкався. Здається, саме тоді потрібно було добити — встромити кинжал у саме серце. Чи заборонити зрізати ту мотузку, на якій задихався Стід. Але якось…
Якось так. Бо Стід Боннет пломенів тим життям, яке так спокушало Еда. Так, він хотів отримати у власному існуванні якусь яскраву пляму, хотів залишити у минулому свій авторитет. Бо який сенс у тому, що як тільки він заходить на абордаж, то його вже бояться і здаються? Не має нічого цікавого. Хіба що іспанці ще якось намагаються чинити супротив, бо досі сподіваються позбавити його голови. Звичайно.
Стід дійсно став для нього чимось яскравим, як… Як той вогонь Ельма, варто шторму тільки-тільки закінчитися. Яскраво, неочікувано і приємно. Тічу дійсно було приємно від того, що Стід розділяв з ним власні інтереси, розділяв і те, що подобалося самому Еду. Його не висміяли, коли він взяв той халат і обмацував його. Ніжна тканина. Гладка. Цікаво, шкіра Боннета така сама?
Так. Думки переросли у те, що зазвичай швидко розвивається в Едварді. Але як? Сподобався, трахнув і все. Можливо, на декілька спільних ночей, але зі Стідом все якось не так. Йому з ним легко. Йому з ним хочеться проводити якомога більше часу, що, по правді сказати, і відбувалося, адже «Помста» не така вже й велика. Правда, Тіча все більше дратувала присутність Ізі, який постійно зудів на вухо про те, що потрібно позбутися Боннета. «Його потрібно вбити. Він робить тебе слабким. Ти Чорна Борода, ти не якийсь там слабак», — внутрішній голос ставав голосом Гендса у такі моменти.
Едвард майже згодився, майже підняв руку, але… Воно якось не пішло. Вірніше, все пішло зовсім не так, як потрібно було, бо воно звелося до фортепіано. Ед примітив його в перший же день перебування на «Помсті» — позаду столу, трохи збоку, ближче до того кутка, де ховалося ліжко. І тягнуло його до цього інструменту майже так сильно, як і до Стіда. Тому питанням часу було те, коли він заявить про своє бажання Боннету і коли той зголоситься навчити його грати.
Стід був… Занадто добрим для цього світу, не дивлячись на все те, що робив і робить. Едвард дозволив «змусити» себе переодягтися у халат, бо «ніщо не повинно сковувати тебе», як і дозволив посадити за фортепіано.
— Знаєш, яке найголовніше правило перед початком навчання?
Голос Стіда звучить як завжди піднесено, і Едвард не встигає відповісти, як до його слуху долинає дзвін скла, а у наступну мить на поверхню фортепіано стає повністю чорна пляшка і два келихи. Справжні кришталеві бокали на кораблі посеред океану — його вже більше ніщо не здивує.
— Вирішив споїти мене, щоб я не діймав тебе? — Тіч піднімає голову, дивлячись на засмученого Стіда. — Та я жартую, — засміявшись, Ед несильно штовхає Боннета кулаком у плече і спішно опускає голову, приховуючи своє зніяковіння. — То, значить, напитися — це не головна наша задача. До речі, це ром?
— Ні… Ні, — ледь чутно, але Стід швидко бере себе у руки, щоби в наступну секунду розлити багряну, наче кров, рідину по келихам. — Це вино — більш високий напій, який повністю підходить для нашого сьогоднішнього навчання. Я цю пляшку тримав для особливого дня і, як ми бачимо, він нарешті настав.
Для нього це особливий день? Ед недовірливо коситься на Боннета, який протягує йому келих, і тут-таки забирається, і повертає погляд на клавіші. Біле, чорне… Як його життя. Зітхнувши, Тіч робить ковток вина, відчуваючи, як кислятина покриває його язик, але він не встигає про це сказати, як біля нього, на довгий стілець без спинки, сідають. Едвард дивиться уважно, спостерігає за тим, як чужі губи притискаються до кришталевого обідка, як рухається адамове яблуко від ковтка. Двох ковтків. Не повинен так дивитися.
— Неперевершене вино, правда? — Стід, поставивши келих на кришку фортепіано, з усмішкою дивиться на Тіча.
— Ем… Так. Чудове, — відкашлявшись, Едвард повторює рух з келихом і присувається ближче до інструменту. — То що, що робити?
Боннет нічого не відповідає, натомість опускає руки на клавіші і тисне на них. Перебирає. Швидко. Легко. Гарно. Ед не розумів, що саме вводить його у транс: музика, яка народжується під пальцями, чи саме ці пальці, які так швидко пурхають над клавішами. Насправді, Тіч був далекий від всього цього музикування, і раніше йому подобалося лише те, як народжувалося щось приємне від биття по клавішах. Зараз же він не міг зосередитись на навчанні, бо вся увага була спрямована тільки на Стіда.
— Захопився. Вибач, — Боннет схвильовано усміхається і бере свій келих, майже залпом осушуючи його. — Так от… Почнемо з того, що руки потрібно тримати як купол.
Він піднімає руки і дозволяє пальцям вільно «впасти» донизу, що виглядає… Тіч вчасно встигає прикусити собі язик, щоб не ляпнути зайвого. «Це не купол. Так кладуть руку на бабську цицьку, якщо він не знає», — внутрішній голос тягне це в звичній знущальній манері Ізі. Таке дійсно не можна промовляти вголос, не перед Стідом, який… Який заслуговує на нормальне і високе відношення до себе.
Едвард повторює рух за Боннетом, на що отримую натхненну похвалу. Тічу не складно. Не складно так порадувати того, хто став болючою скалкою у його піратському житті. Того, хто радіє кожній дурниці і вірить у кожне диво. Того, з ким хотілося проводити весь свій час.
— То ти молодець, — засяявши, Стід опускає такі вільні пальці на білі клавіші і безладно їх натискає. — Головне правило — легкість і не затискатися. У руках.
Навіщо він робить таке уточнення — загадка. Проте Ед вже не думає про це, коли на нього вивалюють стільки інформації. Перетягнуті струни, по яким б’є молоточок, а як відпускаєш клавіші, то механізм заглушає звук. Сім нот, де від «до» до «до» — це октава, яких аж цілих п’ять, і перший звук завжди лежить зліва перед двома чорними клавішами. «Ре» займає між цими ж двома клавішами, «мі» — справа… Наче всього-на-всього сім нот, але ця біла канва занадто велика, як і вся та інформація, яка виливається на нього. Ще чорні клавіші, які відповідають за дієз і бемоль…
Едвард не слухав. Він не міг сфокусуватися на грі, бо біля нього настільки близько сидять. Бо ці довгі музичні пальці занадто природно бігали по клавішах і були занадто близькими до його рук. Бо Стід захоплено все розповідав, не звертаючи уваги на те, як на нього дивилися. Бо Боннет знову випив ще один келих вина, дозволяючи ледь помітній червоній барві лягти на вилиці. Все це було…
—… то що?
— Що?
Тіч, часто заблимавши, аби прогнати нав’язливі думки, більш осмислено дивиться у темні очі навпроти. Особливо зараз темні, коли сутінки у каюті розбивалися вогнями від свічок. І Стід знову наливає собі вино, виливає ті залишки, які були на дні пляшки.
— Що скажеш?
А що він може сказати? Ти занадто розумний для мене? Ти чомусь хвилюєшся і напиваєшся поруч зі мною, наче не боїшся, що я можу вбити тебе? Цей рум’янець тобі личить? Ти мені подобаєшся? Точно не це.
— Ну, — Ед відвертає голову, опускає погляд на клавіші стискає губи, які звично ховаються за бородою. — Я, здається, можу пограти. Якщо все запам’ятав правильно.
Боннет нічого не каже, лише веде рукою, мов запрошує продемонструвати те, чого навчився. Грати… Едвард не знає, як він буде грати, але якщо вже сам потягнув Стіда у цю невеличку авантюру, то не дуже гарно з його боку буде відмовлятися. Перше — він просто повторює ноти. Друге — повторює за Боннетом ті невеликі «композиції», які він йому показує.
Чомусь дратує. Дратує те, що у нього нічого не виходить. Ні на перший раз, ні на другий, ні на десятий. Стід підводиться на ноги і його помітно заносить у бік. Перепив. Невже його так швидко зносить? І пішов по ще одну пляшку? В Тіча було багато питань, але все перетягувало на себе фортепіано. Якщо десь знайти козла і з силою потягти його за яйця — музика набагато приємніша, ніж те, що створює Едвард.
Злість піднімає голову швидше, ніж він встигає проконтролювати це, і Тіч з силою б’є по клавішам. Гучно. Пальці болять. Білі плитки майже вилітають. І дзвенять келихи з пляшкою, які стояли на фортепіано, ледь не падаючи.
— Гей, ти чого?
Стід майже падає поруч з Тічем і, стиснувши меж стегнами нову пляшку, безцеремонно, не соромлячись, занадто розкуто бере його руки у свої. Стискає. Гладить великими пальцями гострі кісточки на зап’ястях. Розтирає шкіру і масажує пальці. Так, наче робив подібне не вперше.
Ед піднімає здивований погляд на Боннета, і розуміє, що той геть п’яний. Слабка усмішка, блиск в очах. Такий Стід був незвичним і від того більш… Більш близьким. Потрібно забрати руки.
— У мене теж в перший раз не виходило. Це нормально, — Стід піднімає погляд на Тіча. — Ти ще й перенапружуєш пальці. Цього не можна робити, бо твоя швидкість губиться.
Він вже не слухає. Це все вже так неважливо. Ед відчуває чуже тепло, бачить чуже сп’яніння… Низько таким користуватися, але він на те і пірат, що для нього не існує ніяких законів. Едвард подається вперед, стрімко, щоби власний здоровий глузд не підняв голови, і притискається своїми губами до губ Стіда. Просто як шкіра до шкіри, не більше, але і цього вистачає Тічу, щоби відчути, як характерна нетерплячість випускає свої шипи внизу живота.
Стід не відсторонюється. Взагалі. Він лише стискає його пальці сильніше і намагається присунутися ближче, наче теж бажає… Ні. Занадто. Цього вистачить, щоби не наробити дурниць. Едвард розриває поцілунок і слідкує за тим, як Боннет судомно вдихає, як облизує губи, наче хоче запам’ятати усі відчуття.
— Це… — у Тіча не знаходиться слів.
— Чого не зробиш на п’яну голову, так? — Стід нервово сміється, але все так само продовжує тримати Еда за руки, наче це допомагає йому лишатися на землі.
— Так. П’яний. Ти і я… І всі справи.
— Вино, — у голосі з’являються якісь незрозумілі нотки розчарування. — Так ось, давай спробуємо ще раз. Повтор дуже легкий: до-ре-соль…
Ед ще довго дивиться на Боннета, пропускаючи повз вуха його балаканину, бо губи не припиняли пекти від їхнього першого поцілунку. О, Едвард Тіч хотів спробувати ще раз, але це вже не стосувалося гри на фортепіано.