Він не знав, коли це все почалося. Коли ступив не на той шлях, щоби досягнути виконання своїх бажань. Розуміння прийшло пломенистою блискавкою, яка осяяла туманне небо його думок, що принесло дивне відчуття. Варто було тільки закрити очі, як перед внутрішнім зором тут-таки з’являлося ідеальне тіло. Широкі плечі, сильні руки з синіми мотузками вен на руках, які так і хотілося розсмакувати на дотик, вузькі стегна і довгі ноги. І настільки білосніжна шкіра, наче справжній сніг огорнув його всього.
Йому завжди подобалося стояти осторонь і просто спостерігати за добре продуманим рухом, подобалося дивитися, як з кожним поворотом довгої, наче у лебедя, шиї водоспад волосся лагідно, любо огладжував плечі та спину. О, як же він ревнував його до цього шовку, ревнував, що не може сам провести кінчиками пальців по плечах, спуститися вниз на лопатки і торкнутися рівної лінії хребта. Якби тільки дозволив, то доторкнувся би до кожного гострого хвоста хребців губами, м’яко і зі всією своєю чуттєвістю, щоби плечі розправилися, щоби прогнувся сильніше в спині, наче в сум’ятті бажає відсторонитися. Але ніякого збентеження не може бути — тільки не в такого, як він.
Божество… Прекрасніше за всіх божеств, яких тільки знає людство. Саме таким йому уявляється Ганімед, саме така краса повинна оспівуватися всіма. І як же йому хотілося перекинутися на орла, щоб забрати його у свій сад, замкнути його там навік. Щоб ніхто більше не міг бачити те, що повинно бути тільки його.
Інколи його думки заходили куди далі, ніж звичайне споглядання прекрасного. Заборонений плід завжди солодкий, особливо тоді, коли він під таким табу… Але думки не припиняли свій хід, най скільки би сам себе не відмовляв. Погляд повертався до блакитних очей, які сяяли холодом і байдужістю до всього світу, виражаючи перевагу над усіма, спускався вниз на тонкі, майже бліді губи, до яких з кожним днем хотілося доторкнутися все сильніше й сильніше, зігріти їх, подарувати їм колір і насиченість, аби палали ожиною і заманювати до себе.
Для нього він дійсно став божеством, якому приносив простибі. Подарунки гарно замасковані під буденність, подарунки, які непомітно підкидав, але стіна пихатості огортала таким самими холодом. Фригідність… Як і дозволено всім божествам, адже на те вони і великі.
Не раз він ходив до зоопарку, не раз стояв біля тераріуму годинами, спостерігаючи за білим королівським пітоном, який лежав в самому теплому кутку і просто споглядав людей, що миготіли за склом. Вирощений в неволі, вирощений там, де ти тільки красива, екзотична тваринка. Але змій не губить свого шарму, не губить своєї корони, адже це все у нього в крові. І варто тільки кинути в тераріум мишу, як пітон обвивається навколо своїми сильними кільцями, миттєво вбиваючи… Те, що відбувається і між ними. Бузувірське, слизьке тіло переламує його хребет, щоби більше не було можливості втекти.
Але після все змінилося… А чи було після? Він пам’ятає лише те, як розчарувався у всьому, навіть у своєму житті. Не було ні в чому сенсу, не було сенсу у ньому самому. На нього не звертали уваги навіть після, коли намагався зблизитися, здавалося, що взагалі не потрібен. Порожнеча.
Кохання — жахлива трандафиль,
Чиї гачки зривають
Ту тонку серця лимарщину,
Залишаючи продухвину грайливу.
У віршах свій притулок знайшла його душа, коли серце все ще ніяк не могло забутися і піти від тужного спліну. Він сподівався, десь глибокого сподівався, як мале дитя, що на нього звернуть увагу, але розбився об хвилю безпристрасності. Наче опанувала ним апатія, наче трапилося щось таке, що назавжди знищило всі його почуття.
І варто тільки було забрати щупальці своєї уваги, як божество звернуло увагу на нього. Йому здавалося, що це всього-на-всього його уява, яка вирішила познущатись із нього, видаючи бажане за дійсність. Знаттєлюбний погляд, гострий, який заповзає під саму шкіру, оселяється там сім’ям сум’яття, слугує дивним якорем, який не дає пурхнути у відкрите небо, подалі від цього всього. Свобода… Як же йому хотілося стати птахом, який розкриє свої широкі, потужні крила, змахне ними і полетить далеко від всіх проблем і важкого болю в серці. Ні, краще залишити серце на умирущій, проклятій землі, яка і так грішна.
Його роздягали поглядом, його бажали поглядом. Чи це просто те, що хоче бачити? Як липка, гаряча живиця, яка тільки сильніше оповиває птаху, яка прагнула вирватися з темних ретязів, так і божество плело навколо нього свій нерет, наче той павук. Зробити крок назустріч? Ні, небезпечно, адже не можна бажати його, бажати того, з ким пов’язаний кров’ю. Один-єдиний крок, і він дозволяє крилам прилипнути до сталевого павутиння, і вони тут-таки починають сіпатися, закликаючи хижака до себе.
Він був сенсом його життя, він був його персональним забороненим плодом… Був його персональною содухою. Губи виявилися такими самими крижаними, як і уявляв собі, і йому здається, що це справжній поцілунок Сірої Дами, з якою він летить на саме дно, зотліваючи до самого кінця.
Дійсно, з чого йому дозволили торкнутися божества? Невже не він один це все відчуває? Невже не тільки у його серці оселилося… Кохання? Не може бути це коханням, тільки потреба відчувати інше тіло, інший розум, іншу живу істоту, яке точно так само буде потребувати його, як і він сам. Ненормально, аморально, не принято в суспільстві, яке, дізнавшись про це, заб’є їх камінням. І ніякі слова про те, що вони всі такі самі нечестивці, не врятують.
У нього був довгий, рівний член, з випираючою веною, яка тягнеться майже від самої основи до голівки. Він любив вести по ній язиком, любив вести по всій довжині, відчуваючи жар. Це було справжнісінькою манією, яку не хотілося полишати, залежність, що, як і будь-яка інша, дарувала ейфорію. Йому подобається споглядати за тим, як член щільно притискається до живота, розмазуючи прозорі важкі краплини по шкірі, подобається злизувати їх і накривати багряну голівку губами.
Він ніколи не стогнав, коли давав приймати всю плоть, наче дійсно нічого не відчував. Але пульсація на язиці, але в’язкі, солонуваті на смак краплі, що вкривають язик білим, говорить про те, що божество така сама жива істота, як і він сам.
Так, свій перший раз він віддав тому, хто полонив його серце і думки, дозволив покрити себе так само, як тварину. Було боляче, але зовсім не неприємно, і всі наступні рази наполегливо підставляв стегна під жорстокі, грубі, наполегливі поштовхи.
Вони дійсно були справжніми тваринами, які не могли ніяк насититися один одним. Його персональний Ганімед хоч і був зимним ззовні, але всередині нього горів живий вогонь, роблячи його справжнім, роблячи його тим, кого він дійсно кохає. Він ненавидів і бажав залишати на білосніжному атласі спини червоні мазки пошморгів, які межували майже з кров’ю, мітить гнучку шию порфірними укусами, які зникали на наступний же день. У відповідь отримував тільки сильні, болючі поштовхи, ляск і взаємні укуси, від яких у нього стояв сильніше. Але кожного разу до самого кінця його підводило майже справжнє гарчання, тихий стогін на вухо і гаряче сім’я, яке після стікало по стегнам.
Це було порочно і брудно, так потрібно і затребувано, що просто неможливо вже було дихати минулим життям. Їхні відносини тривали вже декілька років, за які божество зовсім не змінилося, лише… Яким же був подив, коли йому дозволили взяти верховенство в свої руки і довести все до очікуваного апогею.
— Чому? — тихий шепіт, недовірливий тон.
— Довіряю, — як солодкий нектар з вуст його персонального божества.
Не часто йому дозволяли таке, не часто просто розслаблялися настільки, щоби віддати гілку верховенства йому, коли сам він просто губився. Здається, не сподобалося, але… Стало навіть якось прикро, що він не був першим у нього навіть так, і заприсягнувся, що зробить все незабутньо.
Шовковиста чорна пов’язка вкриває його очі, приховуючи від усього світу, і міцним вузлом зав’язується на потилиці. Онікс на білому волоссі, наче відображення їх самих. Він — гаспид, який спокусив світло. І він зробить зараз зовсім не так, як завжди.
— Леґоласе?
Його голос вперше непевний і Трандуїл піднімає вже руку, щоб зняти пов’язку, яку одразу ж перехоплюють. Ні, батьку, ти сам віддав мені свою довіру, сам відкрився, і я покажу те, наскільки сильно кохаю тебе.
— Не бійся, я не зроблю боляче.
І сильне тіло розслабляється, наче натиснув на якусь кнопку. Леґолас вивільнює досконале, ідеальне тіло із зайвого одягу, вкриваючи кожний сантиметр відкритої шкіри гарячими цілунками. Він завжди, коли міг торкатися батька, бажав притиснути його до себе і зігріти, витручувати холод, як і позбавляти його всіх масок.
Ремінь, не знайшовши нічого кращого, охоплює шкіряною змією тендітні зап’ястя, щоб ця гра не припинилася раніше потрібного. Він відчуває всі змішані відчуття Трандуїла, який ніколи не любив віддавати повну владу комусь, не любив, що його настільки сильно ведуть, відбираючи всю владу. Але Леґолас дійсно радий, що його зараз не зупиняють, не відштовхують і просто дозволяють продовжувати гру.
Леґолас віддячує батькові поцілунками, які розквітають тими ж трандафилями на шиї. Сьогодні без укусів, сьогодні показати, що не завжди можна отримати заласся від постійного управління. Влада втомлює, влада приїдається, якщо її кожного дня занадто багато. Тверда горошина соску прикушується, але одразу же зализується, щоби зірвати з тонких вуст хоч якийсь звук.
Його божество боялося, приховуючи це за своєю черговою маскою, але він щасливий… Щасливий, що зміг домогтися хоч чогось. Не бачить, не може торкнутися, не може зупинити руками, відштовхнути, що вибиває з колії. Але відчуття будуть зовсім іншими, навіть для нього самого.
Плоть батька ідеально лягає йому на язик, її тут-таки охоплюють міцним кільцем губи, починаючи одразу рухатися. Трандуїл любив, коли він діяв швидко, коли брав майже до самого кінця, майже задихаючись, але йому самому подобалося відчувати оксамит шкіри на губах, на язиці, подобалося рухатися неспішно. Леґолас не звертає уваги на те, як під ним починають тріпотіти, тільки сильніше пристискає лілейні стегна до ліжка. Запах Трандуїла стає сильніше. Чи так здається кожного разу. Не важливо, бо він зводить з розуму, він перетворює його в такого, як і сам батько. І варто тільки вибухнути бідканнями про те, щоби не займався самодіяльністю, сварливими і нечіткими словами, як Леґолас підіймає погляд, зовсім забуваючи, що чужі очі закриті. Страх? Ні, зараз не було сенсу думати про щось зайве. Всі вони люди, всім їм характерно відчувати.
Леґолас випускає з рота твердий член, коли зв’язані руки сліпо тягнуться до його голови, і він перехоплює їх, досить грубо заводячи назад за голову.
— Чому? Чому ти говориш про довіру, коли сам ні на йоту не довіряєш мені?
Відчайдушно, у самі губи, які викривляються, щоби вже щось сказати, але він просто не дає цього зробити, цілуючи надто вимогливо. Несхитний, не хоче грати за чужими правилами, але божество з часом робить крок зі свого п’єдесталу, дозволяючи побачити справжній лик тому, хто більш за все відданий.
Неспішна ніжність, повільна, як гаряча карамель, яка приторно-солодким післясмаком осідає на кінчику язика. Кільце рук охоплює його, щоб продовжити все це. Вперше Трандуїл нічого не говорив і просто приймав, відкриваючи для себе іншу сторону медалі влади. І Леґолас просто боїться зараз зіпсувати такий момент, страшиться, що підведе відчуття батька, який був беззахисно відкритий перед ним.
Він відсторонюється, йде убік, просто упиваючись розпластаним тілом на червоних простирадлах. Як прекрасний Давид, що зійшов зі свого постаменту, дозволяючи не просто милуватися собою, а й торкнутися. Брови насуплені, відкриті губи, і, немов у збентежені, він зводить ноги разом. Чорна пов’язка на очах, сильні руки, на зап’ястях яких залишиться слід від жалючих змій… Це було надто прекрасним для нього одного.
Леґолас розтирає між пальцями грудку прозорої змазки, яка нічим не пахла. Трандуїл не любить надмірні запахи, його це дратує… І навіть тут, навіть зараз батько примудрявся вести його. Контраст холоду і справжнього вогню завжди подивляв його, адже не може стільки всього поєднуватися в одній людині. Палець входить повільно, щоб не принести зайвого болю, і тільки тихий, ледь чутний, стогін служить йому дозволом.
Інколи з Трандуїлом складно. Ні, не завжди складно. Це як танго смерті на мінному полі і навіть сам Аонгус не зміг би змінити хоч щось своєю красою. Кисть руки рухалася повільно, щоб дати час розслабитися. Занадто жарко, занадто довго навіть для нього самого. Леґолас не в силах терпіти, коли зв’язані руки батька знаходять його волосся і смикають.
Трандуїл не промовляє ні єдиного слова за увесь цей час, адже більше дорожить почуттями, ніж солодкими словами, якими сам обдурив не одного. Леґолас просить поцілунком в куточок губ дозволу і подається стегнами вперед, входячи в нього до кінця. Губи відкриваються в німому стогоні, спина вигинається майже до хрускоту, і він вбирає у себе кожне відчуття, запам’ятовує до малих дрібничок, щоб після кожної ночі прокручувати це в голові. Довірливий, відкритий і такий незрячий, беззахисний, через що зовсім не хочеться зупинятися.
Рухи плавні, поштовхи б’ють кожного разу в одне чутливе місце, щоби зірвати най тихі, ніякові, але стогони. Йому подобалося, як його стискали в собі з кожним поштовхом все сильніше, подобалося, як руки, які вже лежали на спині, залишали глибокі півмісяці нігтями. Це сильне, досконале тіло створене для того, щоб його любили, най навіть так збочено. Леґолас впирається чолом у плече, не стримує власних стогонів, які звучать надто жалібно, і долонею накриває член Трандуїла.
Він не може на повну зрозуміти, що відчуває Трандуїл, але знає, що його зміна положення заводить сильніше. Заборонений плід — нектар, особливо коли Змій вселяє йому думки лише про одне, вселяє бажання тільки одного. Під щільно закритими повіками збираються різнобарвні кола, від яких увесь світ довкола розривається найяскравішим феєрверком. Леґолас, в останній раз увійшовши занадто грубо, кінчає в Трандуїла, відчуваючи гарячі краплини на своїй долоні. І голосний стогін, перший за увесь цей час, що вони разом, стає солодшим за музику.
Леґолас не поспішає звільнити руки батька, не поспішає повернути своєму божеству зір, насолоджуючись млявістю, яка охопила його. Ледь відчутне тремтіння в чужому тілі, стогін, який досі дзвенів у нього у вухах…
— Дякую, — вдячно, і він, наче цуценя, втискається носом в шию Трандуїла, відчуваючи, як його на це притискають сильніше до себе.