Океан. Колись океан став для нього своєрідним спасінням від того, що було так званою реальністю, яка його підштовхнула до першого вбивства. Вбивства власними руками. Він не тікав від того, що було в нього тягарем на плечах. Сказав би «на душі», якби та душа ще була нормальною, а не якимось шматтям.
Зараз океан став тим місцем, у якому він був бранцем. Король бранців для таких покидьків, як він сам, і нещасний бранець, що пригноблювався власними почуттями. Найкраще, бляха, життя. Найкращий, бляха, корабель. Найкращий, бляха, океан.
Тут все нагадувало про Стіда. Так, він викинув за борт книги, записи, статуетки, але це ж було не все. Сам корабель нагадував про Стіда, бо це судно було зроблено з його мрій. Боже, Ед був таким ідіотом, повіривши у те, що навіть він може знайти відгук на свої почуття. Правий був Ізі, коли сказав, що Чорна Борода став м’якотілим.
Але тепер… О-о, тепер Едварду Тічу нагадали про те, хто він насправді. І тепер Чорна Борода дійсно стане справжнім жахіттям для кожного, хто посміє стати на його шляху. Французи. Іспанці. Британці. Він залишав за собою криваво-вогнянний шлях із чорних скелетів кораблів і синьо-гнійних трупів у воді. Він стояв і дивився, як небесна блакить з кожним днем все сильніше затягується чорним кунштом, у якому нічого не було з образів. Він пив стільки, щоб заглушити біль.
Кракен його роздери! Це дійсно було надто тупо і смішно, що сам Чорна Борода поводився мов якийсь хлопчина, якого відшило перше кохання. Але він сподівався. Він чекав. Ед відкрився Боннету, той зрозумів його і навіть не сміявся, коли робилася якась дурня… Направду, Стід висміяв його, так і не прийшовши на той пірс.
Скільки часу минуло? Півроку? А легше не стає, як там колись триндів Люціус. Добре, що відправив його годувати риб ще тоді, коли повернувся на корабель, бо зараз Едвард зняв би з нього шкіру і кинув би у сіль. А потім знову відправив би на дно. Муки заради мук, аби тільки самому собі стало легше… Ніхріна.
Вчора вони зупинилися в Нассау, щоб дати перепочинок тим, хто був у його команді. Двоє, звичайно, такі — підкидьки, яких Ед лишив лише через те, що вони хоч щось вміли нормально і були корисними. Ні, це не через Стіда, бо якщо так… Дідько! Навіть у цьому його думки повертаються до Боннета, щоб йому гикалося до смерті.
Тіч доручив Ізі зайнятися пошуком тих, хто був готовий йти у його команду, бо наразі малувато рук і для гармат, і для абордажів, сам же вирішив засісти у звичному для Нассау генделику, де одні били собі морди-обличчя, інші, нажершись, спали прямо на столах, треті, також п’яні до неможливості, намагалися співати і вести якісь розмови. Едвард не хотів нікого бачити, ні з ким розмовляти. Просто посидіти в кутку, майже у темряві, і напитися. Те саме, в принципі, можна було зробити на кораблі, стіни капітанської каюти якого тиснули на Тіча настільки, наче він не був Чорною Бородою… Хоч Ізі не ліз до нього більше з цим — можливо, одного мізинця йому вистачило і інші пальці йому дорогі.
Хотів посидіти наодинці. Сховатися під носом у всіх. Сховався, щоб морський чорт їх усіх пожрав. Невелика компанія з минулого, яка чомусь вирішила ганятися за якимось Роджерсом. Чи він за ними. Ед не втягувався у цю тему, бо не збирався ні допомагати, ні… Робертс дістав його: «Чорна Борода й без бороди. Ще й намазюкався, як баба». Тіч дійсно так і не почав наново відрощувати собі бороду, бо це знову наштовхувало на непотрібні думки. Як завжди. Боже, коли ця хрінь вже відпустить.
Ізі Тіч помічає ще тоді, коли він з’являється біля дверей. Все такий же надутий, наче не домігся свого, і так само шкутильгає, як і півроку тому. Ед всім виглядом показує, що не хоче, аби до нього зараз підходили, проте, варто було Ізі знайти його поглядом, як до нього за лічені секунди, відштовхнувши на своєму шляху, вщент п’яного, пірата, підходять і схиляються до вуха.
За їхнім столом все стихає — мабуть, на обличчі Чорної Бороди було щось написано, що навіть у піратів, які нюхнули пороху у своєму житті, відняло мову. У ту звістку, яку приніс Ізі, повірити майже неможливо, бо вона здається… Фантазією. Фантазією його хворого мозку, який вже почав дохнути від того, що Едвард накручує себе день у день. З новим днем все гірше і тут… Тіч ще довго дивився на двері, де зник Ізі, пішовши, так і не отримавши відповіді від свого капітана, а потім різко схоплюється на ноги.
— Ти диви, як на коняку вскочив, — п’яно, бридотно посміхається Робертс. — Що, твоя псина дівку гарячу тобі знайшла?
— Та замовкни вже, заради бога.
— Буде мені тут чорножоп…
— Робертс! Це мій квартирмейстер, — не дає Бартолом’ю договорити тезко Тіча. — Ще одне слово і я відріжу тобі язика.
— А я зніму твоє бридке обличчя разом з вусами, — Ед спирається руками на стіл і схиляється так, щоб нависати над Робертсом, — засмажу його і змушу зжерти. Без солі. Зрозумів?
— Та що я зразу? Навіть пожартувати не можна. Рота не дають відкрити!
Тіч далі не слухає ту дурню, яку намагається вичавити із себе Бартолом’ю. В голові билося лише одне: « Твоя корабельна тваринка повернулася» . Як так? Невже хтось з богів там нагорі вирішили дати йому можливість хоч відповіді отримати? Ні, вже думає дурню. Хвилюється? «Та-ак, Еде, старієш і тупієш», — знущально тягне внутрішній голос.
На «Помсті» з команди нікого, тільки Ізраїль. З таким ім’ям тільки у церкві монашкам гріхи відпускати. Але давно вже таке «знущання» не було смішним. Ізі нічого не каже, коли Тіч зупиняється біля дверей у капітанську каюту, як і мовчить, коли він мнеться біля входу. Звичайно, сказав би щось — залишився б без зубів.
— Там? — Ед навіть не дивиться на Ізі.
— Там. Це не моя справа…
— Не твоя, — він не дає йому договорити. — Чекаєш тут, поки не покличу.
— Як скажете, капітане, — тяжко зітхає Ізі і відходить до щогли, на яку спирається плечем.
На старості літ вирішив згадати, що у нього є мізки? Ага, а як же. Едвард декілька разів глибоко вдихає, щоб заспокоїти себе, і все ж таки штовхає двері, дозволяючи напівтемряві прийняти себе, як і теплу, яке існує завдяки каміну. Камін на дерев’яному кораблі… Хоч книг тепер нема.
— Едвард!
Голосно. Щасливо. Знайомо. До нього стрімко підходять, але Тіч вловлює цей момент вчасно і встигає відступити на крок назад. Стід. Це дійсно був Стід, у якого хотілося тицьнути пальцем, щоб дійсно упевнитися, що він справжній. Безглузде біле убрання, якісь рюші і радість у очах, де все так само залишилася дурість і наївність. Нічого життя не вчить його.
— Ох, я не можу повірити, що все ж таки знайшов тебе. І «Помсту». Еде, я такий радий, — натхненно промовляє Боннет, не помічаючи чужу лють, яка тільки зростала. — Ти би тільки знав, що трапилося за ці місяці. Уявляєш, я ж приїхав додому, а виявилося, що дійсно, моя дружина всім розказала, що я мертвий. І на цьому побудувала свою кар’єру — вдова-художниця. О-о, тобі обов’язково спод…
— Ти не прийшов.
Тіч не кричить. Він говорить рівно, ледь стримуючи свою злість, і напівтемрява ховає те, як він стискає кулаки. Тільки є біль у кісточках, які побіліли від сили. Яскрава усмішка на вустах Стіда тліє і повністю вицвітає, з чим він відводить погляд у бік каміна.
— Я… Зіткнувся з однією людиною. Мені так шкода, Еде, — Боннет робить крок до Чорної Бороди.
— Я тебе чекав. До світанку.
— Я… Вибач, Еде. Мені дійсно так шкода, що я дав тобі сподівання і сам же все розбив, — ще один крок і їх майже не розділяє відстань.
— О. Тобі шкода.
У нього в голові наче щось перемикається. Змінюється. Піднімає свою силу і волю те, що стільки місяців росло. Едвард схиляє голову до плеча, дозволяє собі слабку усмішку, яка зникає майже одразу. Звичайно, Стіду шкода. Стід завжди робить, а потім — йому шкода. Пирхнувши, Тіч різко піднімає руку і долонею б’є його по щоці. Голосний ляпас. І сильний настільки, що Боннет, зойкнувши, не втримується на ногах, падаючи, як той мішок з картоплею, на підлогу.
Ед впирається однією рукою собі у бік, а другу притискає до губ і проводить долонею по підборіддю, ігноруючи те, що та залишається чорною. Він глибоко вдихає і обходить Стіда по колу, розуміючи, що злість стала якоюсь більш темною і… Як смола. Як чорна смола, яка повністю заливає все його тіло.
— Звичайно, тобі шкода.
Едвард присідає перед Боннетом, щоб схопити його за підборіддя і ривком підняти голову. Очі в очі. Страх. Нерозуміння. І кров. Кров на губі, що привертає куди більше уваги, ніж чужа розгубленість.
— Тобі не може не бути шкода. Особливо зараз, коли ти посмів зрадити Чорну Бороду, — він відпускає, майже відштовхує, підборіддя Стіда і підводиться на ноги. — Ізі! — гаркає Тіч і відходить від того, з ким колись давно хотів втекти і розпочати нове життя, розвертаючись до нього спиною так, як повернулися до нього. — Відведи пірата-джентельмена у карцер, — варто тільки квартирмейстеру зайти, знущально промовляє Едвард, — і збери команду. Нам час виходити на полювання.
***
Дні йшли довго. Болісно довго, тому що на нижньому рівні трюма був він . Тіч декілька разів поривався спуститися донизу, просто постояти і подивитися на Стіда, бо ясно розумів, що навряд чи щось зможе сказати… Та й не зможе залишитися при холодному розумі.
Він аж ніяк не міг подумати, що вдарить Боннета. Але більше за все Еда злякало те, що йому сподобалося бачити кров на губах Стіда. Потрібно було витерти… Розтерти великим пальцем, натиснути сильніше. Саме тому Тіч і не спускався, намагаючись придушити всі свої думки.
Ні, Чорна Борода не був дитиною, і у своєму довгому житті він бачив, бажав, робив майже все, що може придумати будь-яка людина. Проте подібні думки по відношенню до Стіда були якимись неправильними, небезпечними і такими звабливими. Не дуже добре.
Ті двоє, які були взяті з команди Боннета ще півроку тому і які чомусь не втекли, хоча Едвард не збирався нікого особливо тримати, були шоковані з того, хто став їхнім полоненим. Звичайно, який шанс був на таку зустріч після шести місяців? Нульовий, а воно он як трапилося. Ізі бухтів, але бухтів не голосно і досить обережно, пам’ятаючи, що з ним зробили, і бачачи, наскільки більш хворим став Тіч.
Нові люди на кораблі — завжди скандали, але не зараз. Наче всі на «Помсті» відчували настрій свого капітана. Навіть ніякі кораблі їм за ці дні не трапилися, жодна довбана канонерка не потрапила у їхнє поле зору! Боже, та за що? Ні, Тіч знав, що грішив багато і до своєї смерті нагрішить ще більше.
Він пив. Сьогодні Едвард пив так само, як і вчора. Як і позавчора. Як і поза-позавчора. Багато коли він пив, щоб хоч якось болю було менше. Тепер же почав пити ще й через те, щоб не думати про те, що внизу сидить Стід. Стід… Тіч вже збирається покликати Ізі, як той сам приходить до нього.
— Тобі потрібно менше пити, — Гендс стискає губи, дивлячись на порожню пляшку на столі, за яким сидить Едвард.
— А тобі — більше шанувати свого капітана, — він не піднімає голови, яку підпирає рукою.
— Зараз ти мене не залякаєш, не в такому стані, — Ізі підходить ближче, але не наважується сісти навпроти Чорної Бороди. — Тут все тхне дешевим пійлом.
— Було краще, коли тхнуло на «Помсті» напомадженим піратом-джентльменом? — більш різко і грубо, ніж планував, але йому начхати. — Він же тебе так бісив.
— І без його присутності на кораблі він бісив мене. Проте… — Ізі опускає погляд лише на пару секунд, щоби знову повернути його на Тіча. — Я прийшов, щоб поговорити з тобою про Боннета.
Едвард піднімає очі на Ізраїла і дивиться на нього так, наче перед ним той, хто прийшов на смерть. В голові багато імли, через що голос розуму вже потонув під пінтами крові, бо лють била його кожного разу, як той піднімав своє «я». Прийшов поговорити про Боннета… І це зміцнює ті думки у тих позиціях, про які Ед думав вже не перший день. Щось темне і небезпечне шкрябало грудну клітку зсередини.
— Він вже як тиждень на кораблі. Йому вже намагалися допомогти втекти. Він другий день відмовляється від їжі, кажучи, що йому потрібно поговорити з тобою. Для чого це все? Вийдемо на якийсь корабель і що ти? Ти будеш думати про Боннета, щоб ядро не потрапило у той бік, де він сидить. Його двоє з команди будуть думати про нього, а не про абордаж.
— Дійсно, для чого… — ледь чутно промовляє Тіч і пальцями вільної руки вибиває зрозумілу лише собі мелодію. — Для чого все це? Я теж не знаю. Ніколи не знав. Чому так? М? — глибокий вдих, з яким стає тільки гірше. — Приведи його до мене.
— Що?
— Мені повторити?
Здивування на обличчі Ізі сходить на ні одразу, варто розгледіти у погляді капітана щось… Що змушує замовкнути. Він киває головою і залишає Едварда одного в каюті, але тиші не приходить. Команда жила своїм життям, голосили, пили, співали. Життя було усюди, окрім цієї каюти і душі Тіча. Проте тепер він став гарним Чорною Бородою, відповідаючи чуткам про власний авторитет.
Думки в останній тиждень були не дуже… Не дуже зовсім, бо Едвард розумів, що не знав самого себе. Не знав те, що було спрямовано на Стіда, адже ще півроку тому він просто хотів почати життя наново. Жити новими можливостями разом з Боннетом, а вилилось он у що — химерний виворіт старої картини де, чомусь, було намальовані інші контури морських чудовиськ.
Тиша не одразу доходить до Едварда, але варто тільки зрозуміти, що щось не так, як двері відкриваються і в каюту майже забігає Стід через те, що Ізі штовхнув його у спину. Майже падає. Але втримується на ногах, розправляє плечі і піднімає підборіддя так, наче був якимось поважним паном, а всі вони… А, ну так. Стід обертається, щоб кинути зарозуміло-злий погляд на Ізі, який вже закрив двері, залишаючи його один на один з Чорною Бородою.
— Для чого це все, Едварде?
Багато обурення у голосі Стіда, алеТіч не звертає уваги на це. Йому здається, що десь за спиною Боннета стоїть Ізі, який промовляє це до нього його вустами. Едвард криво усміхається і піднімається на ноги, відчуваючи знайому важкість у тілі як і завжди, коли ром починає брати своє.
— Та ти вдарив мене! Закрив у карцері! До мене, як до собаки, ставилися увесь тиждень, — Стід не зводить погляду з Тіча, який повільно обходить стіл і йде до нього.
— Як до собаки, — Едвард неголосно пирхає. — Тоді чому ж ти у чистому одязі? Поголений? Тобі приносили і їжу, і воду. Тобі намагалися допомогти втекти. Це, значить, як до собаки?
— Я не… Добре. Добре, — Боннет піднімає одну руку, визнаючи свою помилку. — Але ти вдарив мене. Ти викинув мої книги. Я ж вибачився, я розумію…
Ед не слухає, не бачить сенсу зараз слухати, бо його погляд чіпляється за рану на чужих губах. На нижній рана досі залишилася, і у нього складається враження, що… Ні. Дурні думки. П’яні. Але Едварду чомусь подобається, як Боннет робить крок назад, варто тільки підійти ближче.
— Тобі так шкода книг? — Тіч схиляє голову до плеча.
— Звичайно! — обурено промовляє Стід. — Ти… Ти! — він невпевнено штовхає Едварда у плече, коли той підходить занадто близько до нього. — Ти посмів…
— О, ще я посмів, — Едвард перехоплює чужу руку і з силою стискає зап’ястя, відчуваючи як її намагаються звільнити. — Дай нагадаю, що це ти посмів зрадити мене і не прийти на ту довбану пристань. Ти посмів через півроку вештатися біля мого корабля і сподіватися, що нічого тобі за це не буде?
— «Помста» не твоя, — ледь чутно промовляє Боннет.
— Та ти що? Ти, якщо і був піратом, то втратив своє капітанство, втратив корабель. І тепер це все моє.
— Меня боляче, Еде, — Стід виразно дивиться на свою руку у його захваті.
— Знаєш, як мені було боляче? — він йде на Боннета, не відпускаючи його руку і змушуючи відступати назад. — Знаєш, як мені досі боляче з цього всього? Боляче від того, що ти повернувся сюди. Навіщо?
— Мені… — більш голосно через те, що Боннет врізається спиною у ребро столу. — Мені шкода. Дійсно шкода, що воно все так трапилося. Але час вже не повернеш, проте у нас є майбутнє, яке ми можемо писати так, як хочемо.
— Як хочемо, — Ед посміхається недобро, злобно і так, від чого у нього самого холоне все всередині. — Ізі був правий, коли назвав тебе хатньою тваринкою.
Він бачить суміш почуттів на чужому обличчі і це… Це чомусь пробуджує те чудовисько, яке сиділо всередині увесь цей час, і воно вдоволено гарчить. Але не сито. Бажає більшого, і варто тільки відчути супротив, як у нього падають шори. Годі! Він — Чорна Борода. Він завжди підкоряється лише власним думкам, бажанням і ідеям.
Едварда зриває. Зриває моментально, варто тільки відчути нову спробу Боннета вирватися. Новий ривок від Стіда, з яким його різко розвертають, заламуючи руку, і грубо вкладають грудьми на стіл. З силою. Змушуючи вдаритися чолом об тверду стільницю. Ед не звертає уваги на глухе ойкання, він тільки задирає його вже не повністю білосніжну сорочку і пропускає руку між ребром столу та чужим животом, щоб розстебнути штани і смикнути їх униз. Стід намагається щось сказати, якось вибрикнутись, але може лише застогнати від болю, варто його руку сильніше зігнути і підняти вище за плече. Він спускає тканину штанів і білизни нижче, ногою розводить ноги Боннета і сильніше тисне його рукою йому на спину, змушуючи втиснутися грудьми в стіл.
Мабуть, Стід щось казав. Напевно, намагався напоумити. Але Еду все рівно на це. Йому як зірвало дах — помститися, провчити та остаточно зробити своїм. Тут немає нічого від його щирих почуттів, тут немає того кохання, яке так швидко спалахнуло і так довго цвіло в ньому.
Тіч плює собі на пальці і проводить ними між сідниць Стіда, який здригається і знову намагається донести, що це помилка, докричатися до нього. Едвард сам знає, що робить помилку, але не може зупинитися. Одним пальцем він проникає в Боннета, відчуваючи, як під ним напружуються сильніше і, нарешті, замовкають. Зрозумів, що всі спроби будуть безуспішними?
За все своє життя у Еда було багато різних партнерів і він чудово знає, що так, на слину, боляче. Не просто боляче… Тіч нічого не говорить сам, він тільки навалюється на Стіда, щоб зробити йому болючіше, і грубо рухає пальцем. Не дає звикнути і майже відразу ж вводить другий. Вузько, гаряче… І знову сіпається, що тільки дужче дражнить внутрішнього звіра.
— Будь ласка, Едварде…
— Замовкни.
Він розтягує його недовго. Нехай і сухо, нехай ламає, але… Власне збудження ненормальне, але Тічу подобається. Чорт забирай, йому справді це подобається. Едвард витягує пальці, щоб поспішно розстебнути свої штани. Він не думає про те, що буде після того, як протверезіє і зрозуміє, що зробив зі Стідом. З його Стідом. З тим Стідом, котрого досі любить усім серцем.
Ед грубо притягує Боннета до себе за стегно, розуміючи, що не почув жодного стогону від нього. Тільки якісь слова, збитий шепіт… Не зараз. Тіч розтирає слину по члену, розтирає змазку, що виступила, крихтами того, що залишилося від здорового, незатуманеного, сенсу, розуміючи, що вологи катастрофічно мало. Що це буде біль для двох. Стід не заслуговує на те.
Заслуговує.
Скеровуючи себе рукою, Едвард піддається стегнами вперед і не стримує власного шипіння, коли його стискають. Крик Стіда голосний, його, мабуть, чутно на всьому кораблі, але Тічу начхати. Він отримує те, що давно мав зробити… Не так.
Декілька коротких, сильних поштовхів, з яким Ед входить до кінця. Стід зірвав голос, але на це було байдуже. Він лише його. І більше не відпустить. Тіч повністю лягає на Стіда і заривається носом у його світле волосся на потилиці. М’яке. Тремтячі пальці проводять лінію по перенапруженому стегну і… І тут м’який.
Едвард не був дурним, тому розумів, чому з першим поштовхом легко рухатися, але п’яний звір не дає зупинитись. Кожен поштовх грубий, з кожним рухом Стід скрикував. Хрипло. Відчайдушно. З болем. З розчаруванням. З усвідомленням, що все пішло не так, як планував.
Багато рухів, жорстких і різких, і Ед все ж таки відпускає руку Боннета, яка просто безвольно падає вниз. Якби тільки не зрадив… Збудження було багато, збудження було спалахом, якому він піддався. У Едварда збивається подих, у грудях болісно стискається серце, і варто смикнути Стіда за стегна на себе, як він з низьким стоном кінчає, залишаючи на його шкірі синці від пальців. Одним більше, одним менше.
Стід не реагує. Вже ніяк. Але Еду все одно. Тому що той монстр, який сидів усередині нього і який виліз за допомогою алкоголю, не припиняв твердити, що Ізі мав рацію: Стід — це тваринка. І ця тваринка не потрапить до раю, адже він буде постійно жити в «Помсті» .