...

Пітеру вісімнадцять.

У його віці жити б та радіти. Випускний. Коледж. Нове життя. Нове усе. Тільки ось радіти Пітерові більше немає чому — Ґвен більше не дихає.

У пам’яті Пітера раз по разу зринає той страхітливий звук, з яким її тіло вдарилося до землі за мить до того, як він устиг би її впіймати. І тонка цівка крові з її носа, коли він тримав її на своїх руках і благав не покидати його. Вона просто не могла померти. Не могла залишати його. Як вона могла б? Він ще нікого так не кохав.

Його душить клубок у горлі, який застряг там, здається, навічно. Душать сльози, що перестали проливатись тільки тому, що очі болять надто вже сильно. Йому тільки й залишається що сподіватись — одного разу все це й справді задушить його.

Це був вибір Ґвен — піти за ним. Вона хотіла допомогти. Вона завжди хотіла допомогти бодай чимось. Тому що ось така вона — дочка поліцейського. Почуття справедливості тече по її жилах замість крові. Він намагався стримати її, справді намагався. Але от чомусь від цього йому анітрохи не легше. Він відмовляв її на словах, приліпив її руку до капоту автівки…

Все це лише виправдання та й годі — безглузді і неправдоподібні. Він міг би придумати щось краще. Він міг би не погоджуватись із її тирадою про власний вибір, приправленою праведним обуренням. Міг би віднести її якомога далі. Прив’язати до дерева врешті-решт. Там вона була б бодай у відносній безпеці. Тоді вона не полізла б за ним. Тоді їй не довелося б так довго падати. Тоді йому не довелося б дивитися на це. Тоді йому не довелося б ловити її. Тоді опісля йому б не хотілося знову піднятися нагору і потім скинутися слідом за нею. Якби він захотів — міг би придумати що завгодно. Міг би вберегти її. Адже саме це він обіцяв її батькові там, на даху, поки той помирав, захлинаючись власною кров’ю. Помирав і думав лише про свою доньку. Пітеру теж варто було б подумати про Ґвен.

Пітер думав лише про себе.

Пітер за це поплатився.

Пітеру вісімнадцять і Ґвен тільки що померла на його руках. Тепер йому немає до кого залазити через вікно на хтозна-який поверх і брехати, що він видерся туди пожежною драбиною. Немає у кого красти шкільні підручники, аби потім був привід прийти й сказати: «Привіт, ти забула це у школі, я прийшов аби повернути їх тобі». Немає кого катати по місту на своїй павутині. Просто немає нікого.

Іноді він проходить повз її будинок, бачить те саме вікно, і йому навіть не цікаво, хто там тепер живе.

Ґвен більше не дихає — вона лежить у цій жахливій дерев’яній коробці (Пітер відмовляється говорити слово «труна»), зарита в холодну землю на глибині декількох метрів — Пітер знає про кожен дюйм. Він дивився, як її опускають туди, в ту страшну квадратну яму, з якої, якщо вірити Святому Письму, вихід передбачається лише під час Другого Пришестя.

Він спостерігав за тим, як кожна жменька землі, скинута вниз, розділяє їх назавжди, і благав Ісуса про Друге Пришестя. Благав про те, щоб той змилувався над ним. Щоб відмотав час на рік назад, коли Пітер ще не знав Ґвен. Аби дозволив Пітеру ніколи не пізнати її. Або щоб змусив його прокинутися та зрозуміти, що це був сон — найдовше нічне жахіття в його житті. І що завтра буде новий день — Англія, коледж, спільно знята квартира. І Ґвен із її приголомшливою посмішкою. Що завгодно, ну будь ласка, Боже! Що завгодно…

Мабуть, Бог його не чує.

Мабуть, Бога немає.

Мабуть, Пітеру все ще вісімнадцять. Він не певен тепер ні в чому, навіть щодо цього. Він відчуває себе так, ніби йому усі вісімдесят і на його руках щойно померла людина, з якою він прожив усе життя. Напевно, саме так відчувала себе Мей після смерті Бена - чоловіка, разом з котрим вона буквально провела усе своє життя. Пітер навіть уявити собі не може, що коїться у неї всередині. Не може, бо кожен біль одночасно схожий і не схожий на інший такий самий.

Після смерті дядька Бена тітка Мей так до кінця й не оговталася. Вона сказала Пітеру, що не знає, як їй без нього бути. І Пітер вірить їй, бо й сам не знає.

Після смерті дядька Бена Пітер втратив лише частинку себе. Після смерті Ґвен він втратив усе інше. Усе, що від нього залишилося — самі лише жалі.

Бо правила й обіцянки створені для того, аби їх порушувати — вірно, Пітере?

Тітка Мей усе розуміє. Звичайно ж, розуміє. Вона розуміла, коли він пропадав бозна де до пізньої ночі. Коли потім приходив додому, кожен раз побитий і злий. Коли тієї ж ночі з’їдав тижневий запас їжі одним махом. Коли забував потім купити те, що вона просила. Коли забував забрати її, і їй доводилося самій йти додому через декілька темних кварталів. Вона завжди усе розуміє.

І вона розуміє зараз, коли Пітеру всього лише вісімнадцять, а він відвідує цвинтар набагато частіше, ніж навіть вона. Коли він, начхавши на її «ну куди ж ти, Піт, там така злива, застудишся» йде з дому, сказавши, що хоче провітрити голову. Вона знає, куди він іде, проте не зупиняє його.

Він подовгу сидить на траві — у спеку, дощ, сніг — і вдивляється у могильний камінь, наче той раптово міг би розколотись на дві частини, розмолотись на крихти, зотліти пилом і пуститись за вітром — зникнути, ніби його ніколи й не було.

Ніби ніколи не було Ґвен.

Та Ґвен була. Звісно вона була. Вона була для нього всім. Вона була найкращим, що траплялося в житті Пітера. Більшим за все, що з ним ще бодай колись трапиться. А тепер… А тепер її немає.

У Ґвен більше немає віку.

Ґвен більше не дихає.

Ґвен більше нічого не відчуває.

А Пітеру все ще вісімнадцять.

Пітера усе ще дихає.

І Пітер відчуває аж забагато.