— Якби ти був тут, то я обійняв би тебе.
— Так я тут, брате.
***
Пустельний космос, що заманює до себе своєю невідомістю. Безмежний космос, який так і манить до себе своїми небезпеками. Мільйони галактик, стільки ж світів, про паралельні часові прямі та петлі зовсім не хотілося думати, адже тоді і власне існування ставиться під великий знак питання. Хтось же пише за них усіх долю, прописує кожний вчинок і кожне слово. Тоді ж де ти сам? Справжній ти? Та чи є в такому випадку сенс жити?
Схожі думки в останній час дуже часто розквітали в голові Локі. Безтурботне життя в один момент наповнилося хвилюванням. Це трапилося місяць тому, коли, вкотре експериментуючи, Лофт мусив відморозити собі руку. Звичайно, за чистою випадковістю, він не думав, що нашкодить собі, просто… Просто так вийшло. І, за всякою логікою, у нього мусила залишитися тільки одна рука, але все вийшло не так, як думав. На щастя? Проте вся рука, від кінчиків пальців до ліктя посиніла. Збіг. Випадковість. Локі списував усе це на досить виважені варіанти, яких було дуже багато, тільки все одно правда залишалася незмінною.
Хто він? Хто він насправді? І чи потрібно відразу бігти до батька, щоби вимагати від нього правду? Ні, адже це було б подібне до самогубства. Але… Якщо дізнаються всі? О-о, його братчик зі своїми «товаришами» тільки того й чекають, аби знайти щось неприємне, чим можна шантажувати й висміювати. Тільки на цей раз усе могло закінчитися смертю, бо він… Йотун.
Локі любив Асгард. Кожна-бо жива особистість любить свій дім, який завжди дає прихисток, затишок і тепло. От тільки для Локі дім завжди ставав місцем, яке він ненавидів, і все через брата з його…Друзями. Але чи брат він йому тепер? Тор був найяскравішою зіркою серед інших блідих плям на зоряному небі. Перший спадкоємець, трон буде його в будь-якому випадку, майбутній Всебатько, але… Дурний. Його брат був дурним через те, що не мав життєвого досвіду, але це демонструвалося на публіку не настільки яскраво, щоби про нього не казали зайвого. Маска. Вже хто-хто, а Локі, як трикстер, відчував подібне дуже швидко.
Трикстер. Бог Брехні та Обману. І безліч схожих епітетів, якими його нагородили за… А за що? За звичайні жарти? Це лише після, набагато пізніше, Локі вирішив відповідати цим «почесним регаліям». Йти проти натовпу не тільки в Асгарді — неможливо, якщо тільки не хочеш опинитися в забутті. Опиратися… Що буде тоді, коли всі дізнаються, що він — йотун? «Якщо дізнаються», — виправив себе Локі.
Бути дурнем у родині Одінсонів — характерне тільки для Тора, але… Локі не знав, просто не знав, як правильно вчинити. А якщо дійсно якось дізнатися правду в батька? Навряд чи йому хоч щось будуть пояснювати, якщо стільки років приховували правду. Мама? Вона могла би вже не один раз обмовитися, наче випадково, а він би далі сам побудував логічний зв’язок.
Виявилося, що в нього зовсім нікого не було, кому можна було б довіряти й повністю відкрити свій внутрішній світ. Ні, Локі не був проти такої самотності, адже всі «інші» були для нього нудні, не було ніяких спільних тем для об’єднання душ, та й ніхто не зрозумів би його. Проте саме зараз хотілося отримати хоч якусь підтримку. Хоч маленьку краплинку. Мабуть, саме через це Локі пішов до Міміра, хоча й знав, що у відповідь не отримає нічого зрозумілого. Як і завжди.
Мімір був жахливим співрозмовником. Звичайно, будь-хто після полону та втрати власної голови в буквальному сенсі буде пурхати як той метелик і безтурботно спілкуватися зі своїми гостями… Серйозно? Тим паче, до нього приходило лише двоє, раз на рік, якщо навіть не рідше, а один ще й потайки та на пару хвилин.
Одін усім заборонив приходити до джерела мудрості, але Локі не міг не скористатися тим, що був сином Всебатька. Із самого початку неможливо було прийти до Міміра непоміченим, адже Геймдалль був особливо уважним саме до джерела. Обхідні стежки, нові форми магії — саморозвиток просто чудова справа, однак достатньо складна і виснажлива. Як і виснажливо витрачати час на безглузді теревеньки.
Печера квітла тишею. Жодного камінчика, що впав би, жодної краплинки, що могла розбитися об цей-таки камінчик або об рівну поверхню озера. Мабуть, зайди хто сюди вперше, став би вважати саме це місце джерелом мудрості. Озеро — чи не символічно? Але Локі цікавило не це. Зовсім не це.
Локі йде глибше в печеру, не помічаючи того, як у корінні Дерева все сильніше спалахують вогники. Таке завжди відбувається, коли він приходить сюди. Чи було щось схожне в присутності батька — питати подібно до самогубства.
— А-а, юний принц, — голос відбився відлунням від кам’яних стін. — Знов порушуєш закон Всебатька.
Голова Міміра спочивала між корінням Іґґдрасілля, недалеко від колодязя, за мудрість якого Одін пожертвував своїм оком. Чи хотів Локі сам пізнати секрет цього джерела? Жертвувати чимось, що досить цінне для нього, залишаючись калікою до кінця життя, чи не пізнати світову мудрість…
— Ти сьогодні щось язика проковтнув. Не розважаєш мене.
— Я не блазень тобі.
— А я не крові вельв, я не відкрию тобі те, що буде.
— Мені потрібні не ці таїнства.
Локі сховав руки за спину й кинув погляд, який нічого не виражав, на голову в корінні. Ні слабкості, ні самовпевненості, ні прильності — нічого, чим би змогли скористатися для своєї вигоди. Майбутнє… Хто знає майбутнє — у того в руках усі Дев’ять Світів. Весь Всесвіт у руках. Досить привабливо, те, що не залишить нікого байдужим, але так само небезпечно, що й зупиняло Локі.
— І якої ж мудрості бажає син Одіна?
— Так мене називати — помилка. Я ж маю рацію?
— Дивлячись, що означає для тебе «помилка», — Мімір достатньо весело цокнув язиком.
— Не смій ходити колами й обдурювати мене. Я не за цим сюди прийшов, — виходить більш нетерпляче, ніж хотів, і Локі знов спробував узяти себе в руки.
— Ах, юність — період, коли хочеш здобути все й одразу. Але чи будеш ти задоволений, коли заволодієш усім?
Буде, не буде — Локі точно знав відповідь на це питання. Але він уже не міг продовжувати своє безтурботне життя, маючи при собі таємницю. Він тяжко зітхнув і опустив голову. Звичайно, хтось був над ним, хто писав долю для самого бога, розкладаючи на кістках усі крихітні подробиці, але ж який шлях був написаний саме зараз? Чи розділиться теперішнє на дві частини і в яке саме «теперішнє» йому необхідно йти?
— Я йотун, так? Хто мої справжні батьки?
— Хіба це щось змінить? Правда завжди ранить сильніше, ніж ти вважаєш. Кому, як не тобі це найкраще знати. Батьки в тебе одні, принце Асґарду, і саме вони дали тобі можливість жити.
— Що ти…
— О, так ти не один прийшов? Невже показав своєму братові таємний шлях?
Усередині все похололо. Тор. Тут. Слідкував із самого Асґарду? Скільки він почув? Однаково на те, що розповість батьку про порушення заборони. Він же й на весь Асґард розпатякає те, що почув, і вб’є його. Начхати на те, що вони брати, адже Тор ненавидить йотунів.
Тоді Локі просто втік. Ось так банально і як боягуз. Тор нічого не сказав, коли повз нього досить швидко пройшли, спеціально задіваючи плечем. Уже як майже два тижні з ним ніхто не розмовляв і навіть не шукав зустрічі. Та й на краще. Мабуть. Локі настільки заплутався в собі і своїх думках, що просто хотілося лежати в ліжку й порожнім поглядом дивитися в стелю до самого Рагнароку.
Асґард не заповнився плітками про молодшого сина Одіна. Навіть звична багнюка йому на голову зникла, начне аси розлюбили цю справу. Якось і добре, але чогось нервує, адже… Зовсім незвично.
Локі відвів погляд від балкону, з якого можна було побачити спокійну частину Асґарду, щоб, глибоко вдихнувши, заплющити очі і зняти із себе халат. По тілу пройшлася знайома прохолода, і він не зміг змусити себе подивитися в дзеркало навпроти. Новий варіант заподіяння самому собі болю — побачити правду.
Нове зітхання, з яким він усе ж розплющив очі. Червоні Очі. Огидна синя шкіра, більш світлі й опуклі лінії, як шрами, які покривали всі руки, спускалися намистом на ключиці й охоплювати гострими лініями стегна. Посміховисько. Потвора. І не ас, з таким-то виглядом, і не йотун, адже зовсім не велетень. Ненормально.
В куті дзеркала Локі помітив рух штори, що відділяла спальну частину від трапезної. Тіло діяло швидше, ніж він встиг подумати про це, — підхопивши халат із підлоги й накинувши його на плечі, другий син Одіна схопив зі столу кинджал.
— Не кидайся тільки цією голкою. Я ще не готовий ходити з одним оком усе життя.
— Як ти опинився в моїх кімнатах?
Тор відвернув у бік штору й зайшов у спальню так, наче це були його покої. Погляд Одінсона пройшовся по Локі, який поспіхом запахнув халат і… І відчув, як шкіру знов поколювало. Тепер такий, як і всі. Такий, як і інші аси. Огидно.
— Ну? — Локі лише дивом не зірвався на мовчання брата.
— Що «ну»? До тебе ж нормально через двері не зайдеш. А балкон відчинений, у мене є Мйольнір, — покрутивши молот у руці, Тор поклав його на стіл, щоби показати свої добрі наміри. — Я прийшов, тебе не було.
— І ти вирішив знову почати шпигувати за мною.
Тор недобро примружується, і Локі дивом стримує себе, щоби дійсно не кинути кинджал у брата. Ось такий дурень, який усе ж таки додумався простежити за ним саме тоді, коли це було так невчасно. Якби поглядом можна було вбивати, то Локі не просто перетворив би його в попіл.
— Правда, так незручно вийшло? — Тор, посміхнувшись, як господар цих кімнат пройшов до низького крісла з іншого боку столу, щоб опуститися в нього. — Праотці, як ти в ньому сидиш? — на що Локі в німому питанні підняв брову й набрав у легені побільше повітря, щоби відповісти, як є, але йому не дали промовити ні слова. — Добре, я… Я тут не заради того, щоби знову з тобою собачитися.
— Хто ти й що зробив із моїм братом?
— Смішно, — Одінсон слабко всміхнувся і відвів погляд. — Ти нічого не хочеш розповісти мені?
— А повинен?
Локі дивився з викликом, коли до нього звернули погляд, але у відповідь не бачив нічого знайомого і звичного. Тор був серйозним, наче намагався зрозуміти щось те, що розгледіти міг тільки він, що було приховано від самого Лофта. Чомусь стало не по собі, що змусило глибоко вдихнути й сісти на ліжко.
Якось… Раптом згадалося, що він тільки-тільки переступив той поріг, який стояв між юнацтвом і дорослим життям. Як і Тор, най різниця в них була майже в три роки. Краєм ока Локі дивився на брата. На кожному бенкеті спостерігав за ним, знаходячись на відстані, і бачив безтурботність, веселість, дурість, відвертість до всіх, але не до нього. Але ж у дитинстві все було нормальним — спілкування, дозвілля, навіть спільні ігри, а після обірвалася та нитка, котра пов’язувала їх. Тор усе рідше залишався з ним, усе рідше просто підходив та спілкувався, а Локі… Локі не був дурнем — він сам обірвав те, що залишилося. Але ніяк не думав, аж ніяк не розраховував, що його почнуть штовхати в тінь. Другий. За спиною брата. І чомусь це одразу прийшлось усім до смаку.
— Я не знаю, що сказати, — Локі не переставав крутити кинджал у руці.
— Їм хоч можна когось вбити? — після недовгого мовчання спитав Тор і кивнув головою в бік зброї в руках брата.
— Ні, — він тяжко зітхає. — Безумовно, і гіллякою, виколовши око, можна вбити, але це, — Локі повернув кинджал так, щоби внутрішня частина зап’ястя виявилася догори, — ритуальна іграшка.
— У тебе багато цих цяцьок, як я подивлюся, — Тор обвів поглядом спальню.
— І що, нічого не скажеш щодо того, що магія — жіноча справа? — з кривою, недоброю усмішкою спитав Лофт.
— А повинен? — тяжке зітхання, яке настільки не характерне для нього, здивувало, здається, їх обох. — Я вже змирився з тим, що мій брат віддав перевагу… Цьому, а не нормальній зброї. Що вже поробиш?
— Може, просто прийняти мене таким, який я є насправді?
Як давно вони не спілкувалися? Відносно спокійно, так щиро і… Так, їм необхідно було поговорити ще тоді, коли Тор додумався слідкувати за ним. Вибір є в кожного, і навіть зараз Локі знов знаходився на роздоріжжі — прогнати брата, поставивши вже вирішальну крапку в їх слабких «відносинах», чи припинити по-зміїному кусати, вливаючи в Тора весь свій яд.
Набридло. Набридло шукати найпевнішого броду, прораховувати з десяток кроків наперед, щоби не впасти в безодню Гельгейму. Чому він не міг жити так само, як і інші — безтурботно? Одним днем? Далеко навіть ходити не потрібно — тот же Фандрал. І вусом не кліпав, вільно гуляв Асґардом після швидкої «втечі» з Вальгалли й мав абсолютно все, що хотів. Невже так важко стати таким самим, як і він?
— Я спокійно приймаю те, що інколи ти вештаєшся по Асґарду в бабських ганчірках і у своєму образі. Це… Ну, усе рівно одяг не змінює тебе. І нікого не змінює, — відкашлявшись, Тор відвід погляд від брата, щоби сховати збентеження від сказаних слів. — Я це до чого… Загалом… Как би його це ще гарно сказати…
— Йотун, Тор. Я — йотун.
Промовити складно й майже неможливо. Одна справа повторювати це в себе в голові, друге — вголос і перед кимось. Локі стиснув губи, а його пальці сильніше перехопили руків’я кинжалу. Говорити… Він перед братом і так уже покрасувався своєю синьою шкірою, та і, судячи з усього, Тор досить довго стояв за шторою, стежачи за ним. Порушення особистих кордонів у брата було в крові й це так дратувало Лофта, що хотілося прибити його. Пару разів надень так точно.
— І як це?..
— Ну, знаєш, коли чоловіку подобається жінка, а жінці — чоловік…
— Локі!
Досить грізно, загрозливо, але Лофт залився сміхом. Нервово, адже він так боявся, що цю правду дізнаються всі. Нервово, адже боявся, що… Від нього відвернуться геть усі. Локі, відсміявшись, впав спиною на ліжко, на що з грудей вирвалося повітря разом із неголосним звуком, і поклав поруч із собою кинджал. По правді сказати — він просто хотів, щоби батьки пишалися їм, а Тор… Тор був незрозумілим. Дратував і манив. Хотілося придушити й посидіти поруч зайву хвилинус, навіть якщо треба буде мовчати. Локі завжди, скільки пам’ятав себе, складався із суперечностей, навіть якщо намагався здаватися в очах інших впевненим у кожному своєму кроці й слові.
— Я не знаю, брате, — усе ж таки промовив Лофт, склавши руки на грудях. — Коли я дізнався… Я досі не можу повірити, що все це не сон. Що ось-ось не прокинуся й не побачу себе нормальним асом. Неповноцінний. Потвора. Виродок брудної свині, рід якої повинен був давно згнити в надрах Гельгейму, — злість наповнилася болем та ледь помітним бажанням бути почутим і зрозумілим. — Хочу нарешті прокинутися і зрозуміти, що в мене нема синьої шкіри, не наливаються червоним очі, не в’януть рослини від мої дотиків. Хочу знову стати нормальним Локі Одінсоном, а не бути… Цим.
Почувся судомний вдих, з яким Локі закрив очі, наче дійсно зміг би ось так прокинутися, позбувшись мороку власних думок. Аби тільки знову не зірватися, як було пару днів тому, коли він майже не знищив свої покої.
— Ти не потвора, — зовсім тихо, ледь чутно сказав Тор.
— Що? — відкривши очі, Локі різко повернув голову в бік брата.
— Кажу, — відкашлявшись, промовляє Громовержець, — що ти як був Локі Одінсоном, так їм і залишився.
Не потвора. Чомусь саме це чути від Тора було… Було якось незвично. І приємно. До Сурта все! Кожній живій істоті приємно, коли її обдаровують компліментами. Але чомусь саме від слів Тора в грудях розлилося тепло.
Дні протікали мляво — у Локі майже не було ніяких важливих справ. Взагалі ніяких, що навіть почало напружувати. Через думки, яких було дуже багато. Розмова з Тором не тривала довго. Вони більше не зачіпали тему справжнього походження Лофта, а просто згадували минуле. Спільне минуле, у якому вони вдох були щасливі. Чи буде в майбутньому щось подібне? Локі спіймав себе на думці, що йому вперше не хочеться замислюватися над тим, що буде колись у тому, що наближається. Особливо в цей день.
На задвірках Асґарда розмістилося озерце, котре не було достатньо популярним серед асів. Але Локі це було на руку. Ні, він шанував усі свята, але зовсім не так, як… Як більшість асів — не напивався до стану свині, не спав незрозуміло з ким, щоби ранком бігти до цілителів із бридким свербінням. Локі, віддаючи шану, випив з усіма меду за пам’ять славетних воїнів і непомітно пішов. Навіть якщо хтось і помітив, то… Усім начхати на Бога Хитрості. Та й на краще всім буде, якщо він взагалі зникне. «Самокритично», — промайнуло в нього в голові.
Вода в невеликому озерці була гарячою, попри те, що вже пройшли Зимові Ночі. Роздягаючись, Локи зіщулився від холоду, який кусав його за стопи. Сніг у цьому році випав набагато раніше, ніж про те казали вельви. Озеро не було якось облаштоване для нормального, повноцінного проведення часу, але Локі спішно зайшов у нього, дозволяючи воді закрити світло над його головою своєю поверхнею. Неймовірно, як він, бувши йотунської крові, відчуває холод і замерзає.
Тепло приємно огорнуло тіло, але повітря, як на зло, закінчилося дуже швидко. Виринувши, Локі жадібно вдихнув і схопився пальцями за ковзкі камені, які виконували роль своєрідних бортиків. Випив небагато, але в голові все рівно якось… Відкинувши волосся назад і пригладивши його, Локі склав руки на каменях, щоб упертися в них підборіддям. Тиша — весь шум свята залишився далеко за спиною, спокій — аси не діймають його дурними спробами поговорити з ним, щоб у черговий раз посміятися.
Зітхнувши, Локі підняв очі до неба. Мільярди зірок, обриси гілок Іґґдрасілля в ледь помітному серпанку. Скільки вже років він жив під цим небом? І кожного разу захоплювався, як уперше. Всесвіт ніколи не обмежувався однією лінією і якщо уявити всі можливі варіати… Локі затримав подих і прислухався до тиші, де всього секунду назад заскрипів сніг.
— Знову шпигуєш за мною, — він навіть не повернув голову, прекрасно знаючи, хто прийшов слідом за ним.
— І нічого я не шпигую.
Голос Тора звучав якось по-дитячому, що змусило усміхнутися. Його брат п’яний і незрозуміло, нащо прийшов у це забуте всіма місце, залишивши за спиною галасливу, веселу компанію. Залишивши випивку, яка точно до ранку зникне. Залишивши Сіф, яка завжди була так близько і всіма силами намагалася привернути увагу його брата. Локі скривився від своїх дурних думок, які вже не вперше приходили до нього. Проростали чимось… Чимось зовсім непотрібним. Яка йому взагалі різниця, що хтось там мав любовну зацікавленість до Тора?
Зітхнувши, Локі закрив очі і прислухався до тиші, що розбивалася шерехом одягу, який знімали. Тор сьогодні не вдягнув свої улюблені обладунки, адже «так ближче до полеглих воїнів». Близькість же не вимірюється тим, у що ти одягнений, чи тим, що ти даруєш. Думки, слова, вчинки. Матеріальне не на першому місці, особливо для тих, хто вже помер.
Вода розійшлася колами, варто було Тору зануритися в неї, й омила Локі майже по плечі. І знову дзвінка тиша, яка в цей раз була досить коротка — Громовержець випірнув майже одразу, відпирхуючись так, наче був звичайною собакою, а не принцем. Локі посміхнувся на таке порівняння, але посмішка зникла майже одразу.
— Сьогодні Ейнхеріар, — пролунало із-за плеча, але Лофт не підняв голови.
— Вважаєш, я страждаю від забудькуватості?
— Вважаю, що тебе не було на бенкеті з усіма.
— А я вважаю, що мій брат перепив, якщо не пам’ятає початку свята.
«Вважає»… Якось багато одного слова, через що затуманений розум опрацьовував інформацію дуже важко. Небезпечно. Таке становище, така відсутність самоконтролю, небезпечні тим, що могло йти за цим усім. Локі глибоко вдихнув і повернув голову в бік Тора, який став по праву руку від нього. Брат дивився в небо так, наче там була відповідь на якесь дуже важливе для нього питання. На всі питання.
— Так що змусило спадкоємця трону прийти в це забуте всіма місце?
— Те саме, що й тебе… Спадкоємцю, — після недовгого мовчання додав Тор, слабко й навіть якось невпевнено посміхнувшись.
— О, який я там спадкоємець, — Локі не стримав смішка. — Другий. Завжди другий, — більш тихо і з прихованим болем додав він.
— Ні! — швидкий погляд, з яким Тор стиснув губи і, помітно зніяковівши, відвернув від нього голову. — Ти не другий.
— Ага, скажи це іншим. І не лише тільки Асґарду.
— У Мідґарді є ж ті, які шанують тебе. Ти показав їм магію, навчив їх цьому. Невже цього замало?
— Най буде відьмування жіночим діянням, не уподібниться їм доблесний чоловік, шлях якого — меч і кров… Тим паче,серед мідґардців зараз вештається це їхнє нове божество. Що він дав такого особливого, чого ми їм не дали?
— Постійне кровопролиття, — Тор тяжко зітхнув. — Наче ти сам не знаєш природу мідґардців.
— Ти не далеко відійшов. Убити! Ці крижані свині не повинні жити! Вбити кожного йотуна — виродка Іґґдрасілля.
— Локі…
Завжди вважав, що він нічого не знав, що говориться за його спиною? Але Локі знав. Локі завжди знав кожну плітку про себе, та й так, дрібниці всякі — просто він умів слухати, на відміну від інших. Він не розумів свою… Свою що? Тор завжди спочатку щось ляпне, а вже потім думає, якщо, звичайно, його хтось не підштовхне в правильний бік.
Локі здригнувся, варто було відчути дотик чужої долоні до свого плеча, і повернув голову в бік брата. Велика рука, здається, у таку одну з легкістю помістилися б його дві. І гаряча. Гарячіше, ніж саме озеро.
— Послухай, те я казав…
— Не маючи на увазі мене й далі по списку з того ж репертуару, — перебивши брата, Локі роздратовано смикнув плечем, позбувшись чужої руки. — Я звик до такого тебе, Тор. Ти мене ніяк і нічим не зможеш здивувати.
— Але образити цілком можливо, — Тор опустив голову вниз. — Я повинен вибачитися.
— О-о, ти точно п’яний.
Локі голосно, весело засміявся, щоби забутися в інших почуттях. Краще обдурити себе, ніж постійно насичуватися гнівом і злістю… Як тільки мед вивітриться із голови, так знову почне штовхати себе у яму? Чому не міг по-іншому?
— У тебе гарний сміх.
Як грім серед ясної погоди, що повністю співпадало з його прізвиськом. Сміх обривається відразу, і Локі повільно повертається до брата. Не почулося? Тор не міг ось так…
— Так… Дякую. Мабуть, — відкашлявшись, Лофт знайшов небо більш цікавим. — За тобою побивається Сіф. Мама теж не проти, якщо ти вибереш цю войовничу богиню, а вмовити батька не так уже й тяжко для неї. Не відмовляйся від цієї вигідної партії — вона тобі і спину прикриє, і спадкоємця сильного народить.
— Сіф — Тор дуже тяжко, наче тільки-но скинув із плечей дуже важку каменюку, зітхнув. — Вона… Вона гарна діва. Вродлива. Але не для мене.
— І хто ж для тебе? Ні, стій, дай-но я сам вгадаю, — Локі не дав вставити й слова. — Пишногруді, зі світлим волоссям, які не будуть сперечатися з тобою, — він опустив голову на руки. — Вона буде чекати на тебе, гріти шлюбну постіль, захоплюватися тобою.
— Ну-у, не зовсім так. Світловолосі мені не подобаються, та й поступливі у всьому — ніякого вогника в стосунках, — посмішка була чутна в кожному слові, чи Локі хотілося чути те так. — Я… Мені подобаються темноволосі. І з зеленими очима.
Вдих не вийшов — повітря застрягло десь у горлі. До Локі сенс сказаного, натяк у ньому, дійшов не одразу, але варто було тільки зрозуміти… Він відчував погляд Тора на собі — вичікуючий, відкритий і наповнений бажанням сказати більше. Локі руками відштовхується від каміння і спішно пливе до іншого краю озера, де залишив свої речі.
— Локі! — його спробували схопити за руку, але Лофт виявився більш спритним, вискочивши з води.
— Ти п’яний. Іди протверезій, Торе.
Почулося. Сам додумав сенс, бо Тор не такий уже розумний, щоби натякати… Але ж натяк дуже простий! Ні. Дурня. Сам був п’яний, ніяк інакше. У ту ніч Локі майже біг до своїх кімнат — запечатавши двері ще й магією, він тяжко припав до них спиною, запустивши у волосся пальці. Він точно ненормальний. Спочатку дізнається, що він йотун, тепер чує в словах брата зовсім не те, що потрібно…
Локі намагавася забутися в справах — йому це вдавалося досить прекрасно. Усе ж таки в Мідґарді його будуть чекати завжди. Мала кількість людей, але вони чекали й потребували його. У світах Іґґдрасілля багато хто сприймав його як… Як зло, але ті інші, які знали істину, й у відповідь відкривали свої душі й серця, отримували майже все, що хотіли. У межах розумного і… Частка вигоди для Локі теж була в цьому всьому.
Локі майже уникав брата, та й Тор ніяк не намагався шукати з ним зустрічей. Він усе сильніше схилявся до того, що йому почулася нісенітниця в досить нормальних словах. Правду кажуть: від великого розуму — великі проблеми, і Лофт не був готовий ускладнювати собі життя ще сильніше.
Тижні пролетіли швидко — серед мідґардців завжди було важко стежити за часом. Батьку він не потрібен був, мама прекрасно знала, де і як знайти його, якщо щось трапилося б. Він сам вирішив забутися серед людей — цей рід звернувся до нього, зовсім не сподіваючись на те, що їх почують, але вийшло… Вийшло те, що бог оселився в них на на пару тижнів.
Жити як мідґардець… Локі лише від цієї однієї думки було погано, але він досить нормально жив серед «своїх» людей, котрих із кожним поколінням ставало все менше. Нова релігія, новий бог і не один, нові війни заради них. Діти… Сурт їх пожери своїм вогнем! Вони не соромилися не тільки вбивати дітей, але і брали їх насильно, задовольняючи свої огидні бажання. Ні, Локі знав, що і при їх повноцінному царюванні, як богів, теж зустрічалися хворі мідґардці, але таких відправляли до Хельхейму одразу.
Лофт жив зі своїми мідґардцями майже на рівних. Так, він не відмовлявся від того, що ставлення до нього було як до бога, але намагався по-мінімуму користуватися магією. Нарубати дрова? Так, він не Відар, щоби володіти величезною, неприборканою силою, але добре умів справлятися із сокирою. Так, він не Тюр, щоб із нього лилась хвилями хоробрість, але міг вийти один на один із кабаном, щоби було що їсти на вечерю. Не Ейр, але основи лікування знав. Локі ніколи не визнав би цього, але йому подобалося робити все власними руками, не покладаючись на магію. Будь він в Асґарді — ніколи б цього не повторив. Мабуть, коли помруть «його» останні мідґардці, то Лофт перестане бути самим собою — спокійним, відкритим і нехитрим.
Повернувшись додому, Локі не відчув нічого особливого. Як із відпочинку повернувся. Щоправда, коли він зіткнувся із Геймдаллем, настрій стрімко почав летіти до негативної позначки.
— Про тебе кілька разів питали. Тор, — промовив Геймдалль, діставши меч із серця Біфроста, щоби закрити міст, і повернувся на своє звичне місце.
— Коли? — Локі помітно напружився, адже повністю відвик від думок про брата.
— Перший раз — вісім днів тому.
— Чому ти мені одразу не сказав? — він сховав руки за спину, напоказ виставивши упевненість, за якою сховалися ніяковість і хвилювання.
— Ти заслуговував на відпочинок. І мідґардці потребували тебе більше, ніж Тор.
Локі стиснув губи й повернув голову в бік помітної частини мосту й золотих контурів Асґарду. Ці слова, промовлені Геймдаллем, були більш глибокими, ніж здавалися на перший погляд, але… Наскільки сильне це подвійне дно вони мали?
— Вартовий бачить усе? — Локі не повернув голову, щоби подивитися на аса.
— Все.
— І як далеко його погляд сягає?
— Настільки, щоб уміти закривати очі.
Локі умів знаходити невидимі для Геймдалля стежки, але поки ще не навчився приховувати себе. Чи погано? Ні, тому що знав, що Вартовий не буде базікати про це і… Йому не було діла до постійного нагляду за одним асом, але Локі розумів, що необхідно почати ще більше прикладати зусиль для свого приховування.
Після дня відпочинку у своїх кімнатах, Локі вирішив вийти з власного ув’язнення. Асам було начхати, куди він зникав і чого його тижнями не було в Асґарді, але не мамі. Лофт проговорив із нею більше години, вірніше, його більше слухали. Фрігга завжди підтримувала, любила і… Брехала. Локі не хотів думати про це. Про те, що найдорожча богиня стільки років брехала йому в очі.
Локі засів у бібліотеці, бажаючи закінчити день на гарній ноті. Прекрасним було те, що батька поблизу не було, тож він міг спокійно розсістися в кріслі й закинути ноги на стіл. Негарно, неправильно, але один раз можна дозволити собі таке. Трактат про чисті потоки магії, про те, що може допомогти сховатися від погляду Геймдалля, давався важко. Мабуть, не варто було брати мед, хоча він випив лише два келеха.
Кроки не стали чимось дивним, адже, якби там не було, у бібліотеку заходили досить часто. Локі, допивши мед, спробував поринути в те, що читав, як кроки зупинилися за спинкою крісла, у якому він сидів.
— Геймдалль сказав, що ти ще вчора повернувся.
— То й що?
Так, повернувся, але яка різниця? Бігти на уклін? І до кого — до Тора? Локі краєм ока слідкував за тим, як брат обійшов крісло, щоби сісти навпроти нього. А як було гарно! Навіть не думав про нього. Мовчання затягнулося, що напружило сильніше, ніж якась там розмова, і Локі, закривши книгу й опустивши ноги, потягнувся за карафою, щоби налити собі ще меду.
— Так і будемо мовчати?
— Це ти до мене прийшов, — Локі підняв погляд на брата. — І я ще повинен знаходити якусь тему для розмови, щоби вона задовольнила твою королівську сраку?
— Локі, — Громовержець тяжко зітхнув. — Ми ж нормально спілкувалися. До чого ця твоя отрута?
— Твоє здоров’я, брате.
Показушно піднявши келех, Лофт зробив ковток бурштинової рідини. Він. Він боявся можливої розмови, тому і випускав голки. Так безпечніше, адже він стояв на тій поверхні, на якій був справжнім королем. А Тор, як він бачить, нічого не забув із того разу біля озера, якщо так прагнув зустрічей із ним.
— Ти був у Мідгарді, — Тор зробив спробу почати все наново й спокійніше.
— Вражаюча спостережливість, — Локі пирхає й намагається відкрити книгу на тій сторінці, де читав до цього.
— Ти ж ненавидиш смертних.
— Всі ми рано чи пізно помремо, Торе. І своїх мідґардців я поважаю.
— Своїх? — він здивовано підняв брови.
Сказати? Чи й надалі продовжувати кидати щось таке ж гостре й болісне? Але ж Тор не визвірився у відповідь на уїдливість, намагався… Стримати себе з останніх сил. О-о, Локі це прекрасно бачив — бачив, як роздратованість поселилася в його очах. Вибрав би мовчання, але мед сильно розв’язує язика.
— Ті, які вірні мені, — Локі стиснув губи, опускаючи погляд у стіл. — Їх, звичайно, не так багато, як у тебе, але кожен із них цінний для мене.
— Я був… Неподалік. Думав зазирнути й поговорити з тобою. Ну, ми ж брати, — Тор помітно знітився на цих словах. — Ти колов дрова. Вручну.
— А як же у твоєму уявленні можна ще колоти дрова? — Лофт знову зробив ковток меду, відчувши, що тепло більше не зігрівало, а змушувало світ перед очима погойдуватися з боку в бік.
— Ну, у тебе ж є магія. Навіщо напружуватися?
— Ти не зрозумієш, — він тяжко зітхнув і вперся потилицею в спинку крісла. — Це… Це так… Я не знаю, Торе. Я там відпочивав, я там відчував себе справжнім, тому що їм усе рівно, якої я крові. Усе рівно, адже вони знають, що в будь-якій ситуації можуть покластися на мене. Так, за певну ціну, але отримають те, чого потребують. За ці тижні я став своїм, — Локі майже залпом осушив келех. — Не дивлячись на те, що я ас чи… Не зовсім ас, мене не посадили на трон і не обсипали золотом. Ні. Я став для них побратимом, з яким можна й на кабана піти, і вечорами біля вогнища посидіти.
Повітря закінчилося швидко і вдих вийшов судомним. Не це хотів сказати, зовсім не те, що вже не перший рік палало всередині нього. Локі з роздратуванням подивився на келех і, поклавши книгу на стіл, піднявся на ноги. Треба піти, поки не сказав ще щось зайве.
З першим кроком підлога пішла в бік, і Локі лише дивом встиг схопитися за кут столу. Як хлопчисько, який уперше спробував спиртне. Тор, на диво… Чи не так уже й дивно, опинився поруч, щоби притримати його за лікоть.
— Я не маленький, — пробуркотів Локі, але навіть не зробив спробу вирвати свою руку.
— Так-так, а понесло тебе з половини випитого. Пішли, я допоможу тобі дістатися твоїх кімнат.
Відмовити… Але це бажання потонуло в невпевненості й незрозумілій вдячності, коли його лікоть тактовно відпустили. Не хотів принизити? Це вже навіть безглуздо, особливо після того, коли він наговорив стільки зайвого. Локі розумів мотиви брата чи думав, що розумів, але, у будь-якому випадку, побоювався. Побоювався того, що в ньому самому прокидається позитивний відгук на це все. Як і раніше, коли здавалося, що Тор починає приділяти йому більше, ніж зазвичай, уваги.
До покоїв вони дійшли в повному мовчанні і, на щастя, нікого із друзів Громовержця не перестріли. Двері завжди замикалися магією, щоби ніхто не вліз у його кімнати без дозволу, і Локі, затуливши їх частину собою, притиснув пальці до певних рун, які вирізав своїми руками. Швидко, подушечки пальців майже повністю обводять рівні лінії, і двері піддалися, варто було тільки натиснути на ручку.
Тор зайшов слідом за ним, і Локі, по-хорошому, потрібно було виставити його, але… Для нього особисті кімнати на те й особисті, що доступ до них мав лише він. Брат уже один раз увірвався в його покої, незрозуміло що побачивши й що саме перемацавши. Від цієї думки свою голову чомусь не піднімало ні обурення, ні відраза, просто…
— Локі.
— М?
Розвернувшись, Лофт майже врізався в Тора. Вище. Всього-на-всього на якісь жалюгідні сантиметри, але саме через це власна перевага й не відчувалася. Але зараз… Зараз з’явилося й щось інше. Квітло щось інше, що гострими гачками чіплялося за м’язи й розпускало пелюстки у свідомості.
— В Асґарді ти теж потрібен. Це твій дім, — Тор, явно насилу, слабко стиснув підборіддя Локі пальцями, щоби підняти його голову й зазирнути йому в очі. — Ти потрібен мені.
— Дурня, — скривившись, Лофт вдарив брата по руці і відступив на крок назад. — Безглуздя. Ми брати, а ти несеш нісенітницю. Я п’яний, а відчуття, наче ти нажерся.
— Я розумію, що ми сім’я… Хоч трохи. І прекрасно усвідомлюю, що все це ненормально. Але, Локі, прошу, вислухай мене. Ти…
— Ні! Стули пельку! — він підняв руки і, відвернувши голову, закрив очі. — Йди. Я прошу тебе, Торе, йди.
Ненормально. Це переходить усі відомі й розумні кордони. І промова Тора стосовно того, що вони «хоч трохи» сім’я… Значить, не вважає за брата, як раніше, і намагається поставити в іншу роль. Потрібно… Потрібно було зробити хоч щось, але внутрішній голос щоразу все голосніше твердив про те, що йому самому не так уже й гидко, як він не намагався виставити й обдурити самого себе.
Локі втік з Асґарду не одразу — перший тиждень Йолю святкував з усіма асами, як було прийнято. А потім знову Мідґард, тільки й це швидко набридло. З думками про себе справжнього, про свою кров, з думками про Тора було якось не до відпочинку.
Відправлятися в Йотунгейм було… Дурницею. Так, йому були знайомі темні стежки, так, він навчився ховати себе від погляду Геймдалля, але це досі виходило настільки жахливо, що було соромно за себе, але… Йому потрібно було хоч трошки дізнатися історію свого народження. Землі крижаних велетнів були неживими, холодними і ворожими до кожного. Локі не розумів, кому взагалі могло спасти на думку таке створити, але… Він же один із них. Зміг би так само жити? Але зріст не відповідає «нормам» велетнів. Заплутався. Не думати.
Він лише дивом не потрапив на очі йотунів, які раптом вирішили вийти в сніговий буревій, але, варто було сховатися за однією із багатьох кам’яних брил, як його охопило стовпом світла. Він же ховався! Він же накинув на себе сітку чарів! Чи щось не так зрозумів із книг?
— Тебе Всебатько хоче бачити.
Голос Геймдалля пройшовся так, наче лезо по відкритій рані. Одін хоче бачити… Гірше не могло й бути. Локі тяжко зітхнув, сховавши свою розгубленість за маскою байдужості й зарозумілості, і підняв очі на Вартового. Як багато він бачив? Як багато знає?
— Батько в себе?
— У тронному залі.
Це погано. Локі слабо кивнув головою й пішов у бік палацу. Одін сам не дізнався б, де він, якби Геймдалль не доніс йому. Стільки мовчав, щоби тільки зараз усе розповісти? Донести те, що хтось за його спиною зміг пройти в заборонену зону?
Він міг би потягнути час, щоби Всебатько пробачив його, щоби його гнів був не настільки сильним, але це… Це був би низький вчинок навіть для нього. Локі з неабиякими зусиллями зібрав усі свої сили та мужність, але варто було тільки вийти в коридор, який вів у тронний зал, як усе майже впало на дно.
Мама завжди була ідеалом жіночого образу, який залишив вагомий відбиток у його житті. Вона навчила його майже всього, що зараз знав Локі, навчила найголовнішого — як вижити в будь-яких ситуаціях. Так, магію не шанували в Асґарді як чоловічу справу, а в деяких світах за таке могли спокійно спалити, але… Локі ніколи не розумів таких особистостей.
— Батько сильно злий? — спитав Лофт, зупинившись навпроти Фригги й зиркнувши в бік закритих дверей.
— Я зла, Локі Одінсон, — на це ас здивовано і з часткою переляку подивився на матір. — Як ти міг додуматися до того, щоби відправитися до Йотунгейму?
— Мам, я…
— Я мама вже багато років. О пращури, — Фрігга підняла очі до стелі. — Я очікувала чогось подібного від твого брата, але не від тебе, Локі. Чим ти думав? Чи знову заклався з Тором на якусь дурницю? — жінка прикрила очі й тяжко зітхнула. — Добре. Йди. Не змушуй батька злитися ще сильніше.
Це не полегшило його долі. Дійсно, чогось схожого можна було очікувати від Тора, але… Глибоко вдихнувши, наче готуючись до стрибка у воду, Локі зробив крок у бік дверей, стулки яких одразу ж відкрилися. Тронний зал був досить великим і сам трон стояв на підвищенні, через що Лофт відчув себе малим і неповноцінним. Він же йотун, а вони й були нікчемами… Цікаво, якби зараз на його місці був би Тор, то йому батько щось сказав би? І як Одін відреагував би, якби Локі прямо йому в обличчя сказав, що знає про свою справжню кров?
— Ти нічого не хочеш мені сказати?
Голос Всебатька відбився від стін голосним відлунням, який ще довго звучав у Локі в голові, змусивши здригнутися. Сказати хотілось багато чого, але це було би останнє, що він би сказав у своєму житті. Син сином, але він не Тор.
— Пробач? — невпевнено видавив із себе Лофт, зрозумівши, що він як був маленьким переляканим хлопчиком перед батьком, таким і залишився.
— Пробач, — Одін говорив спокійно, не бажаючи скандалити. — Ти порушив моє слово і якби ти не був би моїм сином, то вже піддався би вигнанню.
Локі прекрасно це знав і розумів, але… як би там не було, але Одін пишався лише одним сином, любив тільки одного, слухав лише одного, і він не входив у цю однину.
— Я ціную це, батьку, — Локі схилив голову, жалкуючи, що в нього ніколи не було тої дурної сміливості, що жила в браті.
— Я закриваю очі на те, що ти вивчив стежки, що сховані від погляду Геймдалля, на те, що ти ходиш до Міміра. Але Йотунгейм — це остання крапля. Що ти там шукав, Локі?
— Це… Це була звичайна цікавість. Мені було цікаво дізнатися, куди ведуть стежки.
— З великою силою приходить і велика відповідальність, Локі, — Всебатько похитав головою. — З цього дня й до наступної зими я забороняю тобі полишати Асґард. Я забороняю тобі відвідувати закриту секцію бібліотеки. Я забороняю тобі відповідати на поклик мідґардців.
— Але батьку!..
— Та буде так! — Одін пробив тупим кінцем Ґунґніра по підлозі, приводячи в дію покарання. — Можеш іти, Локі. Я сильно невдоволений тобою.
Ненавидить! Він ненавидить батька! О ні, це не батько. Більше ніколи в Локі не повернеться язик так назвати Одіна. Як він міг заборонити йому спілкуватися з тими мідґардцями, які шанують його? Потребують його? Начхати на річне ув’язнення, начхати на бібліотеку, але «його» мідґардці… Їх і так не дуже багато, а в результаті й ці перестануть існувати.
Локі заспокоївся лише тоді, коли розгромив більшу частину своїх речей у власних кімнатах. Це вже після була гаряча вода в купальні й не одна пляшка меду, з чим у тілі стало хоч трохи легше, але не в голові, звідки нікуди не поділася образа. А потім Локі потягнуло до дивом вцілілого дзеркала, перед яким він відпустив себе — його справжня кров охолоджувала розпалене тіло, через що шкіра повільно, надто повільно ставала синьою. Локі доторкнувся пальцями до трьох ліній на скроні і провів ними вниз до самої вилиці. Опуклі «шрами», які з іншими на тілі складалися в щось ритуальне. Локі, глибоко вдихнувши, стягнув зі стегон рушник, як червоні очі наповнилися злістю, відразою й жалістю до себе.
— Потвора.
Скривившись, Лофт переступив через рушник на підлозі, щоби підійти до столу і взяти келех. Треба менше пити, тому що вже не може йти по рівній лінії і…
— Зазвичай, ті, хто порушив закон батька, повинні сидіти тихо і спокійно, а не напиватися й руйнувати кімнати.
— Як ти… — Локі різко розвернувся й похмуро подивився в очі Тора. — Не важливо. Начхати. Йди геть.
— І не подумаю, — надто самовпевненно, як і завжди, промовив Громовержець, намагаючись дивитися тільки в очі брата. — Як ти додумався піти в Йотунгейм? Ще й мене не покликав із собою.
— Йди в дупу, Тор.
Локі було незручно стояти голим і в істинному вигляді перед Тором і він не придумав нічого кращого, ніж просто повернутися до нього спиною і зробити вигляд, що нічого цікавішого за новий кехель із медом нема. Не варто було піддаватися пориву незрозумілого бажання й пускати в контур захисту кімнат Тора. Незрозуміле… «Звичайно, Локі Одінсон, таке незрозуміле бажання, що в тебе стоїть кожного ранку», — інколи він ненавидів свій внутрішній голос.
Кроків не чутно, але тепло лиже спину. Від Тора завжди йшло тепло. Як сонце… Дурні думки. Непотрібні. Зайві. Але Локі перестав дихати, із силою стиснувши в руці келех, що покрився помітною плівкою інею. Мед туманив розум і, можливо, якби він був тверезим, то передбачив би майбутнє, але… Тепло доторкнулося до плеча, спустилося нижче на спину, де на лопатках теж були більш світліші, ніж сама шкіра, лінії. Шипіння пролунало неочікувано, з чим зникло й тепло, і розуміння того, що трапилося, стало не гірше крижаної води.
— Ідіот!
Варто було тільки розвернутися, як Локі помітив почорнілі пальці брата. Дотик до йотуна небезпечний, він смертельний, якщо не допомогти вчасно… У голові миготів страх, з яким шкіра поступово набула нормального, звичного кольору. Лофт за лічені секунди опинився біля стелажу, зі дзвоном перебираючи всі свої склянки та баночки.
— Куди ти тягнеш руки?! Я ж йотун, а ти…
Від правди, яку він вимовив у голос, Локі майже задихнувся. Не зараз про це думати. Стиснувши в руці зелений флакон і підібравши рушника, він майже впав колінами на підлогу біля ліжка, на яку встиг сісти Тор, і взяв його руку у свої. Чорні пальці, майже така сама долоня й зап’ясток, який лиш дивом не зачепив холод.
— Мені все рівно на те, що ти… Трохи не такий, як ми всі. Якби я захотів, то й обійняв би тебе. І начхати, що стану увесь чорний і помру від цього.
— Інколи хоч думай, що говорить твій рот. А, ну так, ти й думати — несумісні речі.
Вправність загубилася ще на початку вечора, тому із флакона вилилося більше рідини, ніж потрібно було. Локі притиснув вологий кінчик рушника до руки Громовержця, дбайливо покриваючи кожен палець прозорою плівкою, і намагався не сильно морщитися від стійкого запаху календули, який змішувався зі смородом протухлого жиру. Гидко?
— Що за… У тебе що, щось здохло в тому флаконі?
— Ага, твій розум.
Не може не насміхатися, не розкидати отруту, особливо тоді, коли нервує. Тор завжди був сильним, завжди терпів будь-яку біль, тому зараз навіть не сіпнув рукою, щоби забрати її. Локі не знав, що відчуває брат. Чесно кажучи, не дуже то й хотів знати, але… Він захоплювався. Деякою мірою він дійсно захоплювався Громовержцем.
— Пам’ятаєш, як ти гримнувся з дерева й обідрав собі руки? — Тор вимучено усміхнувся.
— Як тут забути те, що ти заліз на те саме дерево і впав слідом. Навмисно. Уже тоді ти розгубив усі свої мізки, — рушник притиснувся до долоні.
— Це називається підтримкою, Локі. І ти ж тоді одразу припинив плакати.
Підтримка… Не хотів думати й у черговий раз накручувати себе. Локі тільки й міг, що зітхнути, тому що відповідь: «Так що, мені піти й отримати обмороження?» — звучала би досить безглуздо.
— До ранку чорне повинно зникнути, — він забрав рушник від чужої руки. — Намагайся нікому її не показувати. І нічого не роби цією рукою.
Локі вже зібрався піднятися, як його схопили за підборіддя. Несильно стиснули, дали видимість, що можна вирватися, але все відбулося досить швидко. Тор, нахилившись, притиснувся своїми губами до його, обдав теплом і невпевненістю. Не міг вдихнути і, здається, навіть серце пропустило удар. Підборіддя більше не тримали, рука опустилася на щоку, і сам Лофт, не розуміючи, що робить, притиснувся сильніше до тепла.
— Я… Ем… — Тор відсторонився так само швидко, як і поцілував його. — Я піду вже. Так, — він, підірвавшись на ноги, обережно відійшов у бік, щоби не зачепити Локі. — Дякую за допомогу.
— Так, звичайно. Без проблем, — приголомшено промовив Локі, спостерігаючи за тим, як Тор, перечепившись об повалене на підлогу крісло, дивом не впав. — Ти обережніше.
— Так-так.
— Щоби мене Сурт спалив, — зовсім тихо видихнув Локі, варто було тільки почути, як зачинилися двері, і притиснув пальці до своїх губ, що досі палали від поцілунку.
Був п’яним — відмовка, яка була б ідеальною й переконливою, якби не тільки він один пив. Чи дійсно хтось там пише за них усіх долю? Тоді в цього когось дуже погане почуття прекрасного чи гумору.
Якщо до цього Локі якось і міг побудувати лінію власної поведінки з Тором, то зараз… Ще до всієї «прекрасності» власне тіло зовсім не було проти такого близького контакту. Як тут бути проти, якщо внутрішній голос тільки потурає подібному, накрутивши й без того запалену свідомість до межі? І навіть при великому бажанні втекти від зустрічей із братом неможливо.
Ув’язнення на рік… І по-іншому це ж не можна було назвати. Звичайно, рік ще не пройшов, навіть півроку не можна було нарахувати, але й цього забагато. Асґард продовжив жити своїм життям: веселитися й сумувати, піддаватися пристрасті й апатії. Локі, мабуть, міг себе зарахувати до тих, хто відчував останнє, тому що жити стало важко й нестерпно. Ще і його мідґардці… Його кликали декілька разів, а у відповідь отримували тишу. У самому Лофті квітли злість, безвихідь і ненависть. Ненависть до Одіна. Слідом прокинулося й те, що… Чому ним не пишаються? Чому батько жодного разу не сказав йому нічого із похвали? Чому від сили лише п’ять разів за все його життя він розмовляли відверто, в той час, як Тор міг навіть отримати справжню схвальну посмішку?
Сьогодні було чергове свято. У Локі не було особливого вибору — хоч якоїсь іншої розваги не існувало й не могло існувати до кінця його покарання. Лофт бездумно ходив від столу до столу, стискаючи в руці келех, до якого так і не приклався губами. З ним мало хто наважувався спілкуватися, та і він сам не палав бажанням… Тому що цілий вечір слідкував за Тором. Ось брат сміється разом із Вольштаггом, ось киває головою на якусь репліку Фандрала, ось незрозуміло чому із усієї їжі бере яблуко і впивається в його бік зубами, а ось уже посміхається Сіф. І чомусь саме це викликало гостре бажання відрізати Сіф волосся під коріння і вигнати в Мідґард, щоби її спалили на вогнищі.
Але Локі не зупиняв себе і продовжував слідкувати за Громовержцем навіть тоді, коли їхні погляди перетиналися. У перший раз стало досить… Ніяково, й саме він, як маленький хлопчисько, відвів погляд, спробувавши зробити вигляд, що нічого не трапилося. Але після Локі запозичив своєрідну сміливість і навіть втягнувся в цю гру в переглядки. Нічого ж страшного й непоправного не могло трапитися через це? Навіть у думках це звучало так безглуздо.
— В яких же світах наразі перебувають думки мого сина, що він навіть не чує свою матір?
Помітно здригнувшись, Локі перевів погляд із брата на Фріггу. Гарна, як і завжди, особливо у своєму синьому хангероці. Дивно, як батько міг без остраху відпускати на таких святах свою дружину одну. Чи думав, що Фрігга не може нікого зацікавити як жінка?
— Задумався, матінко. Ти виглядаєш чудово, у принципі, як і кожного дня.
— Всім би чоловікам повчитися твоїй галантності, — Фрігга тепло посміхнулася сину і взяла його під лікоть. — Я хочу познайомити тебе з деким.
— Мамо, ти ж знаєш, що…
— Відмов я не приймаю.
Якщо Тора вона не змогла підштовхнути до шлюбу, так вирішила спробувати удачу з молодшим сином? Локі ніколи не міг відмовити матері, тому що… Вона єдина, хто так багато зробив для нього. Він придушив у собі невдоволення й обурення, коли Фрігга підвела його до богинь і кивнула одній із них головою. Дівчина тендітна, її світле волосся може посперечатися із самим золотом і очі кольору самого неба… У Тора такі самі. Ні, у нього більш глибокий погляд, який ставав більш тяжким кожного разу, коли він злився.
Сіґюн. Дійсно прекрасна богиня, яка не боялася з ним говорити й не відчувала огиди. Вражаюче. Мабуть, він приділив би цьому хоч якусь увагу, приділив би увагу й самій Сіґюн і точно б не відпустив її в цю ніч кудись далеко від себе, але… Під час розмови Локі так само намагався кидати короткі погляди на Тора, який чомусь більше не дивився в його бік.
— Сіф — прекрасна діва, — Сіґюн простежила за поглядом Лофта.
— Можливо, вона і прекрасна, але воїн. Там нічого не лишилося від діви.
Після цієї репліки розмова припинила бути легкою та невимушеною. Якось… Локі не був сліпим, бачив усе, що так намагалася приховати Сіґюн, але він не міг цим скористатися. Як би йому не намагалися приклеїти тавро зла, Лофт не був сволотою. Розпрощавшись із Сіґюн, якій, мабуть, вистачало їхньої бесіди, Локі залишив келех на столі й пішов у бік коридора. Не пити на святі — нудне свято, але для цього зовсім не було настрою.
Локі ніколи не міг подумати, що у своєму віці буде повертатися до себе не напідпитку й одразу ж влаштовуватиметься спати. Усе в житті буває вперше. Скинувши камзол у крісло, Локі лиш потягнув зав’язки сорочки, як до його слуху донісся ледь чутний тупіт. Наче кто-то стрибнув, або… Приземлився.
— Я чув тебе.
Він не повертається, усе так само стоячи спиною до балкона, але йому й не потрібно було обертатися. Локі здалося, що він чув, як відгорнулася вбік штора, відкривши шлях до його спальні, як до нього наблизилися кроки, але зовсім не примарилася чужа присутність тут, поруч із ним.
— Ти завжди залишаєш прохід відкритим?
— Тільки ти маєш молот і можеш літати, — Локі стиснув губи, відпустивши зав’язки. — Бенкет у самому розпалі, а ти пішов із нього.
— Інколи навіть мені набридають такі гуляння. Ти розмовляв із Сіґюн, — Тор занадто швидко змінив тему розмови.
— Гарна богиня, щира, що дивує. Я ізгой, а їй, здається, усе рівно на це.
— Ти не…
— Не сперечайся, Торе, — Лофт тяжко зітхнув і ледь помітно здригнувся, відчувши невпевнений дотик до своїх пальців. — Майже весь Асґард спить і бачить, щоби заслати мене куди подалі.
— Тому що твої жарти… Специфічні, — Громовержець, підійшовши ближче, притиснувся грудьми до спини брата.
— Нічого вони не специфічні, просто в декого геть відсутнє почуття гумору, — Локі, скривившись, боровся з бажанням відійти і притиснутися до тепла сильніше, щоб уперше за все життя повноцінно зігрітися. — Ти теж, до речі, не далеко відійшов від інших. Вважаєш мене ненормальним, як і всі.
Мовчання затягнулося, і Лофт, зібравшись із силами, збирався вже відсторонитися, відправити Тора назад на святкування, як його доволі наполегливо розвернули до себе обличчям. Близько. Завжди було небезпечно близько.
— Ти ж розумієш? — невизначене питання навіть для нього самого, не те що для Тора, який завжди все розумів прямо.
— Для мене ти не ізгой, — Тор притиснув долоню до щоки Локі, який уже набрав у легені побільше повітря, щоби висказати велику тираду. — І я зрозумів тебе. Те, що ми… Ми двоє чоловіків, і не смій сперечатися зі мною. Твоє тіло чоловіче. Те, що ми брати… Тобі не сподобається те, що я скажу, але в цій ситуації я дуже радий, що нас не пов’язує кров.
— Жахливо, але все ж таки правдиво, — він стиснув і без того тонкі губи. — Це ні до чого нас не зобов’яже. Просто…
— Просто так трапилося, — Тор знайшов потрібні слова, щоби нове мовчання не розтрощило на друзки той слабенький міст, який з’явився між ними.
Ніяких зобов’язань — прийняття бажаного за дійсне завжди допомагало жити. А що буде після — начхати. Не хотів думати, якось хвилюватися, адже… Інші ж живуть без усього цього, й нормально живуть! Тор видихнув щось про те, що Локі занадто багато думає, і схилився, щоби поцілувати його. Стало тепло і, як би банально не було, у Лофта ослабли ноги. Він не знав, куди подіти руки і просто поклав їх на плечі брата, притиснувшись до нього сильніше.
Не було нічого з «ось я чекав і, отримавши, знепритомнію від радості й щастя». Звичайне бажання, потреба в чужому теплі, тілі і прийняття таким, який він є насправді. Руки майже до болю стиснули боки Локі, від того в будь-якому випадку залишаться синці, і він видихнув, чим скористалися одразу ж. Язик наполегливий, руки наполегливі, сам Тор наполегливий, що збивало з пантелику.
Локі не стримав здивованого вигуку, коли його штовхнули. Під коліна вдарило ліжко, змусивши впасти горілиць, і Тор поставив коліно між ніг брата. Руки потягли за низ сорочки, знімаючи її і скуйовджуючи темне волосся. Уперше начхати на зовнішній вигляд. Новий поцілунок — власна ініціатива, і Локі вкусив Тора за губу, отримавши у відповідь низьке гарчання. Як дикий звір, що схвилювало сильніше.
З нього за лічені секунди зірвали залишки одягу, щоби повністю лягти поверх. Тяжкий. Гарячий. І Локі не сподобалося, що його шкіру терла груба тканина вбрання брата. Обурення потонуло в тихому стогоні, варто було тільки губам притулитися до шиї, трохи вище ключиці і… Лофт закинув голову назад, відкривши більше шиї, і сильніше вчепився руками в плечі Тора, аби тільки його не залишили одного. Ніколи.
Варто тільки відчути дотик до члена, як Локі майже вигнувся й міцніше вчепився руками в плечі Тора. Хоче. Вони двоє хочуть цього.
— Ти… — голос зрадливо здригнувся, змусивши схопити ротом повітря. — Ти знаєш, що робити?
— Я не дурень. Припини мене таким бачити.
— Так, я… — і що взагалі можна було сказати на таке. — Ти не був із чоловіками.
— Але слухати і спостерігати я умію, — новий поцілунок залишився між ключицями, і Тор підвівся на руках, щоби зазирнути в очі брата. — У тебе є якесь масло серед цих усіх склянок? — він кивнув голову в бік стелажу з флаконами.
— Синій. Третя полиця. Лівий дальній кут.
Дихати. Головне дихати, бо по-іншому можна було обірвати на тому самому місці, де все й почалося. Тор підвівся з нього, забираючи тепло із собою, і Локі зловив себе на думці, що бажає вкритися ковдрою.
— Постій, — він підвівся на ліктях, не зводячи погляду зі спини брата. — Ти спостерігав? Але я ні разу не бачив тебе з тими, хто віддає перевагу… Чоловікам у ліжку, — Локі, здригнувшись, скривився, коли Тор зачепив один із флаконів, який не змусив чекати підлогу. — Так, звичайно, бий, трощи все, я же створю все наново.
— Як ти багато говориш.
Тор повернувся швидко, знов нависнувши над Лофтом, і, змусивши його лягти назад, поцілував. Він не говорить багато, як завжди, і… Усе ж таки хвилюється. Та щоби Сурт його спалив! Будь-хто на його місці хвилювався би. Локі судомно схопився за плечі Громовержця, щоби відчути його підтримку, і штовхнувся стегнами в кільце вологих пальців.
Настій для загоєння ран… Майже мазь. Не найкращий вибір, але Лофт не думав про це. Усі думки займав одяг брата, якого було дуже багато. Хоч не звичні його обладунки, вони б роздерли шкіру.
— Роздягнися, — шепнув Локі в чужі губи.
Лофта послухалися одразу ж, ніби… Ніби його слова такі важливі. Чи мають значення? Локі обійняв Тора, відверто насолоджуючись його теплом, і розвів ноги ширше. Без чужого натиску, без примусу і… Він думав, що Тор буде грубим. Як і у всьому. Просто не вміє по-іншому й більш різкий. Але… Ласкавість, якщо це можна так назвати, і дивне бажання показати, що він потрібний. Лофт досить добре читав чужі мотиви, проте з братом усе було інакше. Лякало.
Пальці пройшлися по члену і спустилися нижче, викликавши тремтіння в тілі. Так і не дізнався, за ким же Тор спостерігав, що з такою впевненістю йшов напролом, але якщо вже й перевів тему, то це… Це міг бути хтось із його ближнього кола. Фандрал? Він дійсно ідеально вписується в картину розслаблення всіх навколо.
Локі скривився, коли в нього ввели палець, і повільно, наскільки це можливо, видихнув. Розслабитися нескладно та знайомо, але не тоді, коли це Тор. Навіть із таким розвитком подій йому складно було зізнатися самому собі у всіх тих снах та думках, у яких він жив останні місяці. Важко. Не можна падати глибше, падати в те останнє, що розділяє їх із братом.
З другим пальцем Локі не стримав шипіння і смикнув Тора на себе, щоби на нього повністю лягли і він міг утиснутись лобом у його плече. Здавалося, що мало вологи, здавалося, що Громовержець робить так грубо лише для того, щоби вкотре посміятися з нього…
— У тебе хтось був? — стурбований голос пробився через шум у вухах.
— Ні. Цнотливість зберігав стільки років — і все для тебе, — сміх помер, так і не зародившись у грудях, варто було тільки пальцям роз’їхатися в сторони. — Ненавиджу… Тебе, — на межі чутності видихнув Локі і вкусив брата за плече,. Він зовсім не відреагував на це.
— Так-так, звичайно.
Ненавидить. Бісить. Дратує. Потрібен. І вони обоє це знали. Локі намагався висловити своє невдоволення через поспіх Тора, але щоразу на спробу видавити із себе хоч слово він нестримно стогнав. Не хотілося замислюватися про впевненість Тора, про те, що він добре знав, що робити. Не зараз. Не тоді, коли від нього забрали руки і грубо перевернули на живіт.
— Я не шмат тобі м’яса! — звившись, Лофт спробував піднятися на руках, як йому лягли на спину, дозволяючи відчути збудження.
— Інколи я хочу вирвати тобі язик. Чи зашити рот.
— Розірвав би губи, але не замовкнув би, — тихий шепіт, з яким Локі притягнув до себе подушку, щоби підкласти її собі під груди.
Так спокійно, наче вони давно разом. Єднання, яке змусило б задуматися, якби не слабкі погладжування стегон. Відчуття, що Тор боявся й не наважувався… Сам Локі боявся, адже майбутнє перестало мати чіткі кордони. І не п’яні. Начхати.
Глибоко вдихнувши, як перед стрибком у воду, Локі подався стегнами назад і, закусивши губу, потерся об член Тора. Чим довше думатимуть… На щастя, його зрозуміли, і Тор, піднявшись на коліна, притягнув Лофта за стегна до себе. Видихнути, не хвилюватися, адже… Але варто було тільки Тору штовхнутись стегнами вперед, як усе обірвалося на тих думках. Боляче, наче вперше, і Локі, уткнувшись обличчям у ліжко, нестримно скрикує.
— Щоб тебе!..
Тор у кілька сильних поштовхів увійшов на всю довжину й уперся чолом у спину між напружених лопаток брата. Горло звело від спазму, перед очима розцвіли кольорові кола і вдихнути… Локі не міг вдихнути, не міг поворухнутися, лише краєм свідомості відчуваючи, як сам Тор напружений до неможливого.
Йому не дали нормально звикнути і, лише він перевів подих, повітря вирвалося з грудей із протяжним стогоном. Поштовхи дрібні, але швидкі, що не давали підняти голову і вдихнути. Пальці стискали ковдру до побіління кісточок, і Локі міг лише судомно стиснутись, варто було тільки відчути руку на животі, яка не дала остаточно звалитися на ліжко.
— Зупинися.
Шепіт ледь чутний, але Тор справді завмер, залишивши на плечах брата дрібні поцілунки. Борода колола, але Локі зрадів тому, що міг відволіктися на таку дрібницю. Він не розумів, чи подобається йому така грубість, яка перемежовувалася із прислуховуванням до кожного слова, але це… Це було приємно. І, мабуть, уся ця неправильність сильніше збуджувала.
Пече й це нікуди не ділося, не зменшилося, і Лофт, глибоко вдихнувши, підступив колінами ближче до подушки, піднявши стегна вище. Стогін більш розслаблений, не такий тремтячий, коли член увійшов глибше, і Тор уперся руками в ліжко по обидва боки від голови Локі.
Сильні поштовхи, плечі, які вже горіли від поцілунків, і збудження, що тягучим жаром засіло в голові. Локі рухався в такт поштовхам, щоразу здригаючись від несильних укусів за загривок, і, опустивши руку вниз, стиснув свій член. Уже все одно було на упередження, на те, що нехай не по крові, але в очах інших вони брати, на те, що завтра не зможуть дивитися один одному в очі.
Збудження розірвалося несподівано і швидко, потягнувши його із собою в безодню. Перед очима темрява вибухнула мільярдами зірок, наче під повіками відобразилося нічне небо, і Локі нічого не відчував, крім різких рухів Тора й того, як на нього впали, низько застогнавши.
Єднання… Незвичайне, не прийняте суспільством, але таке бажане єднання. Локі не усвідомлював, скільки вони так пролежали, але дихання стало рівним. Тор, зрозумівши, що може бути важким, повільно, щоби не зробити боляче, вийшов із Лофта і впав на ліжко поруч із ним. Пішов і… І тепло все рівно лишилося. По-дурному посміхнувшись, що не почав замерзати, Локі, скривившись, перевернувся на бік і розплющив очі, помітивши мокрі стрілки власних вій. Чудово.
— Так це Фандрал? — голос усе такий же хрипкий.
— Тобі так важливо? — зітхання Тора чомусь дуже засмучене. — Огун. Я чув його розповіді й пару разів бачив… Полегшало?
— Ні, — уперше Локі відповів так відверто. — Зі світанком усе ж зміниться? Ти знову будеш сміятися з мене і з моєї магії, ми знову будемо ненавидіти один одного…
— Але наодинці з тобою я буду справжнім. Як ти там сам намагався сказати мені — ти розумієш, що аси не приймуть нас таких.
— Не приймуть… Проте вперше ми з тобою приймемо участь у такій кумедній і прекрасній авантюрі, — на що в кімнатах Локі пролунав голосний, веселий, безтурботний сміх брата.
***
Чи дійсно за них усіх писали долю? Та що там про інших говорити. Варіації! Цих дурних варіацій було до Сурта багато! Забагато! Усі можливі варіанти прораховувалися? І навіть те, що вони з Тором стали набагато ближче, ніж потрібно було? Чи це все Управління Часовими Змінами помилилося й забрало не ту варіацію?
Коли все так змінилося? Вони з Тором були близькі не одноразово, вони знаходили проведення часу в компанії один одного більше, ніж просто приємним, але… Локі хотів, щоб і ним пишалися, хотів вийти з тіні брата, щоб Асґард почав говорити про нього… Почав. Говорив. Але як про зрадника.
Те, що Локі побачив на записі, і «колекція» Каменів у столі у якоїсь незрозумілої людини… Він повернувся в кімнату для допитів, без єдиної думки крутячи в руках Тесеракт, і вирішив подивитися запис життя однієї з власних варіацій. До програшу в Нью-Йорці майже один в один як його життя, тільки стосунки з Тором дуже… Відсторонені, холодні, най і наповнені болем.
Йому потрібні були відповіді. Йому потрібно було повернутися до свого Тора, щоби зрозуміти — чи можливо повернути їхні стосунки. Локі не міг дивитися на завмерлу картинку на екрані, де Одінсон схилився над його мертвим тілом. Стільки болю, розпачу, і не, що не стало Асґарду, а… Можливо той, хто пише за них усіх долю, не передбачив такого нюансу? О-о, тоді це Локі було на руку. Час згадати те, що через глузування перестав використовувати.
Двері в кімнату для допитів відчинилися з ледь чутним шипінням і в кімнату увірвався захеканий, переляканий Мобіус. Людина. Це, безперечно, людина — Локі не відчував у ньому ніяких зайвих потоків.
— Ти… Ти весь цей час був тут? — на це Лофт знизав плечима і, показово покрутивши в руках Тесеракт, щоби опісля поставити його на підлогу, підвівся на ноги. — Ти хоч уявляєш, що за твою втечу…
— Але я все ж таки не втік, — Локи широко посміхнувся. — Так що, коли мені приступати до своїх нових обов’язків?
Одного разу Мімір повідав йому одну мудрість: убити можна все, що хоч краплю живе, але чи настане при цьому справжня смерть? Він — Локі, дитя двох світів. Син асів та крижаних велетнів. Син Всеотця та син Лафея. І він покаже всім, хто є справжнім Богом Хитрості та Обману.