До краю.
Стівен не зрозумів, як вони опинилися у Єгипті, як і не зрозумів, чого дзеркало розбите, а він голим сидів на підлозі. Та й начхати. Марку було зовсім не до того, аби щось там розповідати своїй хворій уяві, яка чомусь набула фізичного втілення. Він… Він же міг відштовхнути Хонсу, якому не потрібно було його тіло так. Ні, Спектор робив вигляд, що йому нічого не подобається і що це насильництво, але все більше і більше розумів, наскільки це жалюгідно. Особливо для бога.
До краю. Підведи до краю і все скаже.
Гарров був як кістка в горлі. Для Хонсу. Але Марк гнався за Артуром, бо сам відчував потребу зупинити його. «Вбити», — виправляє внутрішній голос, і Спектор не знає, чи то він сам так думає, чи то вплив Хонсу, котрий ламав його. Дійсно це єгипетське божество ламало його, щоб зробити більш зручним для себе.
Як з тим хлопчиськом. Він же був ще дитиною! Але саме Хонсу змусив Марка підштовхнути хлопця до урвища. Знав, що відріже той шматок тканини? Звичайно. Щоб бог і не знав поведінку людей. Ще й Стівен постійно гундів над вухом, змушуючи біситися сильніше. Не розумів. Ґрант не розумів, з яким полум’ям грав.
Достатньо їх розізлити, і вони перетворять мене на камінь.
Жарт. То ж був жарт? Марк хотів, щоб те так і було, виправдовуючи себе тим, що… Якщо зникне Хонсу, то він сам помре. Не за просто так його воскресили. Не може. Боже, як йому складно. Спектору було настільки важко, що хотілося розігнатися і врізатися головою у стіну, аби мізки склалися у гарний малюнок на піщаній поверхні. Цікаво, реалізувалося б таке, чи Хонсу знов вліз би і все вирішив за нього?
«І сонце стало місяцем. І тінь закрила його. Сигнал для богів. Для самої Еннеади», — Стівен прокручував це без упину, підводячи Спектора до нервового зриву. А Марку було не до того, особливо не зараз, коли виявилося, що Хонсу треба повністю увійти в його тіло, щоб інші його почули.
Це було боляче. Це було нестерпно. Марку здавалося, що його м’язи викручує, що під шкіру встромили розпечені металеві стрижні, які безперестанку прокручували. Кожний у різну сторону. Кожний натягував шкіру. І Марк тоді впав на коліна, лише завдяки Хонсу не притискаючись чолом до підлоги, яка була привабливо холодною. А Стівен зовсім не розумів, чого ж це Спектора так «крило».
«Не всі боги», — чомусь саме ця думка Ґранта чіпляє його. Скороминуща думка, але залишає свій осад, який неприємний. Такий самий неприємний, як і те, що повірили Гаррову… У змові. Тут навіть такий дурень, як Стівен, це одразу зрозумів. Але Марк був маленькою людиною. Куди йому, якщо самого Хонсу вже виганяли з цього так званого суду?
Хонсу – осоромлений бог, його слуга – недужий.
Осоромлений? Що за… Марк намагався зачепитися за це, намагався зрозуміти, чому Гарров зробив такий наголос на цьому. Не через те ж, що аватар Хонсу був божевільним. Це дійсно дурня. І Спектору стало не по собі, адже Артур явно знав більше, ніж потрібно.
Чим сильніше Макл міркував над, що могло ховатися за «осоромлений», тим більше бісився Хонсу. Він своєю поведінкою нагадував підлітка, який починав дратуватися щоразу, коли щось ішло не за його планами. Потім, все потім, але те потім так і не відчинило перед ним своїх дверей. Лейла.
Все своє життя Марк вирішив залишити у минулому, щоб у Хонсу не було зайвого приводу маніпулювати ним. Хоча, куди ще сильніше? Спектор і так був пішаком у його руках, тому… Просто не хотілося, щоб Лейла страждала через нього. Марк любив її. Любив більше, ніж власне життя, і готовий був зробити все, аби в неї було краще майбутнє, ніж те, яке він міг дати їй. Коли вони одружувалися — це була зовсім інша історія, гарна, майже ідеальна. Спектор навіть роздумував, що у нього буде дитина. Доньку хотілося, щоб вона не пішла його стопами. А потім почався жах з тим, що Марк втратив контроль над собою: над думками, над тілом, над власним життям.
Слова Лейли б’ють сильніше, ніж те, що він її відштовхує своєю поведінкою. Не знає. Вона його не знає і ніколи не знала. Марк сам себе, як виявилося, не знає. Особливо тепер, коли Стівен почав активно забирати контроль над тілом і коли це саме тіло не було проти Хонсу. Спектор ловить себе на думці, що, якби хоч трохи вірив у нормальних богів, то комусь там почав би молитися. Чи це бажання закурити говорить за нього?
Стівен не розумів, що відбувається, тому якось намагався прояснити це самотужки. Навіть зміг пробити стіну між ними і спокійно… «Гуляв туди-сюди». Хонсу не стримував Ґранта, нічого не робив, наче так і хотів, щоб Стівен дізнався про все. Ні. Дурня. Не може Хонсу підводити все до того, що вони «одне ціле», адже кожного разу відгукується про нього жахливо. «Черв’як», — в принципі, сам Спектор був такої думки.
Біль. Ні. Не так. Агонія. Марк пам’ятає кожен свій біль після відродження і міг сказати, що те, що він відчуває зараз — справжня агонія. Вона полум’ям пожирала тіло, змушувала вигинатися у спині настільки, що здавалося, що ребра точно луснуть під таким натиском, а шматки кісток розірвуть м’язи. Кров, мабуть, буде холодніша, ніж той жар, що створив навколо нього кокон. І чомусь голос Стівена, який намагається докричатися до нього. Не чує. Майже нічого не чує.
…я пам’ятаю ту ніч…
…я пам’ятаю кожну ніч…
…я можу повернути зорі, але…
…матиме свою ціну. І коли мене ув’язнять, Марк мене звільнить…
Тіло чомусь стає легким, наче та пушинка, а потім він падає. Кудись падає, летить. І нема нічого навколо. Може, помер? Знову? Але вже до кінця? Може тепер буде спокій? Тільки шкода, що він не зміг нормально все пояснити Лейлі, не зміг вибачитися перед нею за зіпсовані роки і того, що не виправдав її надій.
Все стає неважливим. Таке… Нащо взагалі жити? Нащо це буття, коли можна просто плисти за течією монотонності «нічого». Він так втомився. Невже не можна відчепитися від нього і дати спокійно померти?
Марку…
То є його ім’я. Звичайно, що це його ім’я і він пам’ятає, яке воно. Марк відчуває, як щось торкається його щоки, веде у бік і зачіпає волосся на скроні. Мабуть, повинен відсторонитися, мабуть, повинен кудись піти, але він тільки і може, що продовжувати знаходитися у тому стані, що є зараз. Не боляче. Від тої агонії лишився лише легкий присмак якоїсь крепатури у ногах.
Марку.
Шепіт біля самого вуха. Спектор різко відкриває очі і робить перший вдих… Прохолодного нічного повітря. Над головою простягнулося чорне полотно з білими вкрапленнями зірок — хтось більший, хтось менший, а хтось зовсім незначний. Як і він сам. Нащо це все? Який сенс? Невже не було когось, хто кращий за нього? Хто більш розумний? Має тямку у цьому всьому? Бачить сенс у тонких матеріях? Хто бажає жити?
Йому здається, що у чорному з’являються кольорові мазки. Спочатку це лише блискіт, розкиданий по всьому небосхилу, котрий поступово зливається в одні лінії. Суцільні лінії, які майже впритул підходять один до одного. Білий, жовтий, зелений. Смарагдовий. Червоний. Багато червоного, наче це кров.
В житті Марка останнім часом забагато крові. Руки в крові. Весь у крові, наче він вирішив пірнути у справжнє кармінове озеро, дозволяючи найтоншій плівці обліпити тіло. Ні. Він би точно не поліз у таку гидоту. Скоріше, це позаду нього стоїть Хонсу з тою дивною єгипетською вазою у руках і виливає на його голову кров. Ще теплу. І…
Хонсу.
Марк різко сідає і не розуміє, що б’є його у груди. Як і не розуміє, чого він лежить на якомусь пісковику, що нерівними краями маленьких трапецій з’єднувалися один з одним, і чому перед ним розмістився фонтан, який не викидав води. Останнє, що пам’ятав Спектор — як Стівен складав карту… Не вистачало ще повністю втрачати контроль над своїм тілом і буттям, своєю свідомістю.
Повернувши голову праворуч, Спектор бачить двоповерховий будинок з… Це що, вапняк? Чорт забирай, та де він? Марк не знав історію, не знав мертві мови, але він не був дурнем, щоб не зрозуміти, що все навколо виглядає як те, що давно пішло у Лету. Давноєгипетський оазис, щоб його! Як… Що взагалі відбувається?
— Я зібрав карту, — лунає у голові настільки неочікувано і голосно, що звук змушує Марка відсахнутися і майже повністю сісти на стегно. — Не лякайся. Це я, — Стівен тяжко зітхає. — Так ось, після того виявилося, що то весь час була карта зоряного неба, але не на наш час. І Хонсу… Він пожертвував собою. Він з нашою допомогою знов зачепив небо, повернув зірки минулого.
— Де Хонсу? — злітає з язика швидше, ніж Марк встигає подумати.
— Він сказав, що ти його звільниш.
— З чого б це? — Спектор пирхає собі під ніс.
Буде він рятувати того, хто вже не раз підтовхував до вбивства. Хто робив… Те, що забажає, і ніколи не слухав його. Ще й змушував робити те, що огидне. Хто ламав його. Але Марку зовсім не подобається упевненість Хонсу, що він його звільнить. Просто… тут би розібратися з тим, де сам опинився, а потім вже шукати бога. А може, він вже став вільним? Тільки будинок по праву руку чомусь не віщував нічого гарного.
Марк тяжко зітхає і упирається руками в пісковик, і тоді щось відсторонюється від його грудей, залишаючи після себе теплий відбиток, який стрімко почав вистигати. Опустивши голову, Спектор з подивом дивиться на напівмісяць медальйону, який охопив його від ключиці до ключиці. Намистини. Багато намистин. Червоні. Насичені блакитні. І чорні вставки плоского каміння. Все кріпиться до ниток із золота, які зливаються з такими ж золотими головами птахів майже біля самих плечей… Птахів з продовгуватими дзьобами.
Погляд спускається нижче, і Спектор розуміє, що із всього одягу на ньому лише набедреник із якоїсь сірої тканини, що ледь-ледь доходив до середини стегна. Це було…
— Це схенті, — роздається у голові голос Стівена. — Але він рабський, а ускх як для несу-біті.
— Все так зрозуміло, — бухтить собі під ніс Марк.
Спектор стискає губи і все ж таки піднімається на ноги. Тіло важке і його веде убік, тож Марк падає на коліна і впирається долонями у виступаючий бортик фонтану. Таке відчуття, як тоді, коли в нього вдихнули життя наново і він ледь волочив ноги. Спектор відчуває бажання Стівена поставити питання стосовно того, як так склалося, що його обрав Хонсу і чому дав можливість існувати далі, але Ґрант мовчить. Невже навчився розуміти, що доцільно питати, а що варто забути.
Територія навколо будинку була огороджена від пустельних барханів невисоким вір’ям, що йшло рівним квадратом. І пальми, що вдень рятували б від сонця. Погляд чіпляється за рух завіски на другому поверсі будинку, і Спектор робить ривок, з яким все ж таки піднімається на ноги.
Важко йти. Важко при цьому зберегти дихання рівним. Важко не впасти знов, не розпластатися на пісковику і не злитися з ним. Наче щось давить на плечі. Марк стискає губи і все–таки змушує себе підійти до будинку, одразу ж притискаючи руку до одвірку. Дверей нема, лише темна, червона тканина, як та, що закривала вікна, і та, що так сильно нагадує кров. Усюди кров йому бачиться, але в останній час її дійсно багато.
У приміщенні доволі світла — чаші з вогнем підвішені до стелі так, що будь Марк вище на голову, то точно би зачіпав їх. Нічого нема, тільки сходи нагору, по яким Спектор піднімається. Прохід у кімнату закривався завісою із намистин. Круглі. Смарагд. Індиґо. А всередині як наче ув’язнена зірка. Марк бере одну із ниток з намистинами, щоб пропустити їх через пальці і відчути холод. Це все було так… Неправильно як для реальності. Але гарно.
Відігнувши у бік цю занавіску, Марк ступає у кімнату і майже одразу завмирає. Жар від вогню, який так само царював у чашах під стелею, яка була вище, ніж на першому поверсі, невисокий стіл біля закритого тканиною вікна з фруктами та глеком на підвіконні й подушки на підлозі, на шкурах поруч з невисоким ліжком. Хтось жив? Може, то він сам тут жив, але просто не пам’ятає? Ще одна особистість прокинулася в ньому? Йому і Стівена вистачає.
Варто тільки зайти глибше у кімнату, як Марка огортає запах. Один-єдиний, який дуже знайомий йому. Який був у його житті лише в певні моменти. Хвоя. Кедр. Здається, що цей запах густий, як та олія, і він повністю заповнює його легені, стає чимось подібним до одягу і намагається заволодіти свідомістю. Марк хитає головою, наче це допоможе зібратися з думками, але завмирає, варто побачити посох з напівмісяцем на вершині біля протилежної від нього стіни.
…ти ламав мене…
— Ти все ж таки прийшов.
Голос за спиною звичний. Грубий. Самовпевнений. Спектор обертається і стискає губи, дивлячись на Хонсу. Такий самий — замотаний у просочені воском тканини, з головою-черепом. Але чомусь він здається йому більш впевненим у кожному своєму кроці, своєму слові і якийсь більш… Марк відчуває в ньому бога. Відчуває як тоді, коли його воскресили і зробили перший надлом, щоб підкорити собі.
— Невже Стівен…
— Де я? — Марк не дає Хонсу договорити, знаючи, як це злить бога. — Не підходь до мене!
Спектор відступає назад. Іще. Поки не впирається у стіл, що не дає рухатися і заганяє його майже у кут. У Хонсу нема обличчя, нема ніякої міміки, але Марк упевнений, що зараз він усміхається. Нічого доброго, нічого… Ніякої вдячності за те, що прийшов. Невідомо куди. З невідомо якою метою. Не важливо! Не…
Марк розуміє, що він ганебно ховає голову у плечі, коли над ним нависають. Навіть майже не дихає. І варто Хонсу простягнути руку, як Спектор відвертає голову вбік, зустрічаючись поглядом з самим собою. Дзеркало, яке краще було б винести на подвір’я, бо те, як з нерозумінням Стівен дивився на нього, на Хонсу, тільки викликало огиду. До себе. До світу. Але все ж таки більше до самого себе.
Хонсу його не чіпає — він всього-на-всього бере глек, що був майже за спиною Спектора, і відходить у бік, щоб налити вино у глиняний келех. Принизливо. Марк закриває очі і декілька разів глибоко вдихає, щоб заспокоїти власне сердце і закрити рота Стівену, який намагався докричатися до нього.
— Мабуть, тебе цікавить більше, ніж просто те, де ти, — чомусь голос Хонсу стає більш глибоким і якимось людським. — Я повернув час назад на небі, щоб ви, люди, змогли прочитати ту карту, — бог простягає йому келех, який Марк невпевнено приймає. — Але іншим це не сподобалося. Ну, ти сам бачив, яка в нас Еннеада, — мабуть, це була спроба нормально пожартувати, але Спектор тільки і може, що чекати якоїсь каверзи. — Вони ув’язнили мене у камінь — в’язниця для тих, хто порушує їхні правила. Але Нун дає можливість виконати останнє бажання перед тим, як цілу вічність перебувати у темряві.
— Тут щось не те, — Стівен у голові намагається перейняти контроль, але наштовхується на невидимий бар’єр. — Марку, дай мені тіло.
— І… І що це за бажання? — пальці сильніше стискають келех.
— Це місце, — Хонсу майже нависає над ним. — Останні години спокою, подалі від всього стресу, подалі від інших богів, — він доторкається кінчиками пальців до маркового зап’ястя тої руки, що тримає келех. — Скуштуй. Воно тобі прийде до смаку.
— Не пий. Це все… Все підозріло.
Спектор опускає погляд на майже криваве вино у келеху, а опісля переводить на дзеркало, де Стівен хитав головою. Може, і правий. Все дійсно підозріло, але щоб щось було у вині — це вже дурня.
— Значить, це все не реальність? — Марк так і не підносить до губ келех.
— Дивлячись, що для тебе реальність. Ти можеш торкатися предметів, ти можеш їсти та пити, ти можеш дихати і відчувати душу пустелі. Так чому ж тоді цьому не бути реальністю?
— Що з моїм тілом? — він забуває, як дихати, варто Хонсу кісточками пальців, які були обмотані стрічками лляної тканини, провести по його плечу.
— Без свідомості, поки ти тут. Але там час стоїть, тобі немає про що хвилюватися, — пальці бога підчіплюють ускх біля ключиці. — Жоден з моїх аватарів ще не носив ті кольори, що наближають до бога.
— Марку? Марку, що відбувається? Віддай мені контроль. Я прошу тебе…
— Заткнися!
Марк злим вовком дивиться на дзеркало, де Ґрант майже бився об срібну поверхню зсередини. Чому він не може зникнути? Померти? Мовчати? Та хоч щось! Йому і так зараз не по собі, бо прекрасно розуміє, до чого тут все це, розуміє, чого бажає Хонсу… Марк судомно стискає келех і все ж таки підносить його до рота, роблячи декілька жадібних ковтків.
— Стівен зараз тут?
Хонсу розуміє все одразу. О, звичайно! Це божество все розуміло ще тоді, коли Марк міг тільки подумати про прихований сенс. Вино дійсно подобається Спектору – наче з’їв виноград, від якого одразу стає тепло не тільки у шлунку, але і у горлі. Майже не відчуває спирту, але в голові розростається легкість. Вона, як той спрут, охоплює здоровий глузд, через що думки про неправильність стають такими… Нащо він взагалі думає?
— Тут. Він це я, я це він, — Марк допиває вино і не встигає поставити келех на стіл, як йому підливають ще.
— Він — лише віддзеркалення тебе, а не ти сам. Стівен зовсім не схожий на тебе, — Спектор ховає своє зніяковіння за келехом, хоч не відчуває потреби у тому, щоб знову пити. — Він слабкий і тягне тебе на дно, намагається забрати твоє тіло.
— Та він же дурню каже. Марку, я прошу тебе, постав келех. З цим вином…
— Він заважає тобі і зараз.
Це не питання, це констатація факту. Марк тільки-но робить великий ковток вина, яке насилу проковтує, як Хонсу забирає із його руки келех. Він намагається видушити з себе хоч слово, але язик зовсім не слухає його. І тіло… Важко підняти руку наново, важко навіть глибоко вдихнути, і Марк лякається. Тепер по-справжньому, на що Стівен намагається сам забрати контроль над тілом.
— Що ти?..
Спектор не встигає договорити, як йому на очі лягає червона широка смужка тканини, що зав’язується вузлом на потилиці. Марк сіпається, втискається у стіл сильніше і тільки насилу піднімає руку, як її перехоплюють. Він відчуває, як перед ним стають, відчуває, як чуже коліно втискається між його ніг, розводячи їх ширше.
— Марку? — голос Ґранта звучить розгублено.
— Я не хочу, — твердіше, і Марк намагається вирватися, але його хапають за підборіддя, до болю стискаючи. — Відпусти мене!
Хонсу нічого не говорить, наче терпів таке ставлення до себе завжди. І Спектор, стиснувши вільну руку у кулак, вже замахується, щоб вдарити, як щось тепле доторкається йому до плеча. Бити бога — безглузда ідея, якщо тільки не хочеш зламати собі пальці, але… але думки не про те. Зовсім не про те, коли це «щось тепле» переходить на шию, змушуючи здригнутися.
— Мені не можна суперечити, Марку.
Видих майже на вухо, з яким Спектор намагається вирвати підборіддя, але остаточно завмирає, варто відчути гарячий подих на своїй шиї. Це ж не те, щоб… Він розтискає кулак, щоб покласти долоню на ту руку, що тримала його. Шкіра. Під пальцями Марк відчуває справжню гарячу шкіру, де не було тканини. Вперше. Вперше так матеріально, коли всі рази до цього він майже не відчував таких дотиків.
Марк сліпо піднімає руку і торкається того, що повинно бути черепом. Клювом. Але під долонею тільки щока, що згори була більш твердою. Наче кістяна напівмаска… Його руку перехоплюють, відпускаючи підборіддя, і це стає останньою краплею. Хвиля сили, яка виникає ні з того, ні з сього, з якою він все ж таки вириває свої руки з чужого полону і так само сильно штовхає Хонсу в груди.
Дурна пов’язка на очах. Дурне місце. Дурні бажання Хонсу, який уявив, що він має право розпоряджатися ним так, як захоче! Марк робить крок кудись убік, заводить руку собі за голову, щоб пальцями підчепити пов’язку, як її перехоплюють і дають ляпаса. Не сильно, бо інакше зламалася б шия. Голосно, через що у вухах дзвенить. Боляче. Боляче настільки, що щелепа з кожною секундою починає нити. Його голова різко повертається набік, Марк не стримує стогону і губиться у просторі, втрачаючи рівновагу і майже падаючи на коліна.
— Ти забуваєш, Марку, власне становище, — зап’ястки стискають сильніше, на що Спектор майже осідає, хапаючись за чужу руку. — Забуваєш, кому ти служиш? Чи вирішив, що готовий померти і я можу вибрати собі інший аватар? — йому здається, що в нього зараз зламається рука, якщо Хонсу ще хоч трохи сильніше стисне пальці.
— Ні… — Ледь чутно видихає Марк.
— Вважаєш, що маєш право суперечити мені?
Спектор нічого не відповідає. Він не може розкрити рота, бо розуміє, що нічого не видушить із себе окрім нового стогону болю. Стівен намагається докричатися до нього, намагається перехопити контроль, щоб врятувати і себе, і Марка, але Хонсу смикає його за руку вгору, змушуючи піднятися на ноги.
А опісля його штовхають. Сильно. Настільки, що Марк перечіпляється через власну ногу і падає на щось достатньо м’яке. Все рівно. У голові паморочиться, тіло знов наповнюється важкістю, і Марк сліпо водить руками по ліжку, щоб упертися ними в цю м’якість і піднятися. Тепло піднімає голову всередині грудей, воно придушує силу волю і не дає сперечатися зі словом Хонсу.
Важко дихати, сердце зараз просто проб’є діру в грудях, і Спектор встигає підтягнути лише одну ногу до живота, як ліжко прогинається під важкістю іншого тіла. Ні… Це не реальність, але не легше. Ніколи не легше! Чужі пальці підчіплюють пояс схенті і тягнуть його на себе, дозволяючи гарячому повітрю обласкати стегна та сідниці.
— Ти ж не хочеш, щоб я керував Лейлою? — голос біля самого вуха, що змушує напрягтися.
— Ні.
Він ніколи не хотів, щоб Лейла страждала. Щоб вона проходила це… Це все. Вона — найкраще, що було у нього в житті, і Марк ненавидить себе за те, що дозволив Хонсу знайти важіль маніпулювання ним, що щось всередині нього не проти, коли сам бог приділяє йому увагу… Таку увагу.
Спектор с силою заплющується, але пітьма перед очима не може стати сильнішою. Йому здається, що він потопає у цій темряві, здається, що він просто збожеволів і зараз лежить у якійсь психлікарні, де в нього силоміць пхають психотропні пігулки. Але варто тільки відчути, як щось прохолодне, густе полилося йому на спину, як нещадна реальність повертає його до своїх лап.
Він сіпається. Намагається відповзти вперед, як на поперек опускається рука, з силою придавлюючи до ліжка. Спектор нічого не скаже, не тішитиме Хонсу своїм опором чи згодою з кожною його дією. Ні. Марк знову сіпається, крупно здригаючись, варто долоні, погладжуючи, піднятися вгору, і все ж таки не стримує шипіння, коли намистини ускха дряпають йому груди. Ненавидить. Він ненавидить Хонсу!
Варто пальцям торкнутися невеличкого озерця між лопатками, варто їм розкрити пелюстки вологи по хребту, як починає розквітати запах кедра. Насичений. Яскравий. Який дурманить сильніше, ніж випите вино. Від якого починає паморочитися в голові, а перед зав’язаними очима з’являються різнокольорові кола.
Марк не розумів, який сенс для Хонсу… У цьому всьому. Не розумів, чому такий вибір упав на нього, але найбільше його ламало усвідомлення, що Стівен тепер знав. Знав усе. Так, це його друга особистість, але він все розповість Лейлі, яка точно потягне божество на себе, щоб врятувати Спектора. Чужі руки проходяться по плечах, спускаються вниз хребтом, розтирають поперек, приділяючи йому якусь ненормальну увагу. Гладять. Тиснуть. Примушуючи вигинатися, змушуючи насолоду розпеченим нектаром залишатися десь внизу живота. Як електричний заряд. Мільярд електричних зарядів, що кусали шкіру та м’язи, що бігли разом із кров’ю по всьому тілу, щоб зібратися внизу живота.
Марк закушує губу, стискає кулаки до побіління кістяшок, варто Хонсу спуститися пальцями нижче. Гадство. Його ніколи не цікавили чоловіки. Взагалі! І зараз… Спектор ледь чутно видихає, що не хоче цього, але його не слухають. Його ніколи не слухають. Пальці проходять між сідниць, розтирають те, що виявилося звичайним кедровим маслом, і натискають, щоб проникнути одним пальцем.
Неприємно. Марк стискає в кулаках тканину, яка покриває ліжко, і намагається думати про що завгодно. Намагається не акцентувати свою увагу на пальцях. Рухів майже немає, просто тиск, який викликає дискомфорт, але Хонсу не дає йому звикнути — він вводить другий палець, змушуючи здавлено зашипіти і смикнути тканину в руках на себе. Огидно. Настільки огидно, як і те, що піднімає голову біль. На додачу до того, який досі опалював щоку від ляпаса… Ніби він просто сповз униз, пообіцявши розростись у щось грізніше.
Спектор здушено стогне, варто пальцям грубо штовхнутися вперед, входячи на всю довжину, і вже ніяк не реагує, коли його другою рукою за стегно смикають угору, щоб підкласти під живіт… подушку. Не ідіот. Марк розумів чудово, що все не закінчиться звичайними «пестощами».
— Ненавиджу, — Марк не стримує гарчання і б’є кулаком по ліжку, коли пальці всередині нього розходяться як ножиці.
— Твоє тіло говорить про інше.
Другою рукою Хонсу торкається члена, пальці змикаються кільцем біля основи і з силою спускаються до голівки. Марк сильно здригається, упирається лобом у ліжко і зовсім забуває про те, що його очі зав’язані. Навіть краще, що «існує» у темряві, так… Так легше. Якби ж то.
Рухи руки швидкі, як і швидке збудження. Неможливо стримати стогін, коли долоня потирає головку, і Марк не в силах стримати тремтіння. Але не від насолоди. Від руху пальців, які грубо входили, терли, тиснули, робили боляче.
Неприємно. Не знав, як реагувати, не розумів, що коїлося всередині нього, але дихання перехопило. Від вина паморочилося в голові, тіло розривало від задоволення та ненависті, від дивного збудження та болю. Марк хапає ротом повітря і хоче злитися з ліжком, коли у нього входить третій палець.
Все зливається в одне суцільне полотно, яке сплетене з нерозбірливих ниток: хтось рівний, прямий, яскравий, хтось з вузлами, кривий і майже перетертий. Марк відчуває сум’яття Стівена, відчуває, як усередині нього метушаться, але він нічого не каже. На щастя.
Пальці зникають швидко, несподівано, залишаючи по собі дратівливу порожнечу, і Марк весь напружується. Як би не шуміло в голові, як би не було неможливо вдихнути, Спектор розумів, що на цьому Хонсу не зупиниться. Розум був проти, він кричав про те, що треба дати відсіч, нехай і Лейла була в небезпеці, але тіло, яке насолоджувалося і звикло до дотиків і уваги Хонсу, дійсно говорило протилежне.
Його тягнуть на себе за стегно і Марк шипить, варто ускху знову почати дряпати його груди. Хочеться лягти, але тіло перестає слухатися. Не підняти голови, не поворухнути рукою, навіть ноги не звести, щоб перевернутися на бік і захиститися. Марно… Марно, коли це бог і коли тіло реагує незрозуміло.
Марк здригається, відчуваючи член між своїх сідниць, і закушує щоку з внутрішнього боку, коли об нього починають потиратися. Знущається, він же знущається з нього. Дихання остаточно збивається, коли в нього упирається голівка. Відсторонитися і не думати — марно, бо він продовжує відчувати. Марк відчуває, як намокає пов’язка на очах, і не стримує здавленого схлипу, коли в нього штовхаються.
Коли здирають шкіру — не так боляче. Коли тебе проколюють залізними штирями — не так боляче. Коли ти вмираєш — не так безнадійно. Марк вигинається в попереку, як це можливо, але Хонсу утримує його і дрібними поштовхами входить до кінця. Багато. Надто. Не може вдихнути. І зовсім не допомагає рука, яка терла голівку, що зараз була дуже чутливою.
— Розслабся. Ти тільки гірше робиш собі.
— Іди… В дупу, — здавлено випльовує Спектор, розуміючи, як огидно зараз це звучить.
Йому дають час, щоб звикнути, перевести подих, але цього все рівно замало. Мало тоді, коли не хотів, коли за нього все вирішили: і Хонсу, і вино… Вино забрало в нього волю остаточно, не даючи можливості боротися. Перший поштовх слабкий, на пробу, наче це взагалі хоч щось змінило б. Марк здригається, стискається, роблячи тільки болючіше собі, і стискає тканину в кулаках до нового спалаху вогню в пальцях…
Новий спалах вогню накриває його з головою. Полум’я пожирає його, і Спектор здушено стогне, бажаючи померти. Згоріти вщент і більше ніколи не воскресати. Не на це він підписувався. Рухи Хонсу плавні, розмірені, ніби йому не наплювати на Марка, але вони зливаються в одну суцільну картину змазаних відчуттів. Огидно. Бридко, тому що по тілу раптом починають розходитись хвилі чогось приємного. Хвилі, які спочатку ледь помітні, з кожним поштовхом перетворювалися на шторм, який так і погрожував повністю поглинути свідомість.
Марк не розуміє себе. І не хоче. Хонсу, відчувши, що йому більше не чинять спротиву, забирає пальці з члена, щоб стиснути руками талію Спектора. Він не стримує себе більше, зривається і розмашисто входить у Марка, майже вбиваючи його в ліжко і зриваючи з його губ ледь чутні стогони. Збудження, як лава (мабуть, така лава і є, Спектору було глибоко насрати на цей факт), накопичується внизу живота. Воно отруйними язиками заражало все навколо, воно заважало вдихнути, дозволяючи у легенях розростись крижаним голкам, воно змусило серце втекти з грудей, щоб залишитися вмирати десь у голові. Воно вбиває. Воно підкоряє. Воно виснажує. Воно ламає.
Багато. Сильно. Горло зриває. Слабкий. Марк не усвідомлював того, що навіть почав сам намагатися хоч якось поворушитися… Але це стає байдужим, не важливим, коли пальці божества повертаються на член, стискаються тугим кільцем і починають рухатися так само, як і сам Хонсу. Збудження розростається лоскотом, який неможливо ігнорувати чи терпіти, і Марк відпускає себе. Варто тільки великому пальцю потерти голівку, як його тіло напружується, майже стає перетягнутою струною, і він кінчає.
Темрява перед очима не могла стати сильнішою, не могла стати густішою, але стає. Не може вдихнути. Може тільки відчувати грубі поштовхи Хонсу, який, різко завмерши, важко навалюється на нього. Нічого не відчуває. Нічого не бажає знати. Зовсім не хоче розбиратися в тому, що сталося, чому Хонсу раптом став мати цілком нормальне людське тіло, мабуть, і чому він вибрав таке бажання. Плювати. На місце млості приходить ненависть до себе, огида. Темрява тягне його в своє царство, обіцяючи спокій, але Спектор знає, що це брехня. Не буде так, ніколи так не було.
— Ти звільниш мене, Марку, — хрипкий голос біля вуха, від якого по спині пробігають мурашки.
Його кудись тягне. Жар пропадає. Тяжкості немає. Тільки бридке відчуття того… Наче щось дряпає груди. Марк різко вдихає, заливаючись кашлем, і перевертається на бік, охоплюючи себе руками і намагаючись перепочити. Хтось кличе його, трясе, але йому все одно. Пісок. Нічне зоряне небо. Стівен, який шоковано мовчав. І порожнеча там, де завжди був Хонсу. Кашель обривається різко, але на його місце приходить сміх. Істеричний. Від якого починає боліти у скронях. Він огидний собі. Але огидніше те, що Марк справді зробить все, щоб звільнити Хонсу.