Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
***
— Дивись, ти не можеш просто взяти і сказати начальниці, що ти звільняєшся. - Валентина була непохитна, рухаючи своїм пальцем витончену фігуру по шахівниці. — Ні, ти звичайно могла б витворити таке, це цілком в твоєму стилі, але… Вона тебе зжере.
— Хто? - перепитую я, намагаючись розрахувати наступний хід подруги, і пересуваю свого коня.
Валентина піднімає свій погляд на моє зосереджене обличчя і зітхає:
— Пак Сон Хе. Ти забула, як звуть «нестерпну змію»? - після цього Вел піднімає в повітря чорного ферзя, і він благополучно приземляється поряд із моїм королем. - Шах і мат. Ти мене взагалі слухаєш, Несс?
Так. Звичайно. Але краще б у мене відійняло слух на ці кілька хвилин. Якби мене запитали кілька років тому про що я мрію, відповідь була б короткою - хочу жити на батьківщині батька, там, де панує кей-поп, люди п’ють соджу і їдять кімчі. Якщо запитаєте зараз… Я хочу скоріше звідси звалити. Чесно. Це зовсім не моє, зовсім не так, як у дорамах, і зовсім не так, як я собі уявляла.
Колись у дитинстві, моя мама, яка побачила на своєму віку досить багато країн, повторювала одну й ту саму фразу: «Хоч би де ти був, з якими культурами би не стикався — всюди люди однакові і хочуть одного й того самого». Що ж, мам, ти була права. От тільки в двадцять два я не хтіла слухати: мене тягнуло в Південну Корею з тих пір, як я вперше усвідомила, що я не лише наполовину кореянка, а й зовсім нічого не знаю про те місце, де велику частину життя прожив мій покійний батько. Іноді, сидячи за комп’ютером довше належного, я читала про Сеул, його мешканців, вивчала зовсім незнайому мені корейську мову і мріяла, що одного разу я стану головною актрисою в якійсь романтичній дорамі і бігтиму назустріч коханому в режимі сповільненої зйомки. Як ви вже могли помітити, на той момент мені було не більше тринадцяти років.
Моя мама завжди з побоюванням спостерігала за моїм захопленням. Вона розуміла, що, можливо, у такий спосіб я намагаюся стати ближчим до батька, якого мені так не вистачало. На її щастя, моя одержимість айдолами пройшла років до шістнадцяти, а мрії про акторську кар’єру стихли, коли я почала тверезо оцінювати ситуацію і розуміти, що акторськими здібностями небеса мене обділили. Тому, коли довелося вибирати собі майбутню професію, я довго розмірковувала про те, ким бачу себе в житті. Я пам’ятаю, як мій тодішній хлопець якось сказав: «Тобі б переговори вести, е… Такі, як в піратів. Пам’ятаєш той фільм? Тобі теж палець у рот не клади, відкусить по лікоть». Я, як і багатотих, хто читає це, не можу зрозуміти, як у цьому потоці хаотичних думок я змогла розгледіти своє покликання.
— Ти як проклята працювала ці чотири роки, щоб просто звалити?
— Валентина не могла вгамуватися, намагаючись вибити з мене хоча б якусь адекватну відповідь.
Натомість я просто відсунула від себе шахівницю і плюхнулася на ліжко, закривши обличчя долонями.
— Вел, я не знаю. Я всього лише зробила невеличке припущення, а ти вже встигла зробити з цього драму. - я
піднялася з ліжка і поглянула на стурбовану подругу, - Просто зізнайся, що ти не хочеш шукати нову сусідку, щоб платити оренду, хіба не так?
— Ні, Несса, я просто хочу зрозуміти причину такого рішення, а ти поводишся, як п’ятирічна дитина.
Я глибоко вдихнула. Останній рік видався просто жахливим – моя начальниця втратила свого головного клієнта, який відмовився продовжувати з нею контракт і благополучно пішов від неї до іншого менеджера, а тих, хто залишилися з нами не можна було назвати успішними акторами. Бувало, я цілодобово обдзвонювала всіх продюсерів, тягалася слідом за дебютантами по всіляким кастингам, самостійно вела їх соцмережі і нянчила, ніби неслухняних діточок, сподіваючись, що вони отримають хоча б епізодичну роль.
Всі ці чотири роки були наповнені безглуздим «принеси-подай» і постійними перепадами настрою пані Пак, яка дуже тяжко переживала невдачі і терпіти не могла, коли я озвучувала якісь власні ідеї. До того ж їй, як старшій менеджерці, не довіряли вести справи великих зірок, і вона надривалась, щоб досягти поваги компанії, а всю «брудну роботу» доводилося виконувати мені і решті нижчих за статусом працівників.
— Ти знаєш, асистувати самому демону - це не найбільш вдячна робота. До того ж, якщо я повернуся до Лондона з таким портфоліо, мене візьмуть працювати куди завгодно, а там я вже сама заведу собі милого слухняного асистента, який приноситиме мені холодні напої, — і передбачивши наступне запитання подруги, я продовжила: — А ще платити мені будуть значно більше, ніж я отримую зараз.
Чесно кажучи, я навіть засмутилася, що Валентина замовкла і перестала мене вмовляти. Ми обидві чудово розуміли, що, незважаючи на мрії, життя за кордоном, ще й в доволі консервативній Південній Кореї, була мало схожа на казку. Незважаючи на моє корейське коріння, я завжди почувала себе тут чужою, а моя зовнішність була лише віддалено схожа на тутешні стандарти краси. По-перше, мені так і не дісталися батькове пряме темне волосся, адже природа вирішила, що мамині кучері мені підійдуть набагато більше, по-друге, я ніколи не уникала сонячної засмаги, доки врешті-решт моя колега по роботі не провела цілу лекцію про ультрафіолетове випромінювання та необхідність нанесення сонцезахисного крему. Крім того, я була схожа на кореянку тільки якщо добре придивитися - трохи схожий розріз очей і форма носа, така ж худорлява, але не висока. Коли ми з Валентиною тільки познайомилися, вона не відразу зрозуміла, що в мене є корейське коріння, адже я продовжувала фарбуватися та одягатися так, як робила це вдома, у Британії, а корейською я розмовляла з таким же акцентом, як і вона сама.
— Можливо, це збіса егоїстично, але я не хочу, щоб ти виїжджала.
— Нарешті сказала Вел, з усією властивою їй експресією, - Ми так звикли один до одного, ми немов соулмейти, розумієш? Ми так довго йшли до своєї мрії, і ось ти збираєшся здатися на півдорозі. І як я це маю зрозуміти?
— Я не здаюся, Вел, я просто змінюю напрямок, гаразд? - сказала я, взявши подругу за руки, - Тим більше, це просто припущення. Я не знаю, що трапиться через тиждень, завтра або навіть через годину. Можливо, це все залишиться тільки на стадії ідеї. Тепер ти спокійна?
— Так, - відповідає вона,і я обіймаю її, раптово усвідомлюючи, що мені все ще є що втрачати.
***
Іноді, коли ми мріємо про зміни, ми не замислюємося про те, як ці конкретні зміни вплинуть на нас. Не даремно Курт Кобейн говорив: «Бійтеся своїх мрій, вони мають властивість збуватися».
Тому прямуючи сьогодні у агентство після короткої відпустки, я готова була втілити в життя бодай одне своє свідоме рішення. Я навіть вдягнула свій «щасливий» браслет, сподіваючись, що моє звільнення пройде спокійно, без драми та з’ясування стосунків. «Так, пані Пак, я пам’ятаю, як наполегливо просила у вас цю посаду», «Так, я розумію, що ви розчаровані, ви так і знали, що я вас підведу», «Ні, я впевнена у своєму рішенні, я збираюся поїхати з Кореї, я не вчиню з вами так ж, як пан Чхве» - мені здавалося, що я передбачила і підготувалася до кожної можливої претензії у свій бік і твердо вірила, що мій нещодавно побудований панцир нічим не проломити.
Проте моя уявна впевненість випарувалася, коли я зайшла до відділу кадрів, щоб взяти бланк заяви, перш ніж вирушити на свій поверх. Секретарка, з якою ми час від часу перекидалися парочкою фраз в офісному коридорі, зустріла мене підозріло підступною посмішкою, що могло означати лише одне - грандіозні новини.
Спочатку я не повірила своїм вухам. Довелося перепитати кілька разів, доки начальник відділу не витріщився на мене з непідробним здивуванням.
— Так, пані Пак звільнилася. У агентстві давно планували скорочення. Всі її підопічні перерозподілені між іншими працівниками - незворушно повторив чоловік, простягаючи мені якусь папку з документами.
— Вам повинні були оголосити про це сьогодні, на загальних зборах, але оскільки ти са сюди прийшла… Ти тепер в юрисдикції менеджера Чан.
Я безмовно взяла в руки папку і завмерла, не відводячи погляду від яскраво-синьої пластмасової обкладинки. Це надто добре, щоб бути правдою, навіть надто кінематографічно для того, щоб бути правдою. Хіба разом з моєю начальницею не повинні були скоротити весь штат її співробітників? Чотири роки тому я отримала це місце через Чхве До Сана — головна зірка пані Пак хотів дебютувати за кордоном, але його англійська був жахливою. У агенції як раз підшукували «хлопчика на побігеньках», а я просто вдало трапилась під руку: іноземка, носій мови, з необхідною закордонною освітою, цілком підходила для ттого, щоб приносити каву і покращувати мовні навички До Сана. З часом я зрозуміла, що Пак Сон Хе не горіла бажанням влаштовувати кар’єру Чхве за межами Кореї, але мене взяла тільки для видимості, що їй не все одно на побажання своїх клієнтів.
— Хіба за статусом мене не повинні були звільнити разом з начальницею?
— майже пошепки запитала я, розуміючи, що мій «план втечі» знаходить новий поворот.
— Декілька твоїх колег справді втратили роботу, але як бачиш, ти не в їхньому списку. Раджу тобі не затримуватись, впевнений, що менеджер Чан уже чекає тебе на твоєму попередньому робочому місці.
З кабінету я виходила ніби в уповільненій зйомці - я до останнього не могла зрозуміти, як мені реагувати на зміни, яких я не просила..
Щоб ви розуміли, Чан Те Сік - один з найбільш топових агентів тут. Його підопічні - це зірки А-класу, які є прикладом для більшості інших моделей і акторів компанії. Ця людина вважалася «акулою медіа-сфери» і він навіть входив в раду директорів. Саме до нього в свій час переметнувся Чхве До Сан, і саме до нього в команду зараз йшла я, нервово потираючи в руках злощасну папку. Це має бути помилка – напевно це місце було призначено комусь іншому, комусь більше компетентному, комусь не мені.
Занурена у свої думки, я зовсім не зрозуміла, як опинилася у власному офісі, де вже зібралися деякі інші помічники.
— Отже, ти вже чула новини? - підійшов до мені Гон Пьо з торжественною
посмішкою, - Диявол покинув пекло, а це означає, що ми нарешті позбавлені від мук.
— Цить, - прошипіла я, намагаючись утихомирити свої неспокійні думки. – Ти, мабуть, зовсім не засмучений, що можеш втратити роботу?
— Ні, мій робочий контракт мав би закінчитися наступного місяця, тому я давно вже підшукав собі іншу роботу. - відповів він, спершись ліктем на стіл, за яким я зазвичай сиділа. – Гей, чого це ти? Ти ж теж збиралася звільнитися, хіба ні? Ввесь минулий рік тільки про це й говорила. Ми вже навіть збирались організувати тобі прощальну вечірку.
— Гон Пьо, хибна тривога, - прошипіла я крізь зуби, притискаючи до себе папку з документами так, наче всінавколо хочуть її в мене вкрасти. - Схоже, плани змінилися. Принаймні поки що.
— Що? — здивовано перепитав мій друг, але нашу розмову перервали, адже до приміщення вже ввійшли представники відділу кадрів і оголосили про розпуск відділу особисто. Так, більшість моїх колег втратили свої посади. Окрім мене. Я до останнього сподівалася, що ця струнка дівчина у спідниці-олівець не оголосить цього вголос, але наприкінці своєї промови вона раптово додала:
— Кім Несса тут? — жінка пильно оглянула натовп, і я нерішуче підняла руку, - Йдіть за мною, пан Чан вже очікує вас.
Чорт. Я з побоюванням повернула голову у бік Гон Пьо тоді, як він глянув на мене запитальним поглядом і очима сповненими подиву. Але не лише він дивився на мене так - всі погляди були звернені на мене, поки я повільно рушала до виходу, трохи не забувши захопити свою сумку. Все це здавалося таким сюрреалістичним, що я навіть боялася зайвий раз ставити питання.
Я просто прямувала вже знайомими коридорами до офісу, який пані Пак воліла називати то «зміїним кодлом», то «пекельною ямою» і іншими не надто приємними метафорами. Більшість асистентів та менеджерів дивилося на мене з непідробним подивом, і я могла їх зрозуміти: у цьому офісі майже ніколи не буває вільних вакансій, тут збиралася вся «еліта» агентства, куди я могла б вписуватися лише у своїх мріях. Ні, можливо це просто друкарська помилка і замість мене сюди повинна була прийти якась Кім Ін Сан або Кім На Сіль, але не я, не Несса.
— О, ви вже з документами? Чудово, ви починаєте мені подобатися!
— сказала мила жінка за офісною стійкою, біля дверей провідного менеджера, і я рефлекторно передала їй папку, все ще перебуваючи в сум’ятті.
— Що це все означає? — напівпошепки запитала я, побачивши в миловидній секретарціпотенційну союзницю, поки вона читала вміст мого досьє.
— О, про ваше переведення ми знали заздалегідь, тільки ось менеджер Чан не міг визначитися із сферою вашої подальшої діяльності. — на мить секретарка зупинилася і глянула на мене з цікавістю. — Адже ви раніше працювали з Чхве До Саном, правильно? Американка?
— Ні, - швидко відповіла я, звикнувши до подібних запитань протягом мого перебування в Південній Кореї, — У мене українське та корейське коріння, але народилася і виросла я в Великій Британії.
— Дуже цікаво, — відповіла жінка і підвелася зі свого місця, віддаючи мені деякі папери — Буду рада з вами попрацювати. Але, швидше за все, вам не доведеться працювати в цьому офісі найближчим часом, але, як я встигла помітити, вам не доведеться звикати до «польових» умов.
— У відповідь я лише багатозначно промовчала і ніяково усміхнулася. Свого часу я би дуже зраділа, але зараз… Я боялася навіть уявити, що чекає мене попереду, тому смиренно крокувала слідом за секретаркою, яка вела мене до стола в найвіддаленішому кутку офісу.
— Лі Юн Кан не любить шум офісу, тому вибрала стіл саме тут, - сказала
жінка, помітивши моє очевидне здивування, - На деякий час ви залишитеся тут. Дівчина, яка працювала до вас, пішла у декрет тиждень тому, ви будете її замінювати.
— А за що була відповідальна Лі Юн Кан? - запитала я, роззираючись.
— Вона залишила вам детальні інструкції. Ця жінка - дуже відповідальна. Все, що вам необхідно, це просто виконувати ті обов’язки, які вона залишила. Тут, у комп’ютері, ви можете знайти планування на найближчі три місяці. Вивчіть його, перш ніж стати до роботи. Не знаю, де лежить досьє пана Лі, але, думаю, ви дівчина тямуща, швидко розберетеся. Що ж, давайте познайомлю вас з начальником.
Здавалося, моя голова ось-ось вибухне — стільки інформації раптово вилилося на мою голову. Я знову кинула погляд на той крихітний куточок, перш ніж знову кинутися слідом за секретаркою, чия ходьба була настільки швидкою, що мені доводилося постійно за нею підбігати. Перед моїми очима мелькали незнайомі люди та численні робочі столи, і я намагалася не розгубитися в чужій для мене обстановці. Зрештою ми зупинилися перед найбільш презентабельними дверима в приміщенні, і, після короткого стукоту, ми увійшли в кабінет менеджера Чана.
— Пане Чан Те Сік, знайомтеся, це Кім Несса, - прощебетала секретарка, вдягнувши на обличчя доброзичливу посмішку.
— Вітаю, - абияк сказала я, зробивши короткий уклін і несміливо піднявши погляд на мого нового роботодавця.
— Міс Кім, проходьте, можете сідати, - вимовив чоловік, показуючи мені на стілець навпроти, - Радий з вами познайомитись.
— Я теж дуже рада, - збрехала я, опускаючись на м’який стілець. - Про ваш офіс в агенції ходять цілі легенди.
— Не варто вірити чуткам, Кім Несса, але дякую. Ти вже знаєш, чому ти тут? - запитав він, роблячи великий ковток кави.
— Чесно кажучи, я не дуже розумію те, що взагалі відбувається. Мою начальницю звільнили тільки сьогодні вранці, сьогодні я і дізналася про переведення. Я так розумію, що буду замінювати одну з помічникць, так?
— Так, Лі Юн Кан покинула своє робоче місце заради однієї прекрасної події, але… Ви ще не знаєте, з ким саме будете працювати?
— Ні, - чесно зізналася я, нервово потираючи долоні.
— Що ж, ви працювали з Чхве До Саном, так? Він дуже задоволено відгукувався про вашу роботу. Говорив, що ви займалися акторами пані Пак навіть більше, ніж вона сама.
Насправді ці слова були не такі далекі від правди. Коли я тільки-но почала роботу асистентом, у мене й справді не було надто багато обов’язків - я іноді супроводжувала До Сана на зйомках, моніторила його щоденний графік, доставляла їжу та каву. Але згодом я навіть не помітила, як Пак Сон Хе почала підвищувати моє навантаження. Раптом я стала відповідальна за вибір кастингів, домовленості зі стилістами та візажистами. Зрештою, коли До Сан не отримував роль, діставалося теж мені. Я відчувала психологічний тиск з усіх боків - одна частина мене розуміла, що це не мої обов’язки, а друга була вдячна, що мене взагалі взяли сюди працювати з таким маленьким досвідом. Перші два роки і я, і До Сан працювали настільки старанно, що його кар’єра в один момент стрімко пішла догори.
Моя заслуга в цьому зрості, звичайно, становила відсотків десять, але це не заважало мені пишатися виконаною роботою і своїм, вже на той час, другом. Невже це він замовив за мене слівце?
— Він трохи перебільшив, - відповіла я, не надто розуміючи, до чого веде ця наша розмова.
— Ми найняли вас на цей невеликий термін, адже Лі Дон Ук ненадовго втратив
одного з своїх асистентів як раз під час підготовки свого нового шоу.
— почав говорити менеджер Чан, поки я намагалася перетравити щойно сказане, - Він один з найважливіших моїх клієнтів, тому брати на це місце когось нового - це великий ризик. Але, на ваше щастя, раніше запропоновані співробітники йому не підійшли, тому…
— Стривайте, ви ж жартуєте? — вирвалося в мене, коли я нарешті згадала, як дихати, — Я повинна працювати з Лі Дон Уком? Першого ж дня? - Менеджер Чан дивився на мене, як на неосудну.. Його вираз обличчя так і говорив: «Любонько, тобі такий шанс випав, а ти несеш якусь нісенітницю… Чи у тебе проблеми зі слухом?»
— Кім Несса, я розумію, ви збентежені, але хіба це не хороша новина? - перепитав менеджер, уважно вдивляючись в моє обличчя.
— Вас могли звільнити разом зі усіма, а ви ще і іноземка…
Подібне припущення повністю вибило мене з колії. Справді, це гарна новина чи ні? Ще кілька годин тому я мала намір повністю змінити свою життя, виїхавши з Сеула, а зараз мені пропонують залишитися тут ще на кілька місяців, щоб продовжити втілювати свою мрію. Мрію, в яку я майже перестала вірити. Якби можна було, я довірила б свою долю монетці - настільки сильно я була не впевнена в власному виборі.
Але мені не довелося думати занадто довго. Хтось впевнено постукав в двері, і через якусь мить виразно почула повільні кроки. Я запитливо поглянула на менеджера Чана, не бажаючи обертатися, але той тільки з викликом підняв брови, перш нііж піднятися з місця:
— Лі Дон Ук, ти зайшов саме вчасно… - вимовив він, і моє серце впало кудись до п’ят.
Не те, щоб мені вперше довелося побачити зірку корейських телеекранів - я якось зустрічалася і навіть привіталася з Пак Мін Йон, та й працювала з досить перспективними хлопцями, але це… Це інше. І не тому, що я була фанаткою, не зрозумійте мене неправильно, але я мала інший перелік улюбленців, яких любила ще в старшій школі. Справа в тому, що, коли Чан Те Сік тільки сказав його ім’я в розмові, я не розуміла всієї серйозності ситуації, Лі Дон Ук все ще залишався для мене героєм на екрані, а зараз… Зараз я повільно піднялася з місця, обернулася у бік актора і на секунду забула про те, навіщо я взагалі сюди прийшла. Лі Дон Ук стояв якраз навпроти мене, розглядаючи мене з непідробним інтересом, поки я робила жалюгідні спроби взяти себе в руки. Як тільки він увійшов, приміщення наповнив приємний, ледве помітний, запах чоловічих парфумів, і я раптом різко відчула його присутність. В житті він виглядав ще ефектніше, ніж на міських білбордах, а те, що мені доведеться проводити з ним деякий час свого життя, здавалося сном. Це був мій кінець.
Раніше я думала, що так діють лише аферисти - приголомшують тебе привабливою пропозицією, не дають часу подумати і хапають тебе на гачок швидше, нііж ти встигнеш замислитися про обман. Весь сьогоднішній день був до болю схожий на неперевершену шахрайську схему, в якій жертва (читайте: я) безпорадно хапала ротом повітря.
— Твій новий асистент на заміну якраз зібралася підписувати контракт. – нахабно заявив менеджер Чан і мій здивований погляд різко метнувся в його бік, — Знайомся, це Кім Несса, дівчина вже п’ять років працює в нашій агенції, сьогодні її перший робочий день в новому офісі.
— Здрастуйте, - запинаючись вимовила я, після короткого поклону, і Дон Ук мовчки простягнув мені руку для рукостискання.
Я миттєво подивилась йому в очі, а потім опустила свій погляд на протягнуту руку. Ні, якщо я зараз торкнуся руки цього чоловіка, все це перетвориться на реальність. Але я таки стиснула її - нехай це відбулося тільки після
декількох секунд, протягом яких мій мозок намагався посилати імпульси в моє тіло, що завмерло від шоку. Його тепла долоня і моя, неприродно холодна, торкнулися в невеликому діловому рукостисканні, і я вже подумки поставила підпис на тому злощасному робочому контракті, від якого планувала відмовитися лише кілька хвилин тому.
І знаєте, якщо все це лише жарт, то в життя просто огидне почуття гумору.