Біль.
Він просто хотів жити. Літати. Бо нащо ще крила? Помах. Вітер б’є у крила, наче хоче зламати його, повернути на землю. Помах. І він вище. Ще вище. Майже як той Ікар, який злетів аж до небесного золотого шару. Але він не обпікається, ні, адже холодно. Нестерпно холодно. Помах. Вище. Ще вище. Замовкни, вітре. Замовкни, бо я краще знаю, що робити!
Біль.
Свобода така солодка. Він пам’ятає, як уперше розгорнув під сонцем свої прекрасні крила, незграбно підлетів до не менш чудової квітки, щоб спробувати її нектару. Червона, насичена, як кров, але на смак справжня амброзія. З кожним ковтком хочется все більше і більше. Не хочу зупинятися!
Біль.
Летіти. Швидше. Небезпечно. Небезпечно як біля сонця, бо згориш одразу, так і біля води, бо потонеш. Але посередині є монстри, страшні, небезпечні, які хочуть заволодіти його свободою. Це справжні тіні, які не мають кольорів, які не несуть у собі іскру життя, але вміють добре маскуватися. Ти не розумієш, що просиш у мене!
Біль.
Моє серце. Руки гладять стегна, кінчики пальців виводять зрозумілі лише одному символи на животі. Моє життя. Пелюстки поцілунків покривають груди, спускаються донизу, щоб огріти теплом плоть. Мій сенс. Судомний вдих, з яким з губ злітає невпевнений стогін, а пальці стискають таку непотрібну тканину під тілом. Моє буття.
Біль.
Він дозволяє. Він відкривається. Він довіряє! Він віддає всього себе йому і бачить у відповідь те, що так хотів у своєму житті — кохання. З кожним рухом крила тремтять все сильніше, і він не стримує голосного стону, коли до них торкаються. Сплітаються з його свободою своєю, щоб дозволити стати ще ближче до сонця. Задоволення. Ти — ніщо!
Агонія.
Летіти. Геть. Помах. Він витягує руку до небес, щоб схопитися за золотий промінь, як його накриває пітьма. Свідомість нікуди не дівається і від того ще страшніше. І сердце от-от зупиниться від свого бігу. Навколо скло, багато скла, об яке він розбиває собі руки. Б’є чолом. А крила тремтять. Тільки вже не від задоволення. Вони знають, що тіні роблять з такими яскравими і вільними.
Агонія.
Перша голка пробиває бік, не даючи поворухнути правим крилом.
Агонія.
Друга голка пробиває ліве крило, яке тепер навік приростає до тіла.
Смерть.
Третя голка проходить майже наскрізь, розриваючи хребет. Змушуючи волати — зірвати голос. Змушуючи плакати — кров замість сліз. Змушуючи повзти уперед — стерти коліна до кісток. Але він не зупиниться. Ті руки, що над ним з голками, не приб’ють його до дерева, не змусять висіти за склом до кінця вічності.
Смерть?
Смерть — це лише шлях почати коло свободи з самого початку.